Тривкість однієї ілюзії

Листопад 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
643 переглядів

Наші панівні еліти загрузли у світі обману: вони стали заручниками нового російського чуда. Змагаються, хто більше підлижеться до Владіміра Путіна. Лідери, що підтримували військову інтервенцію в Іраку (маю на увазі зокрема Сильвіо Берлусконі й Тоні Блера), разом із непримиренними противниками (як Жак Ширак чи Ґергард Шредер) змагаються за привілей запросити російського президента до своєї вілли. Або й самі їдуть до Санкт-Петербурґа чи Москви. І там цілком серйозно аплодують новому втіленню демократії - навіть якщо аплодувати їм доводиться на горі чеченських трупів.

Образ Росії, яка твердо ступила на правильний шлях, навіть наближено не відповідає дійсності. Українська революція має стати пересторогою для тих, хто цього не помічає. У випадку Помаранчевої революції Путін не панував ані над ситуацією, ані над власними заявами. Він без жодної тіні сорому втручався у справи чужої держави, забуваючи, що вона незалежна. Його союзники намагалися там порядкувати, вдаючися до одержавленої брехні й виборчих махінацій, готові - коли тільки виникне потреба - фізично знищувати журналістів та опозиціонерів. Господар Кремля не криється з бажанням відживити Російську імперію, свою «сферу впливів», принаймні у вимірі «слов’янського блоку». Він також ніколи не приховував зневаги, коли йшлося про основні принципи виборчої неупередженосте, а універсальні права людини йому відразливі (хто на них покликається, той, якщо дослухатися до цього великого демократа, носить «колоніяльний шолом»). Коли ж його захопив зненацька опір українців, Путін публічно - у совєтському стилі - засудив атлантичну «змову».

Чи треба Путінові антиамериканські й антиевропейські заяви розуміти буквально? Не більше, ніж раніші «ліберальні» визнання віри. Путін належить до номенклатури, яка після сімдесяти років комуністичних урядів і десяти років посткомуністичного грабунку перестала вірити в будь-що. Апаратники в її лавах певні, що зі словами можна робити, що хочеш. Ідеться не про те, щоби переконати, а щоби подолати; для збереження (а якщо вдасться - поширення) влади дозволено всі прийоми. Будь-яку поразку списують на злу волю супротивника, а не на власне засліплення.

Російський президент недавно засудив «перманентну революцію», яка змела деспотизм Мілошевіча в Белграді й маріонеткові демократії в Грузії та Україні. Тим самим він указує на довгочасне явище, початком якого були дисидентські рухи 1960-х, продовженням - Празька весна 1968 року, боротьба «Солідарности», падіння Берлінського муру, а також повільна, болісна демократизація Центральної Европи. Можна зрозуміти, що Кремлеві аж ніяк не до вподоби революції, що принесли свободу стільком народам і перекреслили імперські амбіції Совєтської Росії. Проте більше вражає поведінка ЕС, еліти якого - ті, які походять із західної частини континенту, - традиційно недобачають антитоталітарного руху, що збурює Европу майже пів століття. Того самого руху, що його Путін критикує мовою каґебіста як «перманентну революцію».

Але як пояснити консенсус західного світу в справі Путіна? Як з ідейного, так і з прагматичного поглядів Путін втратив ауру й більше не є втіленням модернізаційних сподівань нинішньої Росії. А проте «Велика сімка» поповнилася, на честь Путіна змінивши назву на «Велику вісімку». Це засвідчує, що сила держави не зводиться до економічних результатів і «духовного» впливу. Найвищий час наново замислитися над тим, що ми називаємо міжнародним укладом сил.

Росії належить місце у «Великій вісімці» - вона й далі є втіленням фантастичної руйнівної потуги світового масштабу, і то з трьох міркувань. По-перше, Росія має другий за величиною арсенал атомної зброї. Путін нагадав про це 16 листопада минулого року, стверджуючи, що Росія наблизилася до створення атомної зброї загальносвітового масштабу, перед якою немає захисту. Ніхто не ставить під сумнів такої можливости. США ніколи не вірили, що їхній протиатомний щит міг би вберегти американські території від російської атаки. Щит США було...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі