Туристи тут не ходять

Вересень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
165 переглядів

Ця стаття почалася з випадкової зустрічі у Кракові, на літній школі «Міста в конфлікті: урбаністичні стратегії в Центральній Европі», яку зорганізував Краківський міжнародний культурний центр. Попри різний бекґраунд – одна з нас (Т.З.) є прихильницею інтердисциплінарних культурних студій, а друга (А.Р.) критичним соціологом – скепсис до моделей культурного урядування, що їх запропонували професори Краківського центру, був спільний. Нам здається, що за популярною нині і в Польщі, й в Україні темою центральноевропейських студій та збереження історичної спадщини забувається Місто як таке, як живе й динамічне соціяльне середовище, що існує не лише в площині інтелектуальних проєкцій (representations of space), але й, за термінологією Анрі Лєфевра, в просторі, що його щохвилинно проживають (representational space та spatial practice) його мешканці та користувачі. Серед прикладів, до яких звертатимемося, будуть передовсім Краків і Львів – ті центральноевропейські міста, середовище і проблеми репрезентації яких знайомі нам із власного досвіду.

Центральна Европа, туризм та інтелектуали

Репрезентації простору – текстуальний «образ» міста, що його створюють історики, мистецтвознавці, туристичні путівники, а також міські чиновники й промоутери, відображає домінантну ідеологічну парадигму й обслуговує інтереси панівного класу. Якщо в соціялістичному путівнику Краків чи Львів зображували через призму комуністичної праці, а нові райони й заводи подавали як гордість, справжнє обличчя міста, то новочасний путівник зосереджується на історичній спадщині та, відповідно до центральноевропейського «тезаурусу», на (минулій) мультикультурності. Чиї інтереси обслуговує такий дискурс – це одне з питань, відповідь на яке спробуємо дати в цій статті.

Українська дискусія щодо Центральної Европи та належности/неналежности до неї України точилася від середини 1990-х років, приблизно з десятирічним запізненням щодо знаменитої «Трагедії Центральної Европи» Мілана Кундери. 2004 року, у зв’язку з прийняттям до Европейського Союзу нових країн-членів, дискусія набрала драматичніших обертів (адже українські перспективи членства залишилися достатньо примарні). Тарас Возняк, описуючи ситуацію 2004 року, назвав Україну символічним морем, що простяглося між східним кордоном ЕС та Росією, країною «non grata», яка приречена бути буферною зоною між двома геополітичними центрами.

Для українців центральноевропейський міт є своєрідним шляхом в Европу, способом долучитися до «вищої» західної цивілізації. Юрій Андрухович, який є чи не найактивнішим творцем українського варіянту цього міту, розглядає центральноевропейськість України (Галичини) через призму часів Австро-Угорської імперії, коли для того, аби потрапити до Відня, достатньо було лишень купити квиток на потрібний потяг. Пишучи про розширення кордону ЕС, Андрухович окреслює Центрально-Східну Европу як мандрівний концепт «між» (Сходом і Заходом). Відповідно, Польща чи Чехія більше не є країнами «між» – їх запрошено стати частиною Заходу («Критика», 2006, ч. 1–2).

Із входженням центральноевропейських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії) до Евросоюзу культурна дискусія цих країн перемістилась із «відмежування від Сходу» до «відмежування від Заходу» й обстоювання своєї окремішньої культурної ідентичности супроти вестернізації. Не останнє слово в цій дискусії має Австрія як колишня метрополія реґіону. В минувшині Австро-Угорської імперії, досвіді відносно мирного співіснування різних етнічних спільнот і культурній багатоманітності бачиться основа для творення нової реґіональної ідентичности. Набуває актуальности й постмодерна критика проєкту західної цивілізації. У постмодерному дискурсі з його увагою до марґіналій досвід Центральної Европи постає не лише як досвід території, що завжди відставала в цивілізаційному розвитку, але як досвід, у якому сповільнені модернізаційні процеси набули своєрідного забарвлення і де сама відсталість стала перевагою. Голоси з ЕС-івського Сходу обстоюють власну самобутність, чинячи опір «вестернізації», та вимагають рівноцінного діялогу. Хоча, з погляду українських інтелектуалів, країни, що ввійшли до Европейського Союзу, для Центральної Европи втрачені (адже вони стали Заходом), на зазначених теренах центральноевропейська парадигма не втратила актуальности й набуває нових обертів. Одним із рушіїв цього процесу є бурхливий розвиток культурного туризму: центральноевропейські країни перестали бути terra incognita і приваблюють чимало відвідувачів. Специфіку Центральної Европи активно використовують як основу для туристичного ребрендинґу реґіону. Найцікавішим у цьому процесі є курйозне поєднання: соціялістична спадщина (те, від чого всіма силами намагався дистанціюватися Кундера) стає частиною туристичної промоції разом із багатокультурністю та історичною особливістю.

На згаданій літній школі ми потрапили до групи, об’єктом дослідження якої мала стати Нова Гута, величезна постсоціялістична дільниця Кракова. Організатори очікували, що слухачі школи (молоді архітектори, економісти, планувальники, менеджери, культурологи та соціологи реґіону) запропонують можливі моделі розвитку для занедбаних районів міста. Основним рішенням, що його «знайшли» учасники (не без допомоги групових лідерів), став саме туризм. Навіть Заблотє, промислову дільницю XIX століття на лівому березі Вісли, все населення якої становить 30 чоловік і вся «унікальна» історична спадщина якої – декілька цегляних бараків колишніх фабрик (серед яких, щоправда, фабрика Шиндлера), запропонували резервувати для туристів, а також для молодіжних розважальних центрів і зелених зон – тоді, коли місту катастрофічно бракує ділового центру, внаслідок чого «неосвічені» бізнесмени ставлять склобетонні офісні коробки будь-де, без належної поваги до архітектурного довкілля. Звісно, прагнення зберегти історичну спадщину похвальне, однак варто критично ставитися до джерела фінансування: туризм, ця панацея економічних та соціяльних проблем центральноевропейських міст, не лише залежить від моди і є швидко вичерпним ресурсом, але й додає проблем міському населенню. Застережні вогні блимають на самій поверхні цих процесів: зосередженість на історичній спадщині близька до ностальгії – коли в минулому (а в цьому випадку – архітектурному втіленні минулого) шукають образ «ідеального теперішнього», того теперішнього, яке мало і могло би бути, але якого немає.

Повернімося до нашого першого прикладу. Нова Гута розташувалася в самому серці Центральної Европи, нагадуючи про призабуту (соціялістичну) концепцію цього реґіону. Індустріяльний район, побудований у 1950-х як опозиція до інтеліґентського Кракова, мав стати зразком соціялістичної урбаністики, символічним простором, у якому формувалися нові польські громадяни. Задумана як окреме місто, супутник величезного металурґійного комбінату, Нова Гута сьогодні є найвідомішим символом комунізму в Польщі. Завдяки цьому дільницю розглядають як привабливий туристичний об’єкт: на сайті www.crazyguide.com зацікавленим пропонують поїздку на горбатих запорожцях і сто грамів у справжній комуністичній квартирі. Саме з такої перспективи нам і запропонували розвивати район: створити проєкти музею соціялізму й туристичного «комуністичного парку».

Соціялістичну спадщину, яка для пересічного західного туриста є найбільшою екзотикою, не розглядають як частину міської ідентичности: Нову Гуту позиціонують як Іншого супроти стародавнього Кракова, як чужу й нав’язану урбаністичну одиницю, що її можна використати для розваги туристів, але яка не стане частиною краківського міського тіла. Лектор-екскурсовод, професор Якуб Басіста, провівши учасників школи центральною площею Нової Гути, де саме було розгорнуто виставку архівних фотографій дільниці, сказав, що більше тут немає нічого цікавого – і ми поїхали за 30 кілометрів від Кракова оглядати щойно відреставрований мисливський ренесансний палацик у містечку Нєполоміце. Ця коротка ремарка – яскравий приклад неусвідомленої жорстокости й зневаги міських істориків і менеджерів до сотень тисяч мешканців їхніх міст. «А, це спальник, тут немає нічого цікавого», – скаже пересічний інтелектуал Львова чи Києва, поставивши тавро «неважливо» на долях 2/3 населення міста, які, власне, й замешкують такі нецікаві райони. Зневажливе ставлення до Нової Гути викликає спротив у місцевих мешканців і, як відповідь, плекання місцевої (новогутської) ідентичности на противагу Кракову, заклики відділитися і бути окремим містом. Для прикладу, рядки з пісні місцевої реп-команди:

Krzyknij razem z nami:

«Huta – wolnym miastem!»

Huta – to potęga,

Huta to jest siła.

Gdy się zjednoczymy,

Nic nas nie powstrzyma!

Соціяльна та символічна сеґреґація в історичних містах

Ієрархічність простору, навколо якого вибудовується міська ідентичність (або ж міт міста), є знайомим мотивом. Приклад Нової Гути жваво нагадує опозицію Львів–Сихів (Київ–Троєщина) чи історію будь-якого іншого міста, що має історичний Центр і постсоціялістичні житлові масиви. У такому випадку справді важливим уважають Центр, а решта території міста є придатком, не вартим уваги. Ця символічна несправедливість загострюється, якщо поглянути на цифри: Нова Гута обіймає третину території Кракова, а кількість населення дільниці становить 212 тисяч мешканців, аналогічно в Сихівському районі живуть сто сорок із восьмисот тисяч львів’ян. Зрозуміло, що такий великий простір зі специфічною історією має власну ідентичність (чи є об’єктом витворення ідентичности?).

На думку туристичних промоутерів, Нова Гута мала стати пристосованим під погляд туриста тематичним парком для представників середнього класу, де вони могли б отримувати новий екзотично-соціялістичний культурний досвід, організований так, щоб майже напевно уникнути зустрічі з Іншим (місцевими мешканцями), а якщо така зустріч відбувається, то місцеві мешканці мали би відігравати роль соціялістичних абориґенів, живих експонатів. Зрозуміло, що така роль не зовсім пасує просторові, в якому живе чверть населення Кракова. На тлі бурхливого розвитку туристичної індустрії постає запитання про чітке розмежування (чи принаймні усвідомлення його необхідности) tourist-friendly і citizen-friendly зон. Трактування Нової Гути як іще однієї туристичної фішки цілком уписується в загальноевропейські культурно-політичні стратегії реорганізації міст, особливо старовинних, у розважальні парки, культурний ландшафт яких спрощується до однієї площини (рекламної брошури) й історія в яких повторюється «вже не як фарс, а як сервіс», за словами Рема Кулгааса. І хоча туристична ідентичність центральноевропейських міст розробляється передовсім через посилання на багатокультурну досоціялістичну спадщину, існування туристичного парку соціялістичного періоду «Нова Гута» не суперечить ні офіційному мітові Кракова, ні центральноевропейськості Польщі. Навпаки, для бренду Польщі як країни давньої Центральної Европи, що лише через трагічний випадок пів століття була соціялістичною, Нова Гута потрібна як яскравий символ соціялістичного минулого, в котрому це минуле акумулюється, тоді як наратив про інші міста й місця Польщі будується так, ніби ніякого соціялістичного минулого ніколи там не було (скажімо, в експозиції «Мистецтво Польщі XX століття» Національного Музею в Кракові немає жодного твору в стилі соцреалізму).

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі