Телебачення чекає сатрапа

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
200 переглядів

Влітку 2007 року в інтерв’ю журналові «Телекритика» колишня керівниця російського відділення «Internews» Манана Асламазян констатувала:

В Росії дуже якісне розважальне телебачення, одне з найкращих у світі, я в цьому абсолютно впевнена. Що мене не задовольняє в моїй країні, так це якість інформаційного мовлення – воно нерізноманітне, незбалансоване, не відображає усіх тенденцій, які є в суспільстві, тому, на мій погляд, подає викривлену картину.

Це інтерв’ю Манана Асламазян давала з Парижа, де на той час уже кілька місяців перебувала у вимушеній еміґрації. За пів року до виїзду з Росії її затримали в аеропорту російські митники за спробу провезти незадекларовані 10 тисяч еврів готівки (це на кілька тисяч перевищувало дозволений російськими законами ліміт). Проти неї відкрили кримінальну справу. Роботу фонду «Освічені медії» (правонаступник «Internews » у Росії), який пані Асламазян очолювала і який було створено задля просвітницької діяльности серед реґіональних журналістів, було спаралізовано звинуваченням у незаконній підприємницькій діяльності. За лічені місяці він самозліквідувався, а сама Асламазян, побоюючись арешту, виїхала до Франції.

Втеча Асламазян – лише одна з багатьох показових історій, що скоїлися з російськими медіями у минулому десятилітті. З українськими теж траплялося багато чого огидного, але тепер, видається, сталося дещо кардинально бридкіше. Таке собі відлуння «путінізму» – сучасної політичномедійної системи Росії, яка виявилася надто близька за духом українському політичному істеблішментові. Адже наприкінці 2009 року очевидним стало те, про що останніми роками говорили пошепки та невпевнено: трансформація українського владного апарату з розхристанодемократичного на авторитарний має всі шанси відбутися найближчим часом. Причому, як це вже не раз траплялось у світовій історії, внаслідок чесних і транспарентних виборів. І статися це може саме на тлі несамовитого карнавалу розважальних медій, котрі, як і в Росії, аґресивно загарбали публічний простір, та ще й за наявности декількох інших специфічних рис сучасного українського телебачення, про які варто поговорити докладніше.

Журналісти як об’єкт зневаги

Для обґрунтування гіпотези щодо ймовірного пожорсткішання режиму функціонування мас-медій не треба було навіть вивчати програми основних кандидатів у президенти на предмет виявлення підозрілих тенденцій. Або звертатися до конспірологічних теорій, якими традиційно просякнутий український публічний простір. Адже про наближення «сильної руки» нас заздалегідь попередили провідні учасники виборчих перегонів. Прем’єрміністр Юлія Тимошенко 25 вересня минулого року в етері програми «Шустер live» заявила, що мріє про встановлення диктатури, аби «в країні був порядок». А незадовго перед тим на Ялтинській конференції YES звернула увагу присутніх на те, що в Україні, на її думку, стало аж надто багато свободи слова. За іронією реальности, за кілька місяців до цього її відкриття американська організація «Freedom House», підвівши результати моніторинґу дотримання свобод масмедій в Україні у 2008 році, понизила рейтинґ нашої країни. Із категорії держав із вільними мас-медіями, до якої її зараховували кілька років після Помаранчевої революції, Україну переведено до списку країн із частково вільними ЗМІ. Видається, що й таке становище для Тимошенко є аж надто плюралістичним.

Із Віктором Януковичем ситуація була трохи інакша – він відкрито не заявляв, що йому забагато свободи преси, але у випадку цього знакового для нашої країни політика такі заяви навіть і зайві. Достатньо пригадати, в якому репресованому стані перебували донецькі ЗМІ, коли областю керував Янукович, і те, що коїлося у ЗМІ національних, коли прем’єр Янукович у 2004 році збирався стати президентом. Звичайно, тодішнє кероване з державної адміністрації пропаґандистське висвітлення Януковича в медіях не було лише його стратегією – воно було частиною політичної культури часів Кучми. Але немає ніяких підстав сподіватися, що за останні п’ять років притаманне Януковичу та його оточенню розуміння ролі медій у демократичному суспільстві суттєво змінилося. Кричущим прикладом їхнього ставлення до ЗМІ став, до речі, той самий етер «Шустер live» на каналі «Україна», під час якого Тимошенко ґлорифікувала майбутню диктатуру. Під час програми, запланованої як зустріч Тимошенко з журналістами без жодних інших учасників, у студію брутально та (як здавалося) без запрошення вдерлися представники Партії реґіонів (Микола Азаров, Ганна Герман та інші) і, зручно розташувавшись на майданчику, заходилися висловлювати свої міркування про дискусію, перекрикуючи всіх інших присутніх. Згодом з’ясувалося, що появу в етері реґіоналів було заздалегідь погоджено із Савіком Шустером за наказом одного з керманичів партії Бориса Колесникова – давнього соратника мільярдера та народного депутата Ріната Ахметова, якому належить телеканал. За цією домовленістю прихід депутатів належало представити як неочікуваний – і спочатку Шустер доволі вірогідно вдав здивування навалою реґіоналів. Хоча невдовзі все-таки розкаявся в інсценуванні, а генеральний директор «України» Вальдемар Дзікі після етеру вибачився за нього перед глядачами.

Та й сам Віктор Янукович нещодавно продемонстрував таке ставлення до журналістів, яке вибачають політикам лише у країнах, максимально віддалених від означення цивілізованих. 15 жовтня лідер Партії реґіонів, залишаючи залу після свого брифінґу, на запитання журналіста «Української правди» Сергія Лещенка про обставини приватизації державної дачі під Києвом, відповів йому так: «Слухай, тобі ще багато жити. Пам’ ятай, що Бог все бачить. Язиком не бовтай» – і пішов. Ця витівка аж ніяк не позбавила його статусу леґітимного учасника президентських перегонів, та навіть і відчутного обурення медій не викликала. Хоча ще 2006 року саме через представника Партії реґіонів стався чи найбільший за останні роки скандал у стосунках зі ЗМІ, із величезним резонансом у професійному середовищі. Йдеться про напад на знімальну групу каналу СТБ депутата Олега Калашникова – він без якоїсь зрозумілої причини фізично атакував журналістів, які знімали мітинґ біля Верховної Ради. Цей ганебний випадок прикував увагу ЗМІ, які несподівано солідаризувалися проти можновладця (зазвичай українські журналісти не помічають проблем колеґ), і Калашникова було усунуто з виборчого списку Партії реґіонів. Тож після дострокових парламентських виборів 2007 року він до Верховної Ради не повернувся. Але й кримінальну справу проти нього у травні 2008 року закрили «за відсутністю складу злочину», а восени 2009-го Ганна Герман, яка була ініціяторкою виключення Калашникова зі списку (але не з самої партії), заговорила про його можливе туди повернення. Мовляв, він зробив багато корисних для партії справ.

Перфектний важіль для ЗМІ

Усе це – сучасна культура взаємодії можновладців із журналістами. Культура ж узаємодії із власниками ЗМІ очевидно нагадує путінську. Юлія Тимошенко під час свого останнього прем’ єрства встигла довести свій намір реґулювати інформаційну сферу саме методами нинішнього прем’єра Росії, знайомими після зміни власництва каналу НТВ.

На початку 2009 року стався конфлікт між урядом Тимошенко й телеканалом «Інтер». Спричинили його черговий етап «газової війни» між Україною та Росією та участь в цій війні підприємця Дмитра Фірташа, голови компанії «Росукренерго». Фірташ, за неофіційною інформацією, має стосунок до власности «Інтера», відколи канал перейшов від колишнього власника, померлого народного депутата Ігоря Плужникова, до нового – Валерія Хорошковського, нині заступника голови СБУ. Хорошковський не раз заперечував причетність Фірташа до каналу, але згодом заявив, що той має опціон на придбання 50% акцій групи каналів «Інтер». Іще невідомо, чи не стосується цей зв’язок Фірташа та «Інтера» більше сучасности, ніж майбутніх перспектив. Але послідовність подій була очевидна: коли намагання Тимошенко прибрати «Росукренерго» зі схеми постачання газу з Росії зачепили комерційні інтереси Фірташа, «Інтер» став висвітлювати діяльність уряду максимально упереджено та в депресивних тонах. Уряд у відповідь заявив, що знайдено фальшиві документи про власність каналу, а Верховна Рада утворила слідчу комісію для розслідування обставин загибелі Плужникова й заволодіння акціями «Інтера», які йому належали. Конфлікт скінчився на початку вересня, коли було звільнено генерального продюсера «Інтера» Ганну Безлюдну. Її відставка стала таким собі символічним жертвопринесенням, після якого інформаційна політика каналу щодо Тимошенко та уряду пом’ якшала. Уряд віддячив тим, що призупинив розгляд обставин, за яких Хорошковський купив акції «Інтера».

Звичайно, обидві сторони конфронтації поділяють відповідальність за те, що авдиторією корпоративного, по суті, скандалу довелося стати всім жителям країни. Та саме методи роботи уряду в цій ситуації викликають подив – невже боротися з упередженістю власників ЗМІ та їхнім впливом на журналістів можна лише способами, які нагадують судові розправи за часів Кучми, коли справи відкривають та закривають вибірково, залежно від ситуативних потреб влади?

Втім, нічого екстраординарного в цій ситуації з погляду генези українських ЗМІ немає: наші мас-медії є невідокремним елементом олігархічнополітичних інтриґ.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі