Тарас Шевченко: формування національного поета

Червень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
3220 переглядів

Радикальний наголос на психологічному, психічно напруженому процесі творення поезії, конструюванні тексту, зокрема, як зцілення, зі спізнаних страждань, і закодовування в мові архетипів та мітів — себто усе те, що з нинішньої перспективи здається визначальними рисами Шевченкової поезії — у шевченківських студіях сформулювали далеко не одразу. Власне, популістська й ідеологічна (і совєтська, і націоналістична) критика, що посідали у шевченкознавстві панівні позиції, послідовно оминали ці моменти увагою, і вони досі не стали мейнстримом. Проте критики не могли знехтувати двома іншими елементами Шевченкової поезії. По-перше, йдеться про його незмінний автобіографізм, постійне покликання на власний досвід і життєві випробування. Кожен уважний читач звертає увагу на центральність цієї теми, що не зводиться до поезії, але охоплює й прозу та живопис. Нині це здається нам уже не просто темою, а визначальним тропом символічної автобіографії: долю поета і його народу нерозривно пов’язано, а траєкторія його власного випробування і визволення повторює колективну долю. У поезії до заслання, найчіткіше і найпрограмовіше цю тему розвинуто в російськомовній поемі «Тризна» (1843), що прямо звертається до мотиву пророчого покликання і пошуку священного (!) слова. У текстах, написаних під час і після заслання, цей мотив уже розмитіший, проте, певною мірою, ним просякнута вся пізніша поезія. Символічне закодовування цього мотиву в оповіді найвиразніше видно в обох версіях поеми «Москалева криниця» (1847 та 1857 років), «Неофітах» (1857) та «Марії» (1859). 

Інший момент, який не можна було не бачити – це Шевченкова болісно-напружена увага до України, її досвіду, а надто її травми, приниження і плюндрувань у минулому й особливо в теперішньому. Власне, саме звертання до таких сюжетів було революційним: його українська авдиторія, особливо перші читачі-сучасники були цим просто приголомшені. Для багатьох питання полягало не в тому, чи правдиві його пророчі і багато в чому апокаліптичні слова (це хіба сприймалося як даність), а в тому, як до них підступитися. Це стане постійним рефреном рецепції Шевченка.

4. «Мікропрограмування» рецепції: роль «Гайдамаків» і віршів «Трьох літ»

Як уже було зазначено, рання поема «Гайдамаки», що за часом написання фактично збігається з «Кобзарем» 1840 року, уже містить розвинену програму широкого колективу — власне, народу, — до якого звертається поет. Описуючи у піднесеному апокаліптичному тоні криваве повстання, що призвело до знищення не лише козацької України, а й, зрештою, Польщі, Шевченко раз по раз наголошує: хай би яке страшне і кровопролитне було те повстання, ніхто вже не пам’ятає ані з чого воно почалося, ані скільки горя принесло, ані хто були його герої; наче його ніколи й не було. Забуваючи чи не зважаючи на минуле, колектив втрачає власну ідентичність.Козаки перетворюються на кріпаків, які, загрузнувши у циклічній рутині оранки й обжинків, уже навіть не пам’ятають, що колись самі визначали власну долю. Шевченко вважає це питомо-українським прокляттям чи кармою: величні героїчні зусилля, що деколи — скажімо, з повстанням Хмельницького — на коротку часину сягають успіху, потім знову перетворюються на поразку, занепад і, врешті, закріпачення. Змальовуючи цю похмуру картину, автор намагається повернути спільноті пам’ять, волю та ідентичність. Він не лише повторює це у численних відступах, а й стратегічно тематизує. Імовірно, саме тоді Шевченко починає конструювати символічну автобіографію, вводячи себе в поему у прикінцевому епізоді, де автор, тоді ще маленький хлопчик, слухає дідові розповіді про Коліївщину, аби потім передати те священне послання своїм слухачам — імпліцитно нації як такій. Автор повертається до цього послання і переформульовує його в прямому прозовому звертанні до читачів, іронічно названому «Передмовою», хоча поема ним завершується. У модусі поета (хоча й з певними інтонаціями кобзаря, людини з народу) оповідач закликає поляків і українців — колишніх ворогів — знову побрататися, і то у зв’язку з питанням, чи не краще взагалі забути такі темні сторінки історії: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».

Апокаліптичний катексис «Гайдамаків» особливо чітко оприявнено у фінальній темній ритуальній жертві: ватажок гайдамаків Ґонта убиває своїх синів, бо вони католики, а отже, поляки (див. останню частину «Ґонти в Умані»). Це жертвоприношення перегукується не з Гоголевим «Тарасом Бульбою», а з глибшим архетипом — готовністю Авраама принести в жертву Ісаака, бо так велів Бог. Цей апокаліптичний катексис переливається і в пізніші твори. Послання, закорінене в архетипі жертвоприношення дитини та обіцянки воскресіння, яку цей архетип несе, не можна просто відсунути вбік і відкласти як банальний літературний мотив чи топос, що його можна замінити будь-яким іншим. Високе кодування посмертного призначення у «Гайдамаках» із їхнім апокаліптичним і есхатологічним виміром, а надто мотив жертвоприношення та самопожертви — особливо заради України — знову оприявнюється і формує зрілу поезію «Трьох літ» і далі.

Відлуння «Гайдамаків» відчуваємо в багатьох пізніших творах, проте особливо чітко у поезії періоду «Трьох літ»; нюанси цих мотивів позначають нову траєкторію в Шевченковому розумінні свого поетичного покликання і призначення власної поезії. Важливе раннє відлуння віднаходимо у творі «Гоголю» (1844), що починається з медитації-плачу над людською байдужістю і пасивністю перед лицем несправедливости («Всі оглухли — похилились / В кайданах…»), над небажанням дослухатися до поетових слів. Далі вірш демонструє відповіді двох різних письменників: сатиричний сміх Гоголя і Шевченків плач. Другу частину вірша (рядки 15–28) сповнено похмурої іронії: ні, часи, коли батько міг убити сина за зраду (перегук із «Тарасом Бульбою» й, імпліцитно, «Гайдамаками»), минули; нині батько ласкаво продасть сина на славу державі, аби його забили на москальській різниці (йдеться про цілу машину імперії, проте, можливо, це алюзія на війну на Кавказі, де за кілька місяців до того загинув поетів друг Яків де Бальмен). Протиставляючи Гоголів сміх і Шевченкові сльози, вірш імліцитно ставить письменників на рівні позиції, адже оповідач раз по раз називає старшого, вже канонічного письменника братом; власне, в цьому полягає важлива частина Шевченкової стратегії вписування себе до канону (див. також раніші «На вічну пам’ять Котляревському» і «До Основ’яненка»).

Перегуки із «Гайдамаками» відчитуємо і в поемі «Холодний яр» (1845). Назва поеми — покликання на місце, звідки 1768 року почалося гайдамацьке повстання; поет пише про ватажків повстання Залізняка і Ґонту, проте водночас, що важливіше, розвиває мотив апокаліптичного, Богом санкціонованого суду.. Вірш починається з медитації над минулим і тим фактом, що воно нічого не навчило (стежки Холодного яру геть позаростали), а перетворюється на пряму пересторогу новим панам-визискувачам, що прийшли на зміну давній польській шляхті:

Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
(рядки 75–84)

Центральну ще у «Гайдамаках» візію біблійної кари — херему –тут спроєктовано на теперішнє, і поетове покликання полягає саме в тому, щоб укласти її в слова від імені всієї пригнобленої спільноти — на пересторогу гнобителям. «Реалістична» й ідеологічна критика, особливо совєтської доби, не раз наводила ці уривки на доказ Шевченкового революційного патосу. Проте ті, хто розглядає лише буквальний смисл цих уривків поза символічним контекстом, приречені на редуктивне, викривлене прочитання, підпорядковане позалітературним і позанауковим вимогам. Безперечно, позірна «революційність» не пояснює пізніших зображень кари і відновлення (скажімо, у «Неофітах» 1857 року чи в «Молитві» 1860 року), до яких Шевченко вводить вищий рівень прощення — не пояснювати ж його «збоєм» у поетовій візії чи звичайною «похибкою». Своєю чергою, у віршах «Трьох Літ» наближення апокаліптичного суду нерозривно пов’язано з викристалізовуванням ролі поета-пророка, що вмістить цей суд у слова. У написаному майже за два роки до «Холодного яру» «Чигрине, Чигрине» (лютий 1844 року) — найгострішому, може, крім «Розритої могили» (жовтень 1843 року), зображенні тогочасного плюндрування України — саме цей елемент визначає поетову роль. Плач-звертання звернено до Чигирина, що був колись столицею козацького самоврядування і резиденцією Богдана Хмельницького, проте на час написання вірша вже перетворився на злиденне провінційне містечко — символ приниженої України і цілковитої амнезії її народу: «Ніхто й слова не промовить, / Ніхто й не покаже, / Де ти стояв? Чого стояв? / І на сміх не скаже!» (рядки 11–16). Поет, як і старозавітний пророк Єремія, плаче над руїнами своєї культури — проте він сподівається, що його слово, нині оприявнене у плачі, зійде, і з нього (у перегуку з мітом про Ясона, який посіяв зуби дракона) проростуть ножі. Тоді відбудеться символічне переливання крові з колективного українського серця, що дасть змогу позбутися старої гнилої крові і влити нову, козацьку — священну й чисту:

А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
(рядки 59–70)

Це — очевидна алюзія до освячення ножів у «Гайдамаках», проте функція образу вже інша: наголос не на вбивствах, а на перетворенні й порятунку. Надією сповнено й останні рядки, у яких поет висловлює сподівання, що по ньому залишиться «слово тихо-сумне /Богобоязливе».

Глибокий есхатологічний струмінь у віршах «Трьох літ» розвиває поема-«містерія» «Великий льох» (1845), де поет звертається до архетипу неминучого народження близнят, що покладуть початок новому майбутньому України. Ідеться, власне, про протистояння двох символічних антиподів цього колективу: одне із двійнят стане новим Ґонтою, що боротиметься за порятунок України від гнобителів, а друге, навпаки, гнобителям допомагатиме. Це протистояння — також суто українська апорія: національне колективне несвідоме, втілене в образі «великого льоху», зависло, паралізоване, між двома полюсами — просто як Україна часів Шевченка. Вірш «Стоїть в селі Суботові», що є своєрідним продовженням «Великого льоху», показує, як божественне провидіння виводить країну із глухого кута. Саме тут Шевченко вперше проговорює свою міленарну візію:

Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
(рядки 44–48)

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі