Тексти і перспективи. Фраґменти

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
10
952 переглядів

***

Чи варто замовчувати певні речі в біографії Шевченка? Це питання стає тим болючішим, дошкульнішим, коли йдеться про людей, що використовують дослідження його біографії для скандальної самореклами. Якщо ж дослідження є совісним і враховує багатогранність явища, я не вважаю, що у цій біографії є моменти, несумісні із працею науковця. У житті Шевченка я не бачу нічого такого, що, як декому здається, іде врозріз із його мітичним образом, його іконічним статусом. Проте є проблеми, які варто озвучити.

У одному листі до Жуковського (який, як відомо, мав виходи на царську родину) Шевченко, тоді на засланні, просить допомоги у його справі. Ми не знаємо, чи цей лист було надіслано, бо маємо лише його чернетку. У листах до Варвари Рєпніної, до Толстих — графа та його дружини — він також просить допомоги. Але каяття, прохання ласки від влади там немає. Тож під цим оглядом Шевченко виглядає дуже непогано. Другий момент стосується, так би мовити, «особистої поведінки». Шевченко був часом фривольний, часом богемний, але ми не маємо жодних свідчень про нього як про недобру людину. Навпаки, величезна кількість мемуарних матеріялів демонструє досить привабливу постать, хоча й точно не святенницьку.

Є лише один момент, який таки не вписується в Шевченків іконічний канон. Але наперед скажу про дві інші постаті, Міцкевіча й Пушкіна, бо кожен національний поет має своє внутрішнє, реальне, «я» і цю його колективну, іконічну сутність, яка це «я» іноді приховує або переформатовує. Пушкін — це величезна, вагома і вкрай світла постать у російському культурному та громадському контексті; і водночас він був камер-юнкером, людиною, формально призначеною для служби імператорові. Я у жодному разі не кажу це для якогось осудження, просто констатую факт. Подібний парадокс, що не вкладається в звичні рамки, нашою літературознавчою мовою називається апорією.

Із Міцкевічем було щось інше. Він великою мірою сам умів проєктувати власну центральність у польському літературному процесі, програмувати себе якщо не як віщуна, wieszcza, то точно як героя. Це даність великих поетів: вони програмують свою рецепцію. Молодий Шевченко робить це у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», у поезіях, де він звертається до Гоголя і до Квітки як рівний до рівних. Міцкевіч запрограмовує свою рецепцію вже у «Кримських сонетах». Під час перебування в Одесі, Москві, Петербурзі для елітних російських кіл і товариств він уже був польським wieszczем, іще заки став ним для польського суспільства. У своїй найважливішій поемі «Конрад Валенрод» (1828) він проєктує національного героя, який, будучи «таємним аґентом» Литви, веде війська тевтонців проти литовців, щоб довести їх до суцільної поразки — і так виконати завдання для своєї батьківщини і померти заради неї. Водночас є річ, добре знана у польському літературознавстві, яка не вповні вписується у мітологію Міцкевіча. Він виїздив в еміґрацію з Росії з російським паспортом та з російською стипендією. У Римі в грудні 1830 року Міцкевіч довідався, що в листопаді у Варшаві вибухнуло повстання, але окружною дорогою через Париж він потрапив до Познані тільки в серпні 1831 року і до Варшави на повстання так і не прибув. Тоді не раз звучало питання: Де ти був? Чому ти приєднався до нас лише тоді, у Познані та Дрездені, і тільки тоді поїхав з великою польською еміґрацією в Парижі? Виразне «нестикування», ще одна апорія; проте наше завдання в ролі дослідників та читачів полягає не в тому, щоб судити людей.

«Нестикування» Шевченка полягає в тому, що хоча ніхто не зробив більше для того, щоб виділити (і відділити) українську літературу від загальноросійської (і тим же закріпити питому траєкторію для українського націєтворення), частину творів він таки пише російською мовою. І це не вкладається в український міт про Шевченка; цей момент важко погодити з його іконічним статусом. І чим упертіші патріотичні уявлення, як і що можна писати, тим більше це здається апорією. Проте я так не вважаю. Апорія лежить не у творчості Шевченка, а в його рецепції. І надалі треба досліджувати, як із людини, що мала бути частиною російського істеблішменту (його вишкіл в Академії мистецтв у Петербурзі мав це забезпечити), витворюється «поет-революціонер». Він таки ним був, хоч як наслідок девальвації совєтського інструментарію сама формула тепер здається вельми невдячною чи нефункціональною для сучасного бачення його еволюції. І ті формули, і саму еволюцію треба деконструювати, переосмислювати.

***

У розлогому есеї «Архетипи Шевченка», який уміщено у другому виданні праці «Шевченко, якого не знаємо», я доволі алегорично намагаюся застосувати дуже плідний і цікавий підхід Карла Ґустава Юнґа щодо поняття архетипів — і в плані колективних архетипів, і в сенсі внутрішньої психічної структури індивідуума. Досі цих речей у стосунку до Шевченка фактично не досліджували. Отже, цей центральний момент Юнґової теорії виступає у Шевченка з величезною видимістю і резонансністю. Ідеться тут передусім про усвідомлення і переборення власної тіні, темного «я», моментів зневіри, глибинної людської ущербности, які ми всі до одного маємо, бо це природно для будь-якої людини. За Фройдом, наша психіка постійно заганяє у несвідоме все бридке, погане, нечисте, і воно потім з’являється у снах або під час сеансів психоаналізу. Шевченко глибоко усвідомлював процес переборення власної тіні, у процесі, що його потім Юнґ назве індивідуацією. Як людина, яка проходить цей процес, Шевченко черпав (не міг не черпати) із цієї «тіньової» енергії, бо тінь — це частина творення, ядро хаосу творчости. Кожен, хто пише поезію, мусить це знати. І Шевченко це знав.

***

Шевченко став Шевченком завдяки «Гайдамакам». Ця поема складна, двозначна і важка не тільки для нашого прочитання, але й для нього самого. Те, що ми тепер пишемо і говоримо про «Гайдамаків», мені здається найменш цікавим та резонним і найбільш шаблонним у всій історії таких прочитань. Дискусії 1920-х років були значно жвавіші, а обговорення Франка, Драгоманова чи Куліша іще цікавіші. «Гайдамаки» від початку демонструють якусь невизначеність, двоякість нарації, що поєднує народний голос кобзаря і голос поета. Вони перебувають на різних хвилях, розпочинають своєрідний діялог. Що кобзареві подобається, те поетові здається моторошним.

Усі ми знаємо автопортрет 1843 року, Шевченка у фраку з краватом, панича. Який із нього кобзар, якщо він щойно був в опері і завтра знову йде туди? Проте він таки є кобзарем, просто ці речі у ньому перетинаються в дуже складному ключі. Усвідомлення подібних моментів справляє надзвичайне враження. Поема розвивається від праведного гніву, відплати за наругу над народом, що йде немовби від самого Бога. Це все — біблійні топоси праведного гніву Божого, який має покарати остаточно, до кінця. Водночас ми бачимо, що фінальні сцени поеми (в Умані) перетворюються на якийсь червоний бенкет, вакханалію, а в остаточній іпостасі Гонти — в упирство. Як поет Шевченко точно з ними себе не ідентифікує. Тут ідеться про колективну пам’ять, бо через неї викристалізовується ідентичність. Це і є тим осягненням «Гайдамаків», яке потім уможливлює поезію «трьох літ», що витворює Шевченка, робить його тим національним поетом, яким він став і яким він є для нас і до сьогодні.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі