Традиційні еліти на бічних рейках

Вересень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
215 переглядів

1.

Минулого року, коли мені припала честь отримати нагороду Антоновичів, я виступав з цієї нагоди в київському палаці мистецтв «Український Дім» і розповів тим, хто прийшов тоді на вручення, про випадок, що стався кілька місяців раніше.

У грудні 1999 року члени малого товариського гуртка професорів мого університету доручили мені й одному з моїх колеґ виголосити п’ятнадцятихвилинну промову на тему «Найгірша ідея XX століття».

Мій колеґа – відомий соціолог – викрутився без проблем: по-перше, він говорив сорок хвилин, а по-друге, вибрав як найгіршу ідею ленінізм. Мені ж це завдання видалося складнішим. Вибирати треба було між ідеями, а не катастрофічними подіями чи винаходами – отже, такі явища, як обидві світові війни, Жовтнева революція, Голод, Голокост, чи задушливі гази або біологічна війна як теми відпадали. Далі: погана ідея чи пак доктрина мусила постати у XX столітті. І тут показалося, що й фашизм (правда, саме слово появилося у 1922 році), й націонал-соціалізм, і марксизм, і комунізм, і антисемітизм, і расизм, і націоналізм, і тоталітаризм – усі ці опудала світової ліберальної інтеліґенції мали своє коріння в раніших століттях.

Про тяглість марксизму з XIX століття тут нічого говорити. Ідеологічними попередниками націоналізму, фашизму і націонал-соціалізму можна вважати французького генерала Жоржа Буланже (п. 1891), письменника Томаса Карлайла (п. 1881), композитора Рихарда Ваґнера (п. 1883) і філософа Фридриха Ніцше (п. 1900). Расизм і антисемітизм (цей останній у його модерній, біологічній, а не у християнській, ідеологічній формі, згідно з якою вихрист чи вихристка – в теорії антисемітизмові більше не підлягали), мають свою теоретичну основу в есеях років 1853–55 графа Ґобіно про нерівність рас людства й у творчості прусського історика Гайнриха фон Трайчке (п. 1896). А коли йдеться про тоталітаризм, то вчені-спеціалісти виводять його ще від Платона, а неспеціалісти знаходять його у кожній державі минулого, що мала більш-менш розвинений бюрократичний апарат і єдину панівну ідеологію – ми вправі дошукуватися неповних форм тоталітаризму і в моїй Візантії.

Навіть така сьогодні модна ідея, відома і в Україні, як багатокультуралізм, себто переконання про рівновартість усіх культур (я на цю моду дивлюся скептично, тому що ті, хто проповідують її найенерґійніше, по суті, не знайомі з багатьма культурами), навіть багатокультуралізм має витоки в елліністичній думці й літературі про «шляхетного варвара» (згадаймо про мешканця українського степу шляхетного скіфа Анахарсиса, що його описав у другому столітті нашої ери сирієць грецької культури Лукіан). І вже напевно його коріння у віці Просвіти й передромантизму: згадаймо про «Перські листи» (1721) Монтеск’є, «Індуську хатину» (1791) Бернардена де Сен-П’єра, Гердерове відкриття слов’ян як великої нації, і навіть три театральні п’єси, писані у Венеції кінця XVIII віку про хоробрих слов’ян-далматинців.

Невже XX вік сам не може записати на свій рахунок ні однієї неуспадкованої і безперечно поганої впливової ідеї? Стисло кажучи, може, й ні, але в цьому столітті зародився один могутній і, на мій погляд, загрозливий ідейний процес: марґіналізація традиційної елітарної культури нашого світу. Традиційна елітарна культура – не просто культура еліти, бо еліта – нейтральне поняття: воно існує в кожному суспільному прошарку (згадаймо воров в законе), а така культура, еліта якої цінує і зберігає традиційні вартості. Наприклад, це культура, що ставить пісні Брамса чи нудного Малера вище за пісні талановитого й може навіть улюбленого для неї Владіміра Висоцького.

Коли я розказав про це членам Гарвардського гуртка, вони спершу не дуже збагнули, в чому річ, бо спілкуючися здебільшого один з одним по різних академіях, були переконані, що вони самі не тільки не змарґіналізовані, але навпаки, перебувають і в центрі, і на вершині американського – та й світового – культурного життя. Мало помогла й згадка про те,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі