Тексти і перспективи. Фраґменти

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
10
951 переглядів

***

Українське суспільство, мабуть, не єдине, в якому поезія — це більше ніж поезія, а література — національна справа, національний виклик. Багато років я займаюся інтерпретуванням, історією бачення Шевченка, його рецепцією. Свого часу Драгоманов у вступі до першого розділу своєї ранньої праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» перерахував численні Шевченкові іпостасі: консерватор і радикал, популіст, «козако-український республіканець» і «законний австрійський поступовець», і врешті Христос і Беліал (тобто різновид диявола). І потім зазначив: sic semper prophetis — так завжди з пророками. Уже тоді, 1879 року, коли Драгоманов це писав, кожна українська політична партія почала озброювати себе голосом і, як би ми тепер сказали, «брендом» Шевченка. У подальших варіяціях це протиставлення стає найжорсткішим між, з одного боку, совєтською, а з другого — націоналістичною ідеологіями. Можна говорити про різні бачення Шевченка в Донцова і Маланюка або про етапи й перипетії осмислення Шевченка в совєтській системі. Часто Шевченко ставав суцільно інструменталізованим, його використовували задля тих чи тих політичних міркувань. Але іноді там пробивалися певні голоси, моменти, варті уваги. Наприклад, уже після того, як я написав книжку «Поет як мітотворець», мені цікаво було відкрити, що першим, хто ще у 1920-х роках говорив про мітичні аспекти у творчості Шевченка, був Євген Маланюк. Звісно, не в плані структуралізму, як це робив я, проте в ключі колективного усвідомлення, з позиції бачення якоїсь вищої правди.

***

Дотепер ми не маємо якісного інструментарію, щоб говорити як слід про поезію Павла Тичини. Дуже наївно думати, що ми кажемо щось суттєве про Тичину, коли застосовуємо якийсь новоспечений термін, як-от «кларнетизм», що його Юрій Лавріненко вживає чи пак творить, так би мовити, на ходу. Якщо вважати його за своєрідне скорочене позначення стилю «Сонячних кларнетів», то нехай. Але що тоді робити з «Плугом», «Замість сонетів і октав», де інша поетика? Постулювати «плугізм» і тому подібне? А за два-три роки виходить «Живем комуною», а там «Вітер з України». Євген Маланюк обурюється на сюрреалістичний і ґротескний «Плач Ярославни» і вирішує, що, мовляв, Тичина помер, і гадає, що таким вироком «проаналізував» Тичину. Навпаки, він навіть не поставив як слід питання, як можна так швидко еволюціонувати і залишитися не тільки самим собою, а й великим поетом. Тичина як поет постійно еволюціонує, а літературознавство і критика не наздоганяють його. У листі до Зерова Тичина скаржиться, що всі хочуть, аби він і далі писав «Сонячні кларнети». А він уже пише в іншому ключі. У триптиху «Листи до поета» (збірка «Плуг») є дещо пародійний рядок: «А все ж таки, у вас не так, не так, як у Тараса». Очевидно, що не «як у Тараса», бо він Тичина, а не Шевченко. Ми досі як слід не усвідомлюємо, у чому ядро Тичини. Питання канону і виявлення цього ядра стосується творчости всіх поетів. Із деякими дуже важко визначитися. Скажімо, що є ядром Шекспіра? Скільки потрібно проаналізувати п’єс, щоб охопити його повністю: п’ять? десять? чи всі, які він написав? І за яким алгоритмом зіставляти шедеври і слабші п’єси? Якщо з «вибраним» Шевченком усе гаразд — це цілий «Кобзар», то вибраного Тичини ми не маємо. Мені здається, що вершинним твором Тичини, справді дуже цікавим, є поема «Шабля Котовського». Прекрасний великий твір, який нібито має казенну риторику та «ідеологію» і водночас не те що не вписується ані в сталінізм, ані в соцреалізм, а просто-таки їх пародіює.

Що робити з поезією, яка, з одного боку, має великий пласт казенщини, нібито віддана «духові доби», а насправді прошита модернізмом? Чи співмірні ці речі і чи можуть вони співіснувати в певному творі? Адже у багатьох музеях, зокрема київських, можна побачити модерністські картини на соцреалістичні теми. В обставинах тоталітаризму, коли художник дає цензорові те, що той вимагає, і водночас вмонтовує себе у щось інше, протилежне, таке мистецтво — це вже не соцреалізм.

***

Як твориться канон? По-різному. До першого складу журі премії фундації Антоновичів його голова Юрій Шевельов підібрав собі двох учасників. Ними стали Богдан Рубчак і я (наперед запросив мене, а коли я погодився, Рубчака; відмовлятися вже не було як — і не було причини). Для кожного, хто знав динаміку цiєї трійки, було очевидно, що Шевельов мав безпрограшну позицію, адже знав, що ми з Рубчаком природні суперники. Так воно й сталося. За волею Шевельова і Рубчака першу премію 1981 року було вручено Василеві Барці за його величезний роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих». Хтось тут читав його? Повністю? Припускаю, що ніхто. Члени того журі тоді також не прочитали ці чотири томи, які ми отримали за два тижні перед ухваленням рішення, але авторитет Шевельова і готовність Рубчака піти йому назустріч зробили своє. Мене тоді це не переконувало, і я голосував проти: гадав тоді, що «Свідок» — річ сумбурна, щось як маньєризм, але наприкінці ХХ століття. Тепер, із перспективи часу і з більшим досвідом можу сказати прилюдно, що я, певно, помилявся, що це хороша, складна річ, яка, щоправда, вкрай важко читається, але легкість не є обов’язковим критерієм якости. І своїм експериментаторством «Свідок» також перегукується з Барчиним романом «Жовтий князь» і стає своєрідним коментарем до нього і у своєму синкретизмі стилів (квазибароко, поєднаного з модернізмом) залишається вартим нашої уваги.

  • 1.Матеріял підготовано на основі виступу Григорія Грабовича в Національному музеї Тараса Шевченка 15 січня 2016 року. Текст розшифрували Ганна Протасова та Анна Федорчук.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі