Третя світова війна Владіміра Жиріновського: наліпка НАТО і наклеп у німецьких політичних дебатах

Січень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
430 переглядів

Спостерігачі за межами Німеччини можуть бути здивовані, дізнавшись, що в німецьких політичних дебатах часто засуджують зв’язок певної дії, особи або організації з Організацією Північноатлантичного договору. Вражає те, що ця осудлива наліпка дуже популярна серед німців попри те, що Західна Німеччина є членом НАТО з 1955 року, а Східна Німеччина вступила до НАТО 1990 року завдяки об’єднанню Німеччини. Майже всі німці, які використовують наліпку НАТО з метою засудити своїх опонентів, є громадянами країни-члена НАТО. Більшість із них провели своє доросле або навіть усе життя на території НАТО, деякі – у державній адміністрації держави-члена НАТО. Лише дуже небагато затятих німецьких критиків НАТО, схоже, відмовилися від громадянства і припинили своє перебування у державі-члені НАТО.

Наліпка «НАТО» і нинішні дебати щодо російсько-українського конфлікту в Німеччині

Від часів розпаду Совєтського Союзу німецькі критики – особливо ті, які позиціюють себе як крайніх лівих, – використовують посилання на НАТО, США, ЦРУ тощо, щоб пояснити численні кризи в різних постсовєтських країнах чи між ними. Іноді конспіративні інтерпретації лівих також сягають німецьких установ та осіб, пов’язаних або підозрюваних у зв’язку зі Сполученими Штатами. Як і багатьох інших, мене також у коментарях, репліках та блоґах із приводу моїх заяв щодо України та Росії не раз подавали як колишнього стипендіята-дослідника НАТО у Стенфордському Інституті Гувера з питань війни, революції та миру в Пало-Альто, Каліфорнія, в 1996–1997 роках. Цю інформацію нескладно знайти у моїй загальнодоступній біографії у Вікіпедії чи на інших сайтах. Я підтверджую цей факт, а також докладаю офіційного листа НАТО щодо надання ґранту, через що, ймовірно, зіштовхнуся зі ще більшим обуренням лівих у Німеччині. Досі я не реаґував і, як правило, не відреаґував би на такі «звинувачення» про те, що в минулому НАТО фінансувало моє дослідження. Дедалі більша зацікавленість, яку німецькі псевдо-ліві виявляють не тільки до моїх публікацій, але й до моєї біографії, перебільшена.

Однак нещодавно моє короткотривале фінансування, що його забезпечила прес-служба НАТО в 1990-х роках, було винесено в тему обговорення та згадано у заголовку статті газети лівих сил «Junge Welt» [Молодий світ], офіційно зареєстрованої у Берліні. Ця всенімецька газета є спадкоємицею головного органу колишньої так званої «Вільної німецької молоді» НДР, і нині її редаґує колишній розкаяний інформатор Штазі, Арнольд Шольцель. У середині грудня 2014 року Райнхард Лаутербах, автор «Junge Welt», атакував моїх колеґ та мене у статті «Мережа НАТО завдає удару у відповідь». У нійЛаутербах детально критикує спільний лист 142 німецькомовних експертів зі Східної Европіи під назвою «Friedenssicherung statt Expansionsbelohnung» (англійська версія під назвою «Забезпечення миру замість заохочення експансії»). Лаутербах використовує наліпку НАТО у назві статті, покликаючись на те, що колись мене фінансувало НАТО, щоб засудити не лише моє звернення, але й моїх 141 колеґу. Звернення, яке він піддав критиці, було опубліковано в таких місцевих виданнях, як «Zeit Online», «Die Welt», «Der Tagesspiegel», «Der Standard», «Berliner Zeitung», а також на веб-сайті Change.org (де кожен усе ще може вільно підписатися). Пізніше його було повторно опубліковано російською мовою на сайті «Deutsche Welle» та англійською мовою у веб-виданні Журналу з міжнародних відносин «World Affairs Journal». Сторінка подій Фейсбуку під назвою «Friedenssicherung statt Expansionsbelohnung» збирає й інших осіб, які підтримують звернення 142 німецькомовних фахівців із питань Східної Европи.

На початку грудня 2014 року я підготував, відредаґував та зорганізував колективну заяву «Забезпечення миру замість заохочення експансії» як спростування попереднього відкритого листа 60 видатних німців під назвою «Wieder Krieg in Europa? Nicht in unserem Namen» («Знову війна в Европі? Не від нашого імені!»), опублікованого в «Zeit Online» і «Der Tagesspiegel» 5 грудня 2014 року. У першому відкритому листі низка колишніх провідних політиків, знаменитих митців, відомих представників промисловости, а також представників впливових медій виступили за «тверезе мислення та діялог із Росією». Вони висловилися за рівнозначний підхід до Москви та Києва, щоб подолати те, що в Німеччині часто називають «кризою в Україні». Припущення підписантів, імовірно, полягає в тому, що «тверезе» ставлення Німеччини до країни-окупанта й окупованої країни призведе до вирішення військового конфлікту між Росією та Україною. Окрім того, підписанти дали зрозуміти, що поведінка Заходу після розпаду Совєтського Союзу пояснює сьогоднішню поведінку Росії супроти України, навіть частково виправдовує її.

Спростування німецькомовних експертів із питань Східної Европи на цю дилетантську та марну заяву понад шістдесяти підписантів ґрунтувалося на очевидній відсутності знань і розуміння Росії, України та конфлікту між ними. Багато хто з них, вочевидь, не має жодного суттєвого стосунку, значного досвіду чи глибокого інтересу до Сходу Европи. Окрім деяких інших, імовірно, лівих інформаційних джерел, «Junge Welt» згодом відреаґувала на наше спростування і при цьому використала те, що НАТО колись фінансувала моє дослідження, щоб оголосити нас «мережею НАТО».

«Останній кидок на Південь» Жиріновського та план знищення Туреччини

Пояснення того, чому НАТО надала мені дослідницьку стипендію, просте. У середині дев’яностих років я запропонував альянсові науково-дослідницький проєкт, присвячений майбутньому сценарію, який зводився до писання про Третю світову війну за участи НАТО. Зосереджуючись на відновлених крайніх правих постсовєтського періоду й зіставляючи події у Російській Федерації зі зростанням німецького фашизму у Ваймарській республіці, я звернувся до НАТО з питанням співфінансування поглибленого розслідування початку політичної біографії, ідеології та діяльности Владіміра Жиріновського. Ця нова фігура на політичній сцені Москви була на момент мого подання поки що лише маловідомим новим російським політиком, якого дотепер часто сприймають за звичайного політичного блазня. Однак Жиріновський отримав третину голосів на перших президентських виборах у Росії в червні 1991 року. Його помилково названа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) перемогла у перших посткомуністичних багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993 року із майже 23 %.Чому в НАТО зацікавилися цією одіозною постсовєтською фігурою?

Відразу перед входом до Державної Думи РФ, зі значною фракцією під своїм контролем, спочатку у виданнях офіційної газети своєї партії 1992–1993 років, а потім у своїй головній книжці «Останній кидок на Південь», опублікованій у вересні 1993 року, Жиріновський розробив докладний план нової імперської експансії Росії. Голова ЛДПР запланував розширення російської держави на південь, яке зайде значно далі, ніж реокупація постсовєтської Центральної Азії та Південного Кавказу. Це передбачало, окрім реінтеґрації в Росію колишніх совєтських республік, анексію Туреччини, Ірану, Афґаністану і водночас Пакистану до Росії. Тож «Останній кидок на Південь» Жиріновського передбачав розширення правління Москви далеко за межі кордонів і царської Росії, і совєтської імперії. Він представив «Останній кидок на Південь» як засіб «заспокоїти» тих, кого Жиріновський назвав «південцями», і зберегти «Північ» від руйнівної південної підривної діяльности.

У хибно названій газеті «Ліберал» засновник ЛДПР писав, що «<...> наша модель [передбачає] розчинення Туреччини, Ірану й Афґаністану як штучних держав, які не мають жодних перспектив і які за своєю суттю є завойовницькими, бо вони є постійними кочовими племенами» («Ліберал», 2012, № 2, с. 4). Однією з декількох причин плану Жиріновського стала так звана багатовікова християнська місія Росії: «Потрібно все повернути на свої місця, щоб християнський світ знову об’єднався в Єрусалимі, щоб дзвони Християнсько-Православної Церкви знову задзвеніли в Константинополі <...>» (там само). Іншою причиною стали сприятливі внутрішні наслідки, які, на думку Жиріновського, здобуде військова операція завоювання Туреччини, Ірану й Афґаністану: «Наша армія виконає це завдання. Це стане засобом виживання нації загалом, [і] основою відродження Російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцнішати в бюрі реєстрації та в казармах. Вона потребує цілей, завдань» (Владімір Жиріновський, «Останній кидок на Південь», За редакцією А.В. Мітрофанова. Москва: «Писатель/Буквица», 1993, с. 70, далі наведені цифри в дужках означають сторінки в цьому виданні). Жиріновський знав, що означатиме російський «останній кидок на Південь» і визнав: «На жаль, частина населення загине, бо на Півдні недостатній рівень медицини та культури» (71). Для тюрколога за фахом і колишнього студента-стажера в Туреччині основною метою Жиріновського стала Туреччина і знищення турецької держави будь-якими наявними засобами: «Нічого не станеться зі світом, якщо зникне весь турецький народ <...>» (130).

Оскільки 1993 року Туреччина була й досі є країною-членом НАТО, не лише Анкара, але й Брюсель зацікавилися планами Жиріновського. Ця стурбованість пізніше виявилася виправданою: фракція Жиріновського у Державній Думі є невилучною частиною російського законотворчого процесу від 1993 року. Парламентську гілку ЛДПР підозрюють у тому, що вона відігравала певну роль у таких питаннях, як рішення про введення російських федеральних військ у Чечню, початок першої чеченської війни наприкінці 1994 року або того, що Росія порушила міжнародне ембарґо, ухвалене проти Іраку Садама Хусейна в 1990-х роках. Партія Жиріновського виявилася постійнішою та домінантнішою рисою постсовєтської російської політики, ніж очікувалося після того, як її показний лідер став ганебно відомим на початку 1990-х років. Дотепер представники ЛДПР беруть участь у російському громадському дискурсі протягом понад двадцяти років, у тому числі в прайм-тайм шоу основних телеканалів на майже щоденній основі. Протягом декількох років Жиріновський був віце-спікером Державної Думи, а отже, одним із офіційних представників найвищого рівня російської держави. Сьогодні фракцію його партії в президії Державної Думи представляє син Жиріновського, Іґорь Лєбєдєв.

Від студента, який досліджував російський фашизм, до лідера «мережі НАТО»

Враховуючи войовничий зовнішньополітичний курс Жиріновського та його постійну присутність у російській великій політиці й медіях, нічого дивного, що НАТО виявилася готова співфінансувати науково-дослідницький проєкт про цю політичну силу. Моя 600-сторінкова перша докторська дисертація з’явилася внаслідок підтримки спонсорів, зокрема НАТО, і має назву: «Владімір Жиріновський у російській політиці: три концепції виникнення Ліберально-демократичної партії Росії, 1990–1993» (Д-р. істор. наук, Вільний університет Берліна, 1997). Її скановану копію можна вільно скачати у форматі PDF (80 Мб) тут.

На жаль, моя дисертація з історії 1997 року все ще здається єдиним масштабним дослідженням виникнення ЛДПР. Безсумнівно, Жиріновський був суб’єктом дослідження декількох журналістських книжок і наукових праць, опублікованих за минулі двадцять років. Проте, наскільки мені відомо, жодних помітних докторських дисертацій не було захищено і жодних суттєвих монографій чи збірок досі не було опубліковано про так званих «ліберальних демократів» постсовєтської Росії. (Дивна назва партії Жиріновського бере початок як пізній совєтський проєкт «політтехнологій», що його розробили останні апаратчики СССР, щоб підірвати у Росії ліберально-демократичний рух 1990–1991 років, який справді поставав. (Див. мою дисертацію для отримання додаткової інформації.) Тож НАТО фінансувала розслідування небезпечного політичного явища, яке дотепер є на диво недостатньо вивченим.

Владімір Путін і Владімір Жиріновський

  

Владімір Жиріновський і Жан-Марі Лє Пен у лютому 1996 року на весіллі

Ґрант, що його надала НАТО на цей науково-дослідницький проєкт, «Junge Welt» нині використовує як інструмент для того, щоб не тільки засудити мене, але й зобразити всіх 142 експертів із питань Східної Европи, що підписали звернення «Забезпечення миру замість заохочення експансії», як «мережу НАТО». Ця наліпка в німецькому контексті означає, що звернення 142 експертів щодо обґрунтування політики Німеччини щодо Росії на реальних фактах є проамериканською клікою, яка зібралася, щоб атакувати мирні наміри підписантів попереднього листа 60 видатних німецьких політиків, митців, редакторів та представників промисловости. Однак це безглузде посилання майже двадцятирічної давности на те, що НАТО фінансувало мене, навряд чи є достатнім, щоб визначити «мережу НАТО». Посилання «Junge Welt» на мій давній ґрант також є дивним, оскільки НАТО підтримала дослідження про ультранаціоналістичну, крипто-расистську і відкрито войовничу політичну силу Росії. Викликає подив те, що фінансування дослідження чітко правих екстремістських схем Третьої світової війни використовує нібито газета лівих для нападу, у формі наклепу, на моїх колеґ та на мене, а також для захисту, здавалося б, мирного документу, тобто попереднього листа 60.

Окрім того, основний висновок проєкту, що його підтримала НАТО в середині дев’яностих, полягає в тому, що ідеологію Жиріновського слід розглядати як перевтілення фашизму. Його план для Росії «останнього кидка на Південь», безсумнівно, не є неонацистським, тому він не має стосунку до арійського міту, теорії окультизму або виразного біологічного расизму. Проте, як я вже говорив у своїй дисертації та низці публікацій, які з неї постали, його схему слід класифікувати як специфічно постсовєтський російський різновид «палінгенетичного ультранаціоналізму», тобто як емпіричний феномен, охоплений відомою концепцією родового фашизму, яку розробив Роджер Д. Ґрифін із університету Оксфорд Брукс. Ультранаціоналістичний палінгенез (новий або перероджений), що його Жиріновський пропонує для Росії, відбуватиметься через її закордонну експансію Півдня та підкорення «південців». Можливо, дослідження такої однозначно фашистської ідеології також могло би мати підтримку серед лівого крила – не тільки від НАТО. Проте сьогодні «Junge Welt» використовує факт надання мені гранту 1996 року, що його здійснила НАТО, щоб засудити десятки німецьких науковців, активістів і журналістів, які буцімто належать до якоїсь «мережі НАТО».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.