Тринадцяте число

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
197 переглядів

7

2004 рік став моментом оголення суті: приспаний і законсервований від початку 90-х конфлікт унаочнився і, що називається, прорізався. Так, його роздмухали – і значною мірою ззовні, це зрозуміло. Але не можна закривати очі на його об’єктивність. Це не зовсім те саме, що «комплекс двох Україн», але воно значною мірою корелює саме з цим комплексом.

Але що це за конфлікт, власне кажучи? Про що в ньому йдеться?

Одна зі сторін цього конфлікту, ще наприкінці 1991 року голосуючи за незалежність України, відмовилась усвідомлювати те, що ця незалежність має сенс лише у випадку категоричного розриву з усім радянським. Саме його, цього розриву, ця сторона категорично не хоче і у своїх радянських прагненнях в усьому по-синівському покладається на Росію як на виразного «ґаранта радянськости» чи то пак повернення до неї. Незалежність України уже загалом сприйнята нею, але радше як такий собі перехідний етап до якоїсь нової форми старого союзу.

Протилежна сторона (тоді, 1991 року вона була в очевидній меншості) усвідомлює, що минулого не повернути і це добре. Українська незалежність є ціллю в собі, а для того, щоб її не втратити, слід передусім тримати безпечну дистанцію від Росії, котра з одного боку начебто цю незалежність визнає, з іншого ж – робить усе можливе (поки що тільки можливе) для її розхитування. Тобто щоб її, незалежність, не втратити, слід шукати для себе іншої, неросійської цивілізаційної прив’язки.

У тому, що 2004 року цей конфлікт оголився й розконсервувався, можна добачити передусім позитив, порівнюваний із драматичним загостренням хвороби, без якого неможливе лікування й одужання.

Без нього неможливе, але чи можливе взагалі? Ось воно, найвідкритіше з наших питань.

8

Згадане загострення, або ж пробудження приспаного конфлікту потягло за собою спалах того, що я далі називатиму «вогнищами найвищої нетерпимости». Під ними я розумію своєрідні тематичні вузли, щодо яких свободу судження у нашій сьогоденній суспільній дискусії частково або повністю заблоковано. Тобто право на існування мають лише два екстремально протилежні підходи, все інше просто відкидається. Іншими словами, толерується лише нетолерантність.

Ось хоча б кілька таких вогнищ:

– ОУН – УПА, постать Степана Бандери та «бандерівщина» як явище;

– загалом історія XX століття (до слова – більше схожа на істерію) з двома емоційними піками: Голодомор і Друга світова війна;

– кримські татари, їхні суверенні права;

– антисемітизм і Голокост (особливо якщо початки Голокосту виводити від Богдана Хмельницького);

– ксенофобія і расизм, неготовність значної частини українського суспільства сприймати культурно-етнічне різноманіття світу без ворожости.

Це лише деякі з вузлів, які просто-таки дишуть жаром. Насправді всі вони родом із ксенофобії, цього, як стверджує Микола Рябчук, базового інстинкту, вибухонебезпечної суміші страху зі зневагою.

Психологічний механізм утворення таких вогнищ найвищої нетерпимости достатньо зрозумілий. Наприклад, у ситуації з ОУН та УПА маємо протистояння великого й категоричного «або – або»: або герої і святі, або воєнні злочинці та нацистські посіпаки. У суспільній дискусії найзручніше артикулювати лише якусь одну з цих двох екстрем, особливо поміж своїми – залежно від реґіону, в якому живеш чи перебуваєш. (От вони де, ці сакраментальні дві України, та й двадцять дві України тут же!)

З цього принагідно випливає достатньо невтішний висновок: наші судження щодо кожного з вогнищ визначаються не роботою нашої ж думки, не самостійністю персонального шукання істини і незалежним формуванням переконань, а тупо детермінуються всілякими зовнішніми чинниками на зразок реґіону, в якому народився, виростав і живеш, походження, родинних традицій і поглядів, зовнішнього тиску громади. Ще невтішніший висновок: якщо саме ця детермінація зберігатиметься й надалі, то перспективи порозуміння в нас просто не існує.

9

Ще трохи про заблоковану свободу судження. Висловлюючись на одну зі згаданих тем найвищої нетерпимости, ти найчастіше змушений озиратися й обмежуватися. Тобто висловлювати не завжди і не зовсім те, що думаєш – з огляду хоча б на актуальну політичну ситуацію. Наприклад, будь-яке критичне судження про УПА, об’єктивно корисне і навіть необхідне, може бути замовчане з огляду на те, що об’єктивно ж таки додасть голосів яким-небудь реґіоналам чи комуністам, а що може бути гірше.

Найкомфортніше – це приєднатися до однієї з екстрем і голосніше за інших кричати «герої!» або «злочинці!».

Найвразливіше – шукання істини між екстремами, незалежність погляду, за яку одразу ж дістається з обох екстремальних боків.

Дещо з дотичного й анекдотичного: у своєму дотеперішньому житті я двічі зустрічався з вимогами позбавити мене українського громадянства і гнати з України геть. Одного разу цього вимагала Наталія Вітренко, іншого – якийсь інтернет-активіст об’єднання «Свобода». От уже справді: жити в суспільстві і бути від нього вільним неможливо!

10

Я не маю іншого рецепту подолання цієї нашої загальноукраїнської неволі, як тільки час та історичні зміни. Через те, що вони саме історичні, вони жахливо повільні з перспективи людського персонального часу і з перспективи людського біологічного життя майже невидимі. Прискорити їх може тільки щось катастрофічне, наприклад різке зовнішнє втручання, найімовірніше – російське, але я не певен, чи та ціна, яку за нього при цьому доведеться сплатити, справді його, цього прискорення, вартує.

А з іншого боку – де ґарантії того, що історичні зміни можливі лише на краще? А якщо ситуація буде тільки гіршати, і пробуджений конфлікт і далі пробуджуватиметься, до того ж дедалі бурхливіше? Це зараз мені здається, що гірше не буває. Хоч насправді – чи існує межа гіршому?

11

Так отож, як любив казати блаженної пам’яти Юрко Покальчук.

Якщо досягнення свободи на рівні соціюму, іншими словами, якщо визрівання в Україні вільного суспільства є перспективою досить віддаленою й туманною, то що варто з усім цим робити на рівні персональному, в індивідуальному вимірі?

Максимально унезалежнитися – насамперед матеріяльно, а відтак і ментально – від держави, народу, країни, громади, партії?

Методично й послідовно руйнувати будь-які прив’язки до них, рубати кінці?

Якомога менше часу проводити в Україні, щоб мимоволі не бруднитись об її політикум, медії, сміттєзвалища, об її так звані чисті узбіччя, за які хтось комусь і чомусь постійно дякує написами на придорожних щитах? Об її розпач, зневіру?

Любити її звіддалік, з гігієнічно безпечної відстані?

Стати громадянином світу? Перестати бути громадянином узагалі – навіть світу?

Позбутися нарешті ілюзій і перестати всупереч очевидному вважати свій народ мудрим, працьовитим, чесним, хоробрим і добрим (яким він сам себе переважно вважає), бо насправді він дурнуватий, лінивий, злодійкуватий, боягузливий і злий?

Не брати участи, уникати, оминати десятою дорогою, триматися подалі й відмовляти у співпраці?

Не підписувати жодних паперів, а підписавши, не виконувати підписаного?

Любити, так, усе-таки любити батьківщину, але не автоматично, а за те, за що вона заслуговує – наприклад, за відносно добрий і відносно дешевий коньяк або за особливий потенціял сподівання?

Перестати нарешті вірити в те, що ти (він, я, вона, ми) здатні змінити цю повільну і нерозумну потвору, бо якщо їй судилося змінитися – зміниться й без нас, а нас і не спитає, як воно і сталося на Майдані у 2004-му?

Але ніколи не переставати вірити, що змінитись їй усе-таки судилося?

12

Осягнути врешті свободу як вакуум, як цілковиту відсутність прив’язок і залежностей, обов’язків і – дідько з ними! – прав. А тоді в цьому вакуумі відчути себе таким самотнім, беззахисним та раптово смертним, наче еміґрант, але значно гірше. Щоб насамкінець дійти розуміння: справжня і єдина свобода – це коли ти нікому-нікому вже не потрібен. Росіяни, звертаючись до таких, кажуть: «свободен!».

І таким чином усвідомити одну досить жорстку річ: свобода жахлива, а єдиний шлях, який ти маєш – це шукати від неї порятунку в давніх залежностях, вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях.

13

Тепер ще трохи про тих, чий сьогодні день.

Першого, Миколу Хвильового, я ніколи не бачив, але, здається, одного разу відчув. Того дня я був уперше в Харкові, місто мені відкривав поет Ігор Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку, саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені здалося тієї хвилини. Можливо, тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася – насправді, ясна річ, від вітру.

З другим, Сашком Кривенком, я востаннє бачився посеред літа 2002 року в Києві. Трохи не так. Востаннє я з ним бачився на його радіо в лютому наступного (і останнього) року. Натомість улітку 2002-го я востаннє з ним, як це красиво називається, набувся. Ми почали в якомусь більшому товаристві, потім воно потрохи розпадалося, меншало, дрібнішало, насамкінець надійшла ніч і ми були тільки удвох, тобто ще десь якусь останню розпили, зажовуючи кільцями цитрини в цукрі. Він увесь час говорив про свою родину, про Вінниччину, про діда, який у 20-ті роки подався до отамана Волинця і гасив червоних як міг у лісах під Гайсином (ну звісно ж – у тих самих!), я відповідав йому словом «Гайсин», а він тоді виклав усе, що мав на душі. Що він обов’язково відвезе мене туди, щоб я там пожив ну хоча б кілька тижнів, щоб трохи послухав людей – з родини і не з родини, усяких. Він казав, що це роман, що це наші «Сто років самотности», і він мені його замовляє. І ми вдарили по руках, бо все це здалося мені таким чудовим і правильним, що аж іскрило від радости.

Пізньої осені він подзвонив і спитав, коли їдемо. Ми домовилися про наступне літо. Проте наступного літа в нього вже не було.

Я нічого певного йому не обіцяв, але я йому винен.

Останнє речення знову про свободу: у вакуумі вже неможливо дихати, але цілком можливо світитися.

Ця публікація є остаточною авторською версією Лекції свободи пам’яті Олександра Кривенка, прочитаної 13 травня 2009 року в Українському католицькому університеті (Львів).

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі