Тотожність / Інакшість: ідентичність, тіло, час

Листопад 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
26
1121 переглядів

Тіло, мова, смерть

Андрій Блудов. Відображення. 2007

Надзвичайно цікавий спосіб осмислення смерти як ініціяції, пов’язаної з проблемою мовлення і самототожности, Ірина Шувалова пропонує в поезії «Офелія». На противагу іншим цитатам і ремінісценціям, цей вірш досить щільно поєднано із претекстом — і на сюжетному (жорстке попередження батька, фатальна розмова з Гамлетом), і на образному рівні (обважнілий від води одяг). Якщо залучити соціокультурний вимір, Офелія в чоловічому світі є великою німою, оскільки єдиним адекватним способом висловити невисловлюване для неї є мова божевілля. Характерно, що ця мова є, з одного боку, формульною, клішованою (матриця пісні, загадки), а з другого — такою, що випадає з розмовного контексту, не пов’язаною або слабко пов’язаною з репліками інших. Формульність мови у цьому контексті свідчить про конфлікт чужого слова і власної німоти; це ознака неадекватности наявної мови тому, що хочуть висловити. Водночас це сигналізує про спробу якось обійти дискурсивний, раціонально-логічний спосіб висловлювання, що виявляється непридатним для омовлення складного цілісного почуття, в якому поєднуються і жаль за батьком, і любов до Гамлета, і почуття провини.

В есеї «Еліпсис страху і дзеркальна спокуса» Юлія Кристева пише про втілені в ритмі, зсувах, згущеннях, фігурах «лектонічні сліди», що проступають крізь масив омовленого, позначеного як невербалізоване, нерепрезентоване; втілюючись, вони окреслюють «те, що залишається захованим у самій ідентифікації: несимволізований інстинкт, не взятий до об’єкта-знаку-мови». Перверсивність досвіду окреслення ідентичности (незбіг образів Я-для-себе і Я-для-інших) реалізується для Офелії передусім у площині вербального: підставовою в її мовленні виявляється тільки реальність повторів і ритму, на відміну від позбавленої сенсу репрезентативної мови. Потойбіччя мови (комунікативний розрив) і розуму (божевілля) стає метафорою підпорядкованости в чоловічому світі жіночого як Чужого. Цей вірш Ірини Шувалової слід уважати продовженням спроб осмислити проблему жіночого голосу і жіночого божевілля; у цьому сенсі характерно, що «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко, «Маруся Чурай» Ліни Костенко та «Офелія» Ірини Шувалової виявляються оповідями про почутий чи непочутий жіночий голос. Окрім цього, Шекспірів текст потрібен поетці для актуалізації мотиву смерти у воді — точніше, жіночої смерти у воді. На думку Ґастона Башляра, смерть у воді є найбільш материнською з усіх смертей, а смерть жінки у воді можна витлумачити і як її єднання із жіночою стихією. Про це свідчать і натяки в тексті «Гамлета»: королева, що мовить про смерть Офелії, називає її німфою (у перекладі Леоніда Гребінки — мавкою), а потім додає, що та

 пливла і без ладу співала щось,

Не тямлячи біди, мов та істота,

Що в цій стихії виросла й живе.

У Ірини Шувалової смерть теж є материнською, мов «киця на лагідних лапках», прирученою, домашньою. Як і інші форми досвіду, досвід смерти в «Офелії» є мовним (мовлення / мовчання, говоріння / слухання) і тілесним (дихання, холод, оніміння). Мотив одягу («шкіру обліплює мокра одежа», «важчають пишні спідниці», «загубився / з малої ноги черевичок гаптований сріблом») і тіла як одягу («і будемо руки молочні твої цілувати / аж доки ні рук не залишиться ані цілунків») дістає несподіване потрактування: бути вільною від одягу, тіла, життя — це значить «плисти за водою торкатись малесеньких рибок / безжурними мертвими пальцями бути собою». З огляду на це смерть стає екзистенційним вибором, звільненням від нав’язаних ролей-масок, єдиним способом самоздійснення (померти як остання спроба дорівнятися собі). Після «Відшукування причетного» Грицька Чубая «Офелія» Ірини Шувалової є поетичною спробою зазирнути за межу, що відділяє життя від смерти. На відміну від Чубаєвої поеми, в якій ідеться про посмертні  митарства душі, вірш Шувалової є спробою зафіксувати власне мить переходу і те, що настає по тому. Балансування між життям і смертю є балансуванням між сном і явою, реальним і фантомним, пам’яттю і забуттям, мовою і німотою; смерть є сном про смерть («обличчя зринало і знов розчинялось безслідно / зате починали рости скаламучені води / потоки нахабно штовхалися лізли у горло»), а сон є репетицією смерти («коли ж ти безсила й нажахана врешті вдихала / щезали й задуха і страх залишалося спати / плисти собі лагідним руслом…»). Внутрішнє мовлення Офелії безпосередньо перед засинанням / смертю є нанизуванням на нитку пам’яті подій, які трапилися за день, спогадів про побутові клопоти, що охоплюють лише зовнішній бік її життя, стосуються масок-ролей і зрештою ніяк не заторкують внутрішнього Я:

 все думала час би вже сукню  

забрати в майстрині

не в гуморі батечко був  

як заходив допіру

учора в покій залетіла  

малесенька пташка

хлопчиська шпурляли в стареньку

 жебрачку камінням

червоні мої черевички  

зносилися зовсім

узяти б на кухні ножа  

позрізати троянди.

Проте й ці, здавалося б, малозначущі фраґменти стають знаками здійсненого майбутнього, що їх Ірина Шувалова виводить із площини мітології. Пташка, що залетіла в приміщення, віщує смерть когось із мешканців, зношені черевички в чарівних казках свідчать про мандрівку в тридев’яте царство (світ мертвих), а зірвані чи зрізані рослини за принципом паралелізму співвідносяться зі смертю людини. Крім того, на сюжетному рівні троянди вписуються в контекст мовлення збожеволілої Офелії, що розповідає королеві про вплетені у вінок рослини, і королеви, яка переказує Лаертові обставини сестриної смерти. Зношені черевички, про які дівчина згадує перед тим, як заснути, корелюють із загубленим черевичком мертвої Офелії. Мить переходу до сну (смерти) позначено появою Гамлетового обличчя, чиїми «тонкими губами сміялись нудьга і презирство»; вельми символічно, що

смерті яка перед сном  

пригорталася ближче

щоразу здавалось що це  

її власна подоба.

Осмислення себе в смерті — це вихід за межі тіла і нав’язаної тілом мови, руйнування тілесної суб’єктности і спостереження за власним тілом як за об’єктом. Тут поетка вдається до мітологічного мотиву тотожности макро- й мікрокосму, що у фольклорі реалізується як метаморфоза, а ще як розчинення тіла в природному світі: Офелія стає частиною того, за чим спостерігає. Внутрішнє мовлення заякорює людину в площину пам’яті, впосаджує в нерозривність теперішнього, минулого і майбутнього, тоді як смерть є вічним тепер, утратою минулого в словах і спогадах. Потрактування смерти як безмовности й забування характерне і для лірики вісімдесятників — із тією різницею, що для них важливе передусім осмислення родового, національного досвіду, а Ірині Шуваловій ідеться про приватний мовно-тілесний жіночий досвід.

Сторінки5

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі