Тринадцяте число

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
288 переглядів

1

Напевно, я не перший, хто звернув на це увагу.

13 травня 1933 року пролунав останній постріл Миколи Хвильового – у себе. Рівно тридцять років по тому, 13 травня 1963-го, на світ прийшов Олександр Кривенко. Можливо, в цьому факті міститься якась підказка? Тридцять років як історичний мінімум, необхідний нашій країні для відновлення знищеного? Тридцять років як зависання в безчассі, як пустка, як поміж? У такому разі слід визнати, що ми повільні, наче дерева. Дата смерти, яка щойно через тридцять років стає датою народження – чим не метафора для суто українського випадку вкрай сповільненого переселення душ?

Аналогії накульгують, але їх усе одно варто шукати. Є цілий ряд незаперечних подібностей, що прив’язують Кривенка до Хвильового і навпаки. Одна з них суто біографічна і тому найразючіша: обидва покинули цей світ на порозі власного сорокаріччя. Кривенкові до нього залишалося прожити місяць, а Хвильовому пів року. Тобто обидва вони відійшли на межі розквіту, там, де все насправді лише починалося. Щоправда, починалося під різними знаками – у Хвильового під знаком абсолютної суспільної катастрофи, у Кривенка під знаком іще однієї, хоч і вельми примарної, надії на – як то завжди у нас буває – останній історичний шанс.

Обидва вони послідовно й не без іронічного блиску обстоювали своє власне «геть від Москви». Обидва вживали поняття «Европа» в дещо ідеалістичному, якщо не утопійному, сенсі. «Психологічна Европа» Хвильового, безперечно, десь перетинається з Европою Кривенка. Якби їм випало жити в одному часі, вони, цілком імовірно, редаґували би той самий часопис або виступали б на тій самій радіохвилі. І їх однаково запекло обзивали б як не «націонал-фашистами», то «ліберастами» – залежно від публічної кон’юнктури обзивальника. Але цілком імовірно й те, що таких двох в одному часі в нас просто не буває. Тому відкладімо до кращих часів усі фантазії на тему «нас мало, нас тільки двоє».

Сьогодні у нас, як і щороку в цей день, є значно нагальніша тема – свобода. Я спробую поміркувати про неї так, щоб кожному з них це сподобалося. Ні, краще сказати – щоб кожному з них це могло видатися цікавим. Не виключаю, що десь і в чомусь я буду кожному з них суперечити – адже про це їм і йшлося, чи не так?

2

Для того, щоб упіймати свободу хоча б за хвіст, непогано для початку пригадати якомога більше її проявів або ж варіянтів її конкретики. Взагалі-то таке красиве слово не повинно б мати множини, себто розпадатися на уламки. Тому в нашій мові не мало б існувати жодних «свобод», а тільки одна і всеохопна Свобода, візуально, мабуть, схожа на ту, що досі вітає мореплавців чи інших приблуд під час заходу до бухти Нью-Йорка.

На жаль, так не є. Тобто насправді ми допустили множину, погодилися на неї і завжди говоримо про якусь одну з менших «свобод». Як наприклад, про

– свободу слова, а ще краще – думки (втім, найкраще коли так і не висловленої);

– свободу сумління, що її точніше було б називати свободою віри й безвір’я;

– свободу друку, преси, публічного мовлення, а у зв’язку з нею – свободу масового маніпулювання свідомістю;

– свободу зібрань, що її концентрованим гаслом можна вважати «Збиратися більше трьох!».

Усі ці свободи традиційно називаються політичними і насправді є політичними правами. Безпосередньо за ними підтягуються й інші, не менш важливі, але й не менш подрібнені, свободи, як наприклад:

– свобода підприємництва і привласнення:

– свобода пересування – у тому числі й за будь-які державні та міждержавні кордони;

– свобода долання і ламання кордонів;

– свобода зміни власної ідентичности;

– свобода виходу за межі будь-якої ідентичности, якщо та робиться чимось на зразок довічного ув’язнення;

– свобода одягу і в цілому зовнішности;

– сексуальна свобода;

– свобода творчости (найкраще – коли абсолютна);

– свобода як відсутність залежностей, тобто така її форма, що може бути названа незалежністю; якщо ж усвідомити при цьому, що залежності усуваються відмовами від... і розривами з.., то свобода і є суцільною відмовою від... і суцільним розривом з...

Отже, виходить парадокс: що більше відмов – то більше свободи; якщо ж під відмовою розуміти передусім обмеження і самообмеження, то стає вже й зовсім весело: що більше обмежень, то більше свободи. Діялектика, звичайно, ще та: свобода як сума обмежень – це свобода як дискомфорт, як тортура і мука. Це також свобода як самотність, іноді як цілковита самотність.

Тому свобода – це тяжко і складно, а як процес – суперечливо. Одна з поведінкових норм наближення до неї – це гребти проти (течії, маси, громади, народу, суспільства, системи). Таке завдання – гребти проти – та ще й у цілковитій самотності, вимагає передусім безстрашности. Тому долання страху – це наближення до свободи, а його цілковите подолання – її досягнення. І коли Тарас Григорович писав своє «у нас нема зерна неправди за собою», то мав на увазі приблизно те саме.

3

Зрозуміло, що у стосунках нашої країни, точніше, її суспільства зі свободою ми нині знову переживаємо погані часи. Зрештою, добрих у нашій найновішій історії майже зовсім не бувало. От хіба що золоте триріччя 1989–1991 та, звичайно ж, кілька місяців 2004-го. Усе ж інше – суцільна сіра смуга громадянського інфантилізму та ображености на себе самих і цілий світ з очевидним переважанням трьох виразно мазохістичних уявлень.

Перше: несвобода зручніша (надійніша і певніша) від свободи. З цього ж репертуару – свободою не наїсися, свобода для ситих, а не для нас, бідних.

Друге: свобода – це хаос і бардак, від неї все лиш ламається і псується, ми не вміємо з нею поводитися правильно, вона не для нас, нам свободу тільки дай.

Третє: свободи взагалі не буває, це ілюзія й фата морґана, хибний орієнтир або ще гірше – вигадка запроданих ліберастів.

Дуже показовою квінтесенцією нашої нинішньої плутанини в поняттях є так само і той факт, що «Свободою» назвало себе політичне об’єднання, яке виступає винятково з антиліберальних позицій. Тобто насправді мало б називатися якось відповідніше до своєї суті: «Держава», «Нація» або «Примус», наприклад.

Схоже на те, що «свобода по-українському» сьогодні в нас дедалі більше означає її протилежність – так звану «тверду руку».

У той же час, якщо мені все-таки дано відшукати хоч якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу, то воно радше суто махновське. Саме ця історична постать загалом ніде в Україні не викликає аґресивного несприйняття, а навпаки – робиться дедалі моднішою, що вже само собою є дивовижним досягненням. Напевно, не свобода як така, а вольниця втеклих від пана селян і досі залишається найдоступнішим українському розумінню суспільним ідеалом. Щодо самого батька Нестора, то на питання, наскільки і чи взагалі він був тим, ким себе називав, себто анархістом, наша зустріч сьогодні не відповість. Можу тільки констатувати, що серед панівних у сьогоденній українській політиці ідеологічних дискурсів анархізму не зауважуємо. Чи не тому, що справжніх махновців було виморено голодом у 33 році?

4

А що натомість є?

Наважуся виокремити три провідні дискурси, на яких сьогодні проростає і квітне вся наша внутрішньоукраїнська роз’єднаність і ненависть – пострадянсько-проросійський (за кількістю прихильників усе ще найчисельніший), націоналістично-державницький та ліберально-прозахідний. Тут принагідне спостереження: у вирішальній для країни кампанії 2004 року другий і третій об’єдналися, що дозволило перемогти їхньому ставленикові, тобто нарешті засвідчило відсутність за першим – проросійським – абсолютної більшости.

Трактування свободи у кожному з цих трьох дискурсів є одним із каменів спотикання, себто моментом непримиренних розходжень. Так, у першому з них це трактування можна звести до місткого російського вислову «какая гадость!». Політичним ідеалом тут є недавній президент, а нині просто національний лідер сусідньої держави з усім набором характерної для його персонального дискурсу антипіндоської риторики, з усіма його «мочить в сортирах», «шило в стенку», «мазуриками» і «это тебе за Севастополь». У такій системі координат про свободу краще навіть не згадувати, а один із найпрекрасніших історичних проявів її об’єктивної самореалізації – розпад СРСР – розцінюється як «найбільша трагедія XX століття».

У націоналістично-державницькому дискурсі трактування свободи можна описати також через неґацію, але радше приховану: свобода – це загалом добре, ми навіть партію так назовемо, але спершу хай сильна держава, сильна Українська Держава Понад Усе, а що шлях до неї складний і довгий, то спершу – заборони, бар’єри, межі, а вже відтак – дозволи. Якщо в них, у дозволах, узагалі ще буде хоч якась потреба.

І тільки в ліберально-прозахідному дискурсі свобода трактується як норма. Але він якраз найменше чутний. Дивно, що ще чутний узагалі.

При цьому всі без винятку політичні сили оперують у позитивному сенсі поняттям «демократії» або його лукаво-популістським вітчизняним замінником «народовладдя». Насправді добре, що це поняття є всього лише фікцією. Реальне народовладдя видається мені жахливо небезпечним. Адже бувають такі народи, що краще... Краще собі цього народовладдя навіть не уявляти. І все ж: чому усі вони так підозріло згідні з «демократією»?

Гадаю, в «демократії» їм усім подобається те, що це тупа влада певної ефемерної більшости над якоюсь ефемерною меншістю. Тобто завдання кожної політичної сили, як усім їм здається – це вигравати вибори і ставати частиною більшости, щоб отримати максимум насолоди від чавлення меншости.

Повертаючись до «народовладдя», спробую перефразувати відому банальність про те, що не буває поганих народів. Насправді не буває добрих народів, але в кожному трапляються непогані люди. От тільки мені здається, що вони завжди і всюди в меншості. Тож реальне народовладдя (як у нацистській Німеччині або сталінській Росії) просто знищує їх – у цілковитій згоді з демократичною процедурою.

Єдиним захистом від такого нищення є не просто демократія, а ліберальна демократія. Тобто система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, ґеї, жидомасони чи вояки УПА, але вона – в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів – ні в чому не зможе скривдити їх.

Ліберальна політична система, а слідом за нею й ліберальне світовідчуття є одним із найкрасивіших породжень західної цивілізації. Воно, ніби справжнє вино або добрий сир – за ним цілі століття культурного визрівання. Що стосується нас, то це пробний камінь – наскільки ми здатні в нього вжитися, зробити його своїм, засвоїти всі найтонші складники. Іншими словами, це питання нашого майбутнього і того, де ми врешті опинимося, в якій із цивілізацій.

5

Часи, що ми нині їх проживаємо, погані ще й тим, що третій дискурс – про це я вже казав – майже цілковито відсутній у нашій політичній вищій лізі, а якщо і заявлений у ній, то радше для фасаду: щоб дещо поморочити голову західним спостережникам. Міркування тільки або найперше цинічними категоріями електорату призвело до суцільно популістичної жестикуляції всіх без винятку політичних гравців. Виступити в такій ситуації провідником справді ліберальних цінностей дорівнювало б самостраті камікадзе. У головах цього самого електорату слово «лібералізм» є переважно лайкою, що напряму асоціюється з не надто привабливими епітетами «гнилий» чи «продажний».

Причини такого стану речей, звичайно ж, передусім зумовлені історично (але в нас усе без винятку, на жаль, зумовлене історично) і накопичувалися на всьому історичному шляху – від «тяжкої візантійської спадщини» до мазохістичного розчарування помаранчевим спалахом революції.

Однак є ще й базова, суто психологічна причина: нетолерантна позиція завжди привабливіша, а отже й популярніша, ніж толерантна. Ненавидіти – завжди більш сексі, аніж примирюватися. І популісти це добре відчувають.

До цього ще й ціла система виховуваних (до речі, так само століттями, наче якісь антивино або антисир) психологічних упереджень щодо тих країв «по інший бік прірви», де ліберальна система таки перемогла й утвердилася, зокрема, до Европи. Українське суспільство, як жодне інше з сусідніх (російського не враховуємо, воно аномальне) схильне до стереотипів і штампів. Вживання слова «Европа» обов’язково тягне за собою епітет «сита» і ставить його попереду. Все, на цьому дискурс вичерпується. Усе, що можемо сказати про Европу – вона сита. Чого тут більше – незнання, заздрости чи зневаги? Ми сьогоднішні – це особливо складний клінічно випадок якнайхимернішого поєднання комплексу меншовартости з манією величі. І з цим щось обов’язково слід робити.

6

Останніми місяцями я час до часу замислююся над феноменом чи не всезагальної, такої, що навіть з усіх шпарин і дірок сичанням вилазить, ненависти українців до свого чинного президента. Гаразд, я погоджуюся, що ніхто не може бути якось особливо захоплений ним, підстав для цього він нам і справді так і не подарував і, судячи з усього, вже й не подарує. Але ця повсюдна ненависть?

Мені здається, найбільшою провиною громадянина Юща в очах усього українства є не розплямкана свобода і не відсутність політичної волі до реальних змін, і не вкрай незґрабне поводження з правильними загалом ідеями, яке лише компрометує їх, а той факт, що він так нікого й не посадив. Цьому народові, виявляється, справді хотілося розправ і коли він їх не отримав, то поступово зненавидів того, хто їх гальмує. Утім, я не можу повірити, що тоді, в листопаді та грудні 2004 року, ми всі стояли на Майдані за те і тільки за те, аби когось там пересадити. Хоч тепер з усього випливає, що так, що, виявляється, саме це було мотивацією номер один для тих сотень тисяч просвітлених і рідкісно красивих людей. Не власна свобода, а чиясь в’язниця. Так, громадянин Ющ і справді підлизувався до них, він таки багато разів повторив, що «бандити сидітимуть у тюрмах». Це звучало безвідповідально, бо неконкретно, і ні до чого не зобов’язувало. Які саме бандити, якого рівня? Фальсифікатори виборів? Чи викрадачі шапок? Чи перші й другі в одній особі? Чи якісь просто кишенькові злодії? Виявилося, однак, що з усіх гасел Майдану саме це здалось українському народові наймилішим. І тепер він не може подарувати Ющеві саме цього – саботажу репресій, чи кажучи модно, висадки на посадках. Але – чорт забирай – невже це справді вони, вкотре запитую себе. Такі гарні й волелюбні на Майдані, невже вони для того все це вистояли, ділячись навіть із супротивниками хлібом і теплом?

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі