Тарас Шевченко: формування національного поета

Червень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
3198 переглядів

У підвалини міленарної візії лягає поетів пророчий голос, різні аспекти якого проартикульовано у віршах «Трьох літ». Найдраматичнішим і найбільш символічно наснаженим локусом цього голосу стає, що й не дивно, останній вірш періоду й циклу — «Заповіт» («Як умру, то поховайте…»), написаний на Різдво 1845 року. Із часом «Заповіт» став чи не найканонічнішим Шевченковим віршем і неофіційним національним гімном. На буквальному рівні він висловлює останню волю поета, — щоб його поховали над Дніпром, і це побажання по його смерті виконали, — а на символічному рівні втілює поетову надприродну місію як речника народу. Місце останнього спочинку дає йому змогу промовляти до всієї України:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Із могили поет не лише бачить усе довкола, а й імпліцитно обороняє свою спільноту. Він зможе залишити ці чати лише тоді, коли ріка понесе в море кров з останньої битви (кров ворожу). Лише тоді він «знатиме» Бога (і зіллється з ним):

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани і гори –
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

Лише тоді його слова, його життя і його покликання набудуть остаточного значення. Іншими словами, його творчий спадок полягає у визволенні нації, що умиється і освятиться вищою правдою нової національної ідентичности («сім’я вольна й нова») у повторенні христологічного образу «вибілили одяг свій кров’ю Агнця».

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Поет перетворюється на знаряддя спокути; він прямо і чітко вказує, що перебирає на себе функції пророка. Найважливіший поворот у Шевченковій символічній автобіографії та його самопозиціонуванні відбувається, втім, на засланні, коли він безстрашно зазирає у свою психіку і особливо в Тінь у юнґіянському розумінні. Спізнавши болісні сумніви й азарт самоспоглядання, поет береться писати поезію як своєрідну молитву, що досліджує і відтісняє архетип Тіні. Ця тема заслуговує на окремий детальніший розгляд, надто як врахувати, що її майже повністю зіґноровано, якщо не прямо табуйовано у традиційному шевченкознавстві. Проте можна одразу зазначити, що ці випробування та пов’язана з ними індивідуалізація справили вирішальний вплив на формування образу Шевченка як мученика і пророка, навіть якщо сучасники не конче повністю розуміли ці образи. Це можна пояснити глибоким інтуїтивним колективним розумінням, імовірно, універсальним для всіх людських спільнот, що такі осяяння не можна висмоктати з пальця чи підробити: жодні риторичні чи інтелектуальні штучки не допоможуть прикинутися пророком і національним поетом як специфічним підвидом культурного героя.

5. Рецепція одразу по смерті: висловлення нумінозного

Очевидно, Шевченко у своїх віршах позиціонує себе як Національного Поета, проте це, певною мірою, замкнене коло: неймовірно потужна візія у віршах проєктує шлях подальшої репепції, але він залишається замкнутим у собі, без виразного механізму передання інформації ширшому читацькому загалові. Між трансцендентними поетичними структурами всередині й емпіричною історією рецепції ззовні існує розрив. Проте між ними є і зв’язок, який можна простежити ще на прикладі Кирило-Методіївського братства, що зіграло важливу роль і в долі Шевченка, і в формуванні його рецепції. 

Роль братства у Шевченковій долі досить-таки прозора, хоча певні моменти досі до кінця не з’ясовано. У 1846-му — на початку 1847 року група київських українських інтелектуалів зустрічалася і обговорювала етичні та політичні проблеми: можливість створення слов’янської конфедерації з релігійним забарвленням, українське минуле, національні інтереси, популярну демократію та її просування, реформи в Російській імперії, особливо скасування кріпацтва, тощо. Рушієм цього товариства був майбутній український та російський історик Микола Костомаров, тоді вже визнаний поет і літературний критик. Пантелеймон Куліш, друга (після Шевченка) провідна постать українського національного відродження ХІХ століття, на той час перебував поза Києвом, проте брав участь у діяльності братства через листи й обмін текстами. Серед інших важливих членів братства можна згадати Миколу Гулака й Василя Білозерського; Шевченко також приходив на декілька зустрічей. Того, що братство зустрічалося потайки й обговорювало контроверсійні питання, вистачило, аби визнати його за політичне, а отже, імпліцитно злочинне. Відбувалося-бо все за реакційного правління Ніколая І, яке почалося з травми Декабристського повстання 1825 року; на нього припадають Польське повстання 1830–1831 років і придушення різних гуртків та рухів, визнаних за підривні.

Засадничі принципи братства висловлено у «Книгах битія українського народу» Миколи Костомарова — адаптації відомих «Книг народу польського і польського пілігримства» («Księgi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego») Адама Міцкевіча (1832). У трактаті (і то радше у Костомарова, ніж у Міцкевіча) панує євангельський дух: історію подано як прояв божественної волі, втіленої у принципі «останні будуть першими», а також в образі з Євангелія від Матея 21:42 і Псалмів 118:22, за яким камінь, яким знехтували будівничі, стане наріжним каменем нового дому. Так автор підкреслює статус України як першої жертви деспотів — і Московії-Росії, і шляхетської Польщі; саме Україна має стати взірцем для слов’янського відродження. Загальний міленарний тон «Книг битія українського народу» глибоко пов’язано зі спадщиною українського козацького еґалітаризму (Див.: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других — чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнини, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками»); іншими словами, національне відродження неминуче і як божественна воля, і як наслідок уже зазнаних національних випробувань. Цей документ важливий для подальших політичних зсувів як перше за Нового часу висловлення української колективної ідентичности, проте він довго залишався суто архівним фактом: спадщина братства почала доходити до широкого загалу аж на початку ХХ століття, а повністю її було видано лише 1990 року. Проте програма таки знайшла свого читача — саме через Шевченкові вірші, що передували їй і надихали кирило-методіївців; через Шевченкову творчу спадщину ці ідеї розійшлися широким читацьким загалом протягом кількох десятиліть після його смерти. Проте, як побачимо, цей процес був значно складніший, аніж довго припускали критики.

3 березня 1846 року студент Київського університету доніс на братство; протягом наступних тижнів багатьох його членів — а також тих, хто до братства ніколи не належав — заарештували й перевезли до Санкт-Петербурга, де велося слідство. Шевченка заарештували 5 квітня 1846 року; при ньому був рукопис «Трьох літ» — безперечне свідчення підривної діяльности, адже ці вірші ніколи не пройшли б цензури й ставили під сумнів моральний та екзистенційний статус Імперії, побаченої, буквально, як серце пітьми. Слідство тривало від 30 березня до кінця травня 1847 року (поліція і цар правили і за прокурора, і за суддю, і за присяжних). Головні члени товариства отримали різні вироки: ув’язнення близько року, а далі заслання до різних провінцій імперії. Шевченко, як виявило слідство, членом братства не був, проте саме йому випав найсуворіший вирок, бо в його віршах відчитали заклики до бунту й богохульну сатиру на царську родину. В його вирокові не було кінцевої дати, і Шевченкові, як уже було згадано, прямо заборонили писати і малювати (хоча поет, звісно, послідовно порушував обидві заборони).

Шевченків вплив на братство і його спадщину можна підсумувати декількома пунктами. Найважливіше те, що їхній зв’язок був синергійний: вони впливали на формулювання ключових ідей одне одного, що врешті витворило матрицю Шевченкової рецепції як національного поета. Відзначмо такі віхи на цьому шляху:

1. Шевченкова поезія періоду «Трьох літ» передує засадничим постулатам Кирило-Методіївського братства, висловленим у «Книгах буття», і багато в чому править за їх предтечу. Ідеться тут передусім про спільний сакральний тон, який вимірює Україну, її страждання та неминуче воскресіння, а також наголос на трансцендентних категоріях свободи і рівности, на яких трималося козацтво як символ України та її «політичної» (чи то пак архетипної) суті. (Безперечно, тема «святої волі» звучала вже в «Гайдамаках» і стане ще чіткішою у пізніших його творах.) Чи ці «впливи» йшли лише від Шевченка — питання окреме (і варто утриматися від post hoc прочитань): мотиви воскресіння були важливою частиною тогочасного інтелектуального й есхатологічного клімату, і ми віднаходимо їх іще у «Книгах народу польського і польського пілігримства» Міцкевіча.

Хай би як виглядав цей ланцюг впливу, Шевченкові формулювання є архиважливими — особливо у світлі їхньої поетичної сили та широкого відгуку. Зі спогадів та інших джерел ми знаємо, що протягом 1846 (і, можливо, ще від кінця 1845) року члени товариства читали Шевченкові вірші та копіювали твори, що згодом розходилися по руках у вигляді рукописів — особливо завершене 14 грудня 1845 року «Посланіє», що справило величезний ефект на слухачів. Іншими словами, Шевченка запрошували до братства не як «неофіта», а як шанованого поета. Усе свідчить, що він справив величезний вплив на «братчиків», і це лягло в основу канонізаційних наративів, що постали після його смерти.

2. Ключового значення набуває той факт, що його поезію можна було почути і сприйняти винятково як цілісний тоталізуючий досвід. Архетипні й мітичні структури Шевченкової поезії, де панує афективний і психологічний катексис, а також їхня драматична структура, що імітує певні аспекти усної оповіді, вказують, що цю поезію cприймалося як пережиття — ба навіть як епіфанію. Навіть при читанні тепер ці вірші сприймаються саме так.

3. Центральним у Шевченковому поетичному посланні є образ поета, якому доручено священне завдання — відкрити й донести до людей Слово, яке перетворить їхню свідомість. Пошук і визначення природи Слова — центральний топос Шевченкової поезії, що повторюється знов і знов. Одним із найпронизливіших прикладів цього є вірш часів заслання «Марина» (1848), де поет прямо звертається до Бога і просить дати його словам силу промовляти до людських сердець і навчити їх співчуття:

Мій Боже милий,
Даруй словам святую силу –
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать,
Щоб милость душу осінила…
(рядки 122–126)

Цей мотив також вже звучить у багатьох віршах «Трьох літ»; Шевченко продовжує розвивати його до кінця життя. Почувши раз, його вже неможливо забути. Як уже було згадано, слухачі не могли залишитися байдужими, питання було лише в тому, наскільки глибоко їх ця поезія змінить. Імпліцитно протизаконна, підривна природа цієї поезії просіювала (і витворювала) собі авдиторію: наблизитися до неї означало стати вірянином, «неофітом», як у пізній поемі Шевченка. Романтичний і загальноросійський культ генія і поезії, посилений до абсолютно нечуваних доти масштабів парезією цих творів, створював у читачів враження, ніби вони стають свідками пророцтва.

4. Це враження чи відчуття потім лише підтвердило слідство і його наслідки: Шевченко найвідважніше тримався на допитах і отримав найсуворіший вирок; це відчували всі, а особливо братчики. Період заслання, коли його ім’я не можна було згадувати друком, перетворив його на неособу, проте щойно заборону було знято і стало зрозуміло, що поет от-от вийде на свободу, до Шевченка одразу повернувся статус героя і мученика. (Його найближчі друзі, що пережили це випробування зі значно меншими наслідками, могли почуватися винними перед поетом, якому деспотичний режим призначив найсуворіше покарання; це — важлива проблема, але її масштаб складно оцінити.) Шевченко повернувся до Санкт-Петербурга загальновизнаним українським національним поетом.

5. Куліш і Костомаров — найближчі до Шевченка братчики, що стали головними речниками українського національного відродження — також мали драматичне відчуття обраности (і Шевченка, і себе самих). Навіть свідомі його людських похибок, вони повністю розуміли його унікальність у літературі й національному відродженні, що їх вони обстоювали. Шевченкова смерть лише посилила це відчуття і за означенням перетворила їх на перших поетових екзегетів. 

У своїх виступах одразу після його смерти вони інстинктивно проговорювали і своє горе, і своє бачення Шевченкової ролі у нумінозному модусі, формулюючи майже релігійне розуміння поета пророка. Костомаров майже цитує Євангеліє (Матея 27:51): «Муза Шевченка розірвала завісу народного життя. І страшно, і солодко, й гірко було зазирнути туди». Куліш так само звертається до трансцендентного: «Шевченко — наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь». І хоч подальшу рецепцію і культ Шевченка забарвлено тим мітологізуванням і тими агіографічними моделями, що завжди супроводжують пам’ять про національних героїв, сліди тої первісної поетичної візії, яка їх оформлювала все одно залишаються чіткими.

 

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі