Церемонія виносу тіла

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1268 переглядів

Українське мистецтво не розбещене увагою світових медій. Але завдяки керівникам Києво-Могилянської академії воно знайшло шлях на сторінки «The New York Times». 23 березня газета опублікувала статтю про виставку «Українське тіло» у Центрі візуальної культури НаУКМА, закриту рішенням президента академії Сергія Квіта. На той час заяви на підтримку Центру оприлюднили знаний історик Тимоті Снайдер, колишній президент Польщі Алєксандр Кваснєвський, відомі філософи Джудит Батлер і Славой Жижек, – але міжнародний розголос не справив враження на пана Квіта: авторка статті не дочекалася від нього відповіді на свій запит, натомість їй надійшов лінк на персональну сторінку ректора, де вміщено його інтерв’ю українському телеканалові TVi. Українською мовою – певно, це було побажання читачам «The New York Times» якнайкраще розібратися в ситуації.

29 березня 2012 року Вчена рада Києво-Могилянської академії зліквідувала Центр візуальної культури як підрозділ НаУКМА. Цьому передувала «реорганізація» із заміною керівника та закриття приміщення, нібито через аварійність; а розпочалося все 10 лютого отим одноосібним рішенням президента НаУКМА Сергія Квіта, яке трохи згодом підтвердила Вчена рада. Сам ректор свою мотивацію пояснив порнографічністю виставки:

    У Києво-Могилянській академії немає цензури, оскільки все будується на довірі один до одного. Виставка «Українське тіло» являє собою той виняток, який в усьому світі пов’язаний із ставленням до так званих патогенних текстів (які містять насамперед порнографію і насильство). Головна складність таких дискусій, в яких фігурує звинувачення у цензурі, полягає у визначенні, що саме можна вважати порнографією. Оскільки саме по собі ставлення до порно є однозначно неґативним.

Кампанія з порятунку «Українського тіла» та ЦВК, що почалася після 10 лютого – дискусії, зокрема онлайнові, медійне висвітлення, акції протесту, – могла стати черговим скандалом із багатьох подібних, проте в перебігу з’ясувалося, що хребет інтелектуальної спільноти далеко гнучкіший, ніж хотілося думати. Навіть беручи як засновок найекстремніші припущення – нехай виставка справді препогана, чи то, як елеґантно висловився пан Квіт, «лайно», а колишні вже керівники колишнього вже Центру візуальної культури – ліваки-фанати, побічні відкриття є неприємними та дискомфортними: раптом ті, кого умовно можна і варто було вважати «своїми», виявилися не те, щоб опонентами, а, скажімо так, надто готовими до компромісів. Закриття ЦВК стало останнім стягненням із рахунку, після якого нарешті стало очевидним банкрутство.

Як «ми» стали банкрутами

Для початку варто означити, хто такі оці «ми», до яких можна й треба висувати претензії, – означити, не впадаючи в елітизм. Це «ми» повинно бути інклюзивним, тобто «ми» – це спільнота, від якої очікують рефлексій і на суспільну «середню температуру по палаті», і на прецеденти, подібні до закриття виставки «Українське тіло», очікують вироблення рішень та політик. «Ми» мають не тільки місію укладання та ревізії суспільних контрактів на різних рівнях, але й місію «санітарів лісу». Всі ці очікування обумовлені інтелектуальним та громадським доробком цієї спільноти, а також гігієною в академічному, діловому та суспільному житті, – тут, можливо, варто також удатися до методу, який у подібних випадках пропонує професор Ярослав Грицак: означити, ким «ми» не є. «Ми» не є фундаменталістами (релігійними чи ідеологічними), ксенофобами, напевно, не є опортуністами... Значно складніше означити цінності, які за замовчуванням поділяють «ми», але навряд чи помилкою буде назвати пріоритет особистости, права людини, свободу слова та самовираження, академічні свободи.

Проте закриття «Українського тіла» продемонструвало, що саме довкола цих цінностей консенсусу нема, відтак «ми» виявилось дуже хитким конструктом.

За фактом є інший консенсус: «ми» поділяють українську ідентичність, щонайменше її політичний і культурний...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі