Цивілізація Вержболова

Червень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
168 переглядів

Загадка

«Все нове – лише до Вержболова, що нове тут – там вже не нове»*.

Так звучала дуже популярна на початку XX сторіччя в Російській імперії приказка. Згодьтеся, що за сто років майже неможливо зрозуміти, що вона означає, як неможливо зрозуміти й протестну заяву двадцятирічного Владіміра Маяковського в російській пресі в 1914 році:

Час уже збагнути, що «бути Европою» для нас не означає рабськи копіювати Захід або ходити з підтяжками, що їх нам перекинули через Вержболово, це тільки зосередити сили, як це робиться там.

І, нарешті, третя мистецька згадка про таємниче Вержболово в датованому 1913 роком вірші «Росії» молодого російського символіста Ільї Еренбурґа, що тоді жив у Парижі:

І якщо коли побачу знову

Й носіїв, і напис «Вержболово»

<...>

Осягну, який перед тобою – бідний і малий,

й скільки за ці роки розгубив.

Тут мова про Росію. З російською самоіронією та російською ностальгією. Тільки от що то за «Вержболово» – власна назва, перетворена на загальну, вирвана з контексту, що був тоді добре відомий кожному хоч трохи освіченому громадянинові імперії?

Не випробовуватиму далі читачевої терпелячости. Вержболово – це залізнична станція в царській Росії. Величезна, показна, що величчю поступалась лише тогочасному вокзалові в Петербурзі й була розташована на кордоні двох імперій: Російської та Німецької. Станція, на якій прощалися з Росією і поверталися до неї царі, поети, дисиденти й прості громадяни величезної імперії, що не залишили по собі хоч якихось яскравих слідів, лише ту, передавану із покоління в покоління, російську зневагу до своєї безмежної батьківщини, що поєднана з безмежним смутком...

Відступ

Моє дитинство минуло у вісімдесятих роках минулого століття. Одним із основних маршрутів мого дитинства був маршрут Молетай–Кібартай1. Молетай – це невелике містечко у Східній Литві. Кібартай – містечко майже таке саме за величиною на південному заході, поблизу кордону із Калінінградською областю – отже, в іншому кінці Литви.

У Молетаї народився я. У Кібартаї жили мої дід і баба.

Вся рідня найчастіше збиралася в Кібартаї. Батьків брат із північних околиць Литви, сестра з-понад моря. Із трьох країв Литви приїздили у четвертий.

Дід, якого називали зменшеним Дідуньо, колись працював начальником залізничного вокзалу. За моєї пам’яті він уже був тільки квітникарем, що дбав про свою шкляну теплицю й привозив паростки найрідкісніших троянд з усіх квіткових виставок тодішнього СССР.

Баба, яку всі звали зменшеним Бабуня, колишня фельдшерка і завідувачка залізничної амбулаторії, в моїй пам’яті найчастіше порядкувала лише на своїй кухні.

Цегляний будинок, у якому вони жили, був розташований на вулиці Ґорького й привертав увагу особливо веселими кольорами. Певно, колись його штукатурка була цитринового кольору. У моїй же пам’яті він залишився помаранчевим.

У дворі за трояндовою теплицею росли яблуні, груші, сливи й абрикоси. Ще далі – аґрус і смородина. Найяскравіше пригадую себе в кущах аґрусу.

Біля самого помаранчевого будинку розташувалася презентабельна...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі