Тотожність / Інакшість: ідентичність, тіло, час

Листопад 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
26
1112 переглядів

Увагу до проблем  ідентичности в українському гуманітарному просторі зумовлює потреба не тільки здійснити належну ревізію минулого, але й сформувати візію майбутнього. Саме тому, з огляду на теперішні події, «прощанням з імперією» (Оля Гнатюк) виявилося не здобуття незалежности України, а Майдан і війна з Росією. Старанно культивована останніми роками в українському інформаційному просторі привабливість російського і радянського стала минулим, яке слід переоцінити, аби остаточно з ним розпрощатися, натомість европейський проєкт виразно окреслився як майбутнє, до якого варто прагнути. Певна річ, ідеться не тільки про об’єктивні речі (політичний вектор, культурна політика), а й про суб’єктивні проєкції, стереотипи й мітологізацію. Радянське відчувається як колективна тінь, відображення вад, страхів і неґативних рис українського суспільства, яких варто позбутися, натомість европейське є ідеальним образом себе, що його слід розбудовувати (що цікаво, у дискусіях щодо европейської ідентичности виринає контроверсійний концепт «парадоксальної ідентичности», яка полягає у тому, щоб стати европейцем (Монік Кастильйо)).

Водночас війна не лише поставила кожного в ситуацію екзистенційного вибору, а й, ніби лакмус, виявила засадничу різноманітність українського суспільства, актуалізуючи етнічні (кримськотатарська, єврейська, грузинська, польська тощо), локальні (донецька, галицька, кримська тощо), соціяльні («креативний» клас, робітничий клас тощо) та інші ідентичності. Що цікаво, окреслення тожсамости в таких умовах є ситуацією не вилучення (або кримський татарин, або українець), а прирощення, що зумовлює творення складної ідентичности (припустімо, російськомовний український патріот єврейського походження з Донецька). З огляду на це є сенс говорити про ієрархію ідентичностей, що має такий вигляд: наднаціональне (европейське / пострадянське), національне, субнаціональне (локальна, етнічна, релігійна та інші ідентичності). Навдивовижу чітко простежується також закономірність, що об’єднує, з одного боку, українську й европейську ідентичності, а з другого — російську і пострадянську. Розбудова ідентичности передбачає осмислення таких категорій, як пам’ять, спадщина, традиція, історія, а також вибір між закритістю і відкритістю, традиційністю і модерністю, прийняттям чи відкиданням Іншого.

Понятійна чистота цих категорій найліпше виявляється тоді, коли вони функціонують у межах публіцистичного дискурсу, в соціологічній, політичній чи культурологічній площині як безпосередньо висловлена позиція автора. Саме спираючись на публіцистичний дискурс, Оля Гнатюк проаналізувала співіснування й конкуренцію різних проєктів ідентичности в перше десятиліття після здобуття незалежности України. Проте можливість чіткої категоризації та розмежування значно ускладнюється, коли йдеться про художню літературу, не прив’язану до актуальности поточного моменту, — зокрема про поезію. Як окреслюється проблема ідентичности в поетичному тексті? Чи можна говорити про поколіннєві особливості репрезентації ідентичности в межах творчости кількох авторів? Якими є особливості літературного процесу, якщо його розглядати крізь призму тих змін, яких зазнає репрезентація ідентичности?

У 1970-х роках було здійснено рішучий розрив із соцреалістичною традицією — це засвідчила поява Київської школи та Львівського кола. Якщо для поетів-шістдесятників національне було частиною радянського, то для поетів 1970–1980-х років національне існувало поза радянським чи радше обік радянського як не визнана офіційно (не останньою чергою через заборону на друк для деяких представників покоління 1970-х) частина культурного простору. Стратегія конструювання ідентичности у різних поколінь поетів передбачає зміну акцентів і пріоритетів. Поетам 1970–1980-х років було важливо вписати себе у контекст національного, поставивши свою творчість поза контекстом радянського. Про це свідчать наполегливі зусилля з окреслення не пов’язаної з радянським каноном традиції. По-перше, йдеться про актуалізацію матриць обрядового фольклору, на відміну від вписаних в офіційну традицію необрядових ліричних пісень. По-друге, відбувається звернення — на рівні світоглядних концепцій, алюзій і ремінісценцій — до спадщини вилучених із офіційного канону модерних поетів. По-третє, відбувається осмислення й омовлення замовчуваних у радянській історіографії подій (боротьба УПА, Голодомори, репресії). Тобто йдеться про спробу осмислення національного колективного досвіду.

Своєю чергою, поети 1990-х із ентузіязмом займаються деструкцією радянського дискурсу, демонструючи радше антиколоніяльну, аніж постколоніяльну, як у вісімдесятників, стратегію. Слід сказати, що об’єктом деструкції виявляється не тільки радянський дискурс, а й кліше і штампи народництва, романтизму, національно-патріотична риторика. Розчищена засобами аванґарду територія виявляється вільною геть від усього. Двотисячники подеколи за інерцією переймають іронічно-саркастичні інтонації дев’яностників, а подеколи намагаються осмислювати наявний світоглядний і аксіологічний вакуум. Проте це покоління започатковує цікаву тенденцію, що стане провідною для «пізніх» двотисячників і десятників: осмислення глобального через приватний мовно-тілесний досвід. У текстах, представлених в антології «Дві тонни», тілесний досвід реалізується переважно через фраґментарність або гібридність, що, безумовно, сигналізує про екзистенційну розгубленість, нестійкість кордонів власного Я, ворожість світу. Натомість у ліриці Мирослава Лаюка, Юлії Стахівської, Ірини Шувалової, Лесика Панасюка спостерігаємо бажання гранично розширити межі Я, помисливши поліфонічність світу крізь власну тілесність. Вісімдесятники намагалися вписати приватний досвід у контекст національного, натомість двотисячники осмислюють колективний культурний досвід у контексті приватного.

Я як Інший: час і смерть

 Українська лірика початку ХХІ століття демонструє цікаві й вельми симптоматичні тенденції: з одного боку, йдеться про природне доповнення і продовження шляхів, накреслених в останній третині ХХ століття, а з другого — про пошук нових смислів, окреслення нових цінностей і творення нової мови. Віднайдення Іншого (і осмислення природи як однієї з іпостасей цього Іншого) як сутнісна, питома риса поезії Олега Лишеги, актуалізована через покоління, стає домінантою лірики двотисячників (ідеться про концепт рослинного в поезії Юлії Стахівської, містерію природи в ліриці Мирослава Лаюка та органічність мови і світу в поетичному слові Ірини Шувалової). Вельми характерною для сучасної поезії є імперсональність поетичного висловлювання, свого часу властива поетам Київської школи. Явлені в ліриці Мирослава Лаюка, Юлії Стахівської, Олесі Мамчич, Ірини Шувалової проблеми мови і пам’яті були предметом поетичного розмислу і вісімдесятників.

Та найочевидніше феномен суголосности поколінь виявився у спільному і для вісімдесятників, і для сучасних поетів прагненні вибудувати цілісний культурний наратив із розрізнених оповідей, зшити докупи фраґменти, заповнити лакуни в тканині пам’яті, історії й мови, окреслити власну ідентичність (і якщо двотисячники намагаються цю наявну в культурі фраґментарність осмислити, то десятники роблять спробу її подолати). І вісімдесятники, і двотисячники у спробі здійснити цей масштабний культурний проєкт вдаються до міту як до найуніверсальнішого способу світорозуміння. Ідеться навіть не так про актуалізацію в поетичному тексті традиційних мітологем і архетипів (що, безперечно, вельми характерно для лірики вісімдесятників), як про фундаментальну властивість міту бути каркасом для архітектури пояснень, інтуїцій та інтерпретацій, без яких осмислене існування людини у світі неможливе. Для десятників таким центральним моментом у картині світу є рослинне (біологічне).

Та якщо в ліриці Мирослава Лаюка рослинне є формою втілення життєвої містерії, в ліриці Юлії Стахівської — модусом, способом буття мови, світу, тіла, ландшафту, то в поезії Ірини Шувалової рослинне пов’язано з часовою динамікою, а біологічне є виявом тілесно-чуттєвого буття-тривання світу. Найбільше поетку цікавить колізія боротьби та взаємодії життя і смерти, як вона втілюється у рослинному (проростання — визрівання — в’янення), людському (дорослішання — досвід еротики і материнства) та символічному (мова / тиша, ява / сон) світі. Час для Ірини Шувалової є відбиттям цієї колізії, втіленням динаміки станів; саме тому в її ліриці такі важливі мотиви зміни, перетворення, нетотожности, трансформації. Персональний екзистенційний досвід формує оптику бачення ліричного суб’єкта: все, що є у світі, може бути помислено крізь призму власної тілесности. З огляду на це міто-ритуальні сценарії життєвого циклу (а в Ірини Шувалової це ініціяція-дорослішання, ерос, материнство і смерть) виявляються надзвичайно важливими. Актуалізуючи сценарії життєвого циклу, поетка спирається на досвід поетів-вісімдесятників, які протиставили персонально-родове, втілене в досвіді тіла і пам’яті, абстрактно-суспільному, що існує тільки в мові (йдеться про специфічну тоталітарну мову як сукупність дискурсивних практик — мову маніпулятивну, позбавлену референта). Варто наголосити, що єдність мовно-тілесного досвіду ліричного суб’єкта Ірини Шувалової є моделлю осмислення цілісности (і доцільности) світу; натомість ранні двотисячники, які заявили про себе антологією «Дві тонни», крізь розтяте тіло мислять фраґментарність світу. Важливою для поетки виявляється проблематика часу, стосунків Я й Іншого, а також еротика, мова і тілесність. Світ, у якому живе й намагається його пізнати ліричний суб’єкт, геть не є ідеальним домом, але й не ворожим простором. Цей світ радше не гармонізований із людським, не унісонний щодо нього — а це свідчить не так про те, що дім буття людини холодний і незатишний, як про те, що світ не є антропоцентричним, підпорядкованим людині і вторинним щодо неї.

Сторінки5

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі