Тарас Шевченко: формування національного поета

Червень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
3196 переглядів

1. Парадигма національного поета

В українському культурно-літературному каноні Шевченкові, безсумнівно, відведено роль національного поета — про це вже не раз писано. Проте окремим етапам, стратегіям і ключовим віхам цієї канонізації присвячено відносно мало уваги, що й не дивно. Національний поет — есенціялістський і тоталізуючий троп; цей статус — вершинне досягення, що не заохочує до історичного чи, скажімо, структуралістського аналізу. Можемо припустити: що сильніша віра в національного поета у кожній окремо взятій традиції, — а український випадок тут сливе парадигматичний, — то менш охоче дослідники аналізуватимуть постання цього образу. Ба більше, випадок Шевченка тут не поодинокий: сусідні літературні традиції також осмислюють появу своїх національних поетів запізніло і з певними обмеженнями у саморефлексії (найприкметніша тут рецепція Адама Міцкевіча у польській літературі й Алєксандра Пушкіна у російській). Національні поети, а також, імпліцитно, всі письменники з канонічним статусом є витворами складних, проте, безперечно, пізнаваних процесів рецепції, навіть коли може здатися, ніби саме вони правлять за джерело трансцендентної ідентичности й сили своїх колективів або їхній духовний прообраз. Іншими словами, вони не прийшли такими у світ: їх такими зроблено. Проте ці поети й самі керують подальшою рецепцією, часто в завуальовані символічні способи. Власне, вони програмують свою рецепцію, і приклад Шевченка тут особливо прикметний.

2. Рецепція Шевченка — найраніший етап

Широкої панорами рецепції Шевченка — від перших відгуків у статтях та публічних виступах сучасників до нинішнього розгалуженого поля академічних, параакадемічних і популярних коментарів — іще ніхто не окреслив. Ми приблизно уявляємо ландшафт загалом, але не більше. Не дивно, що найменше відомо про найраніший період: і про Шевченкову юність, і, точніше, про короткий відтинок часу від появи першого «Кобзаря» у 1840 році та поеми «Гайдамаки» 1842 року, коли, здавалося, всі, хто оточував поета, — і його знайомі з перших двох подорожей до України з Петербурга у 1843–1845 роках, і його друзі часу життя у Києві в 1846–1847 роках, і навіть таємна поліція на політичному процесі квітня-травня 1847 року, — були певні: вони мають справу з найвидатнішим українським поетом, власне, поетом національним. У 1857–1858 роках Шевченко повернувся із заслання не просто героєм і мучеником, а й, для співвітчизників-українців, «пророком». Провісника кристалізації цього образу віднаходимо у Шевченковому «Щоденнику», що його поет часом використовував як пам’ятний альбом. 20 серпня 1857 року в Астрахані польський шанувальник додає до Шевченкового щоденника запис, у якому звертається до нього «Święty narodowy wieszczu-męczenniku Małejrosji» («Святий народний пророче-мученику Малоросії») і, вдаючись до романтичного польського топосу «wieszcz», уводить Шевченка до тієї ж піднесеної когорти національних поетів, до якої належить Міцкевіч. Судячи з усього, проґресивний російський загал також усвідомлював унікальну важливість Шевченка для української літератури і визнавав його статус жертви імперських репресій, проте нумінозну роль «пророка» йому приписували майже винятково українці. Ця суто українська модель рецепції стала канонічною після смерти Шевченка у березні 1861 року, а надто після катарсису, яким стало поховання в Петербурзі й перепоховання у Каневі два місяці потому. Протягом наступних років і десятиліть вона лише міцніла й розвивалася.

Проте перші читачі не могли спиратися на цю телеологічну візію його творчости. Нікому невідомого Шевченка викупили з кріпацтва лише за два роки до виходу його першої збірки. Попри це, «Кобзар», що його цензори офіційно пропустили 18 квітня 1840 року, викликав нечуваний інтерес столичних літературних часописів: за якісь кілька тижнів після публікації на нього встигли відгукнутися чи не всі провідні журнали Санкт-Петербурга. Всі звертали увагу на авторові майстерність і хист, проте частина критиків (Полєвой, Сєнковський і Булґарін) стверджувала, що писання українською — мовою нелітературною і «провінційною», чи, власне, не мовою навіть, а діялектом — підважувало весь творчий задум поета. Інші — особливо Корсаков — уважали, що саме у звертанні до української полягає засаднича цінність цих віршів, які стають проявом «національн [ого] дух [у]: вони сповнені почуттів, непідробної грації та простоти». Хай би як різнилися погляди окремих рецензентів, усіх їх об’єднувала — і цього досі не проаналізовано й достатньо не наголошено у критичній літературі — нечувана презумпція якoстi цих віршів, породжена, зокрема, тим, що Шевченко був зоряним учнем Карла Брюллова, найпопулярнішого живописця Російської імперії, якого багато хто вважав за генія.

Другий великий Шевченків твір — поема «Гайдамаки», подана цензорові 1841 року й видана у квітні 1842 року — викликала ширший відгук у російських, українських та польських критиків, проте цього разу думки розійшлися. Як я доводив деінде, звертаючись до тоді ще свіжого травматичного досвіду — останнього з кривавих селянських повстань XVIII століття, Коліївщини (1768), що позначає завершення Козаччини і втрату обмеженої автономії українських земель, а водночас провіщає перший поділ Польщі, — Шевченко розвиває коло фундаментальних проблем: не лише втрати свободи, а й втрати пам’яті, — і водночас експліцитно позиціонує себе як голос, обраний долею, аби відновити порушену тяглість і подарувати надію на відродження. «Гайдамаки» закріпили Шевченкову славу, особливо серед українських читачів. Полеміка довкола «Гайдамаків» серед польських, а згодом і українських критиків протривала аж до ХХ століття і, врешті, допомогла окреслити канонічне прочитання Шевченкової творчої спадщини: саме «Гайдамаки» стали найвідомішим і найцитованішим твором, який і зробив Шевченка Шевченком. Утім, у процесі кристалізації канонічного прочитання глибші смисли і тонші її нюанси поеми витіснив патріотизм популістського ґатунку. За традиційним прочитанням (і в академічній, і в популярній критиці), «Гайдамаки» — поема «історична» чи навіть «історіософська». На догоду позірно «науковому» підходові, критики заплющували очі на проблему сакрального обов’язку пам’ятати, яку поставив Шевченко. Так вони не помічають одного засадничого факту: поема актуалізує колективну пам’ять і стає її чільним топосом, lieu de memoire. Засадничий архетипний і мітологічний код Шевченкової поезії — у випадку «Гайдамаків» ідеться про спокуту і жертвоприношення — залишається здебільшого непрочитаним, зокрема через традиційну інструменталізацію поета як суроґату чи символу різних сектантських політичних поглядів чи ідеологій.

Проте довга історія хибних прочитань цієї поеми почалася пізніше. Іронія й апорія полягали в тому, що за Шевченкового життя «Гайдамаки» стали останнім текстом, який викликав відгук читачів. У 1843–1845 роках у Шевченкових віршах відбувається надзвичайно важливий прорив, пов’язаний із циклом, що його сам поет і подальша екзегетична традиція називають «Три літа», проте на той час його читала лише невелика групка друзів та колеґ. Зміст віршів був такий, що їх не було сенсу навіть подавати цензорам: для влади, як це незабаром підтвердилося, вони могли виглядати винятково як провокація.

Традиція прочитання поезії «Трьох літ» у політико-революційному ключі бере витоки іще з ХІХ століття і особливо з критики Франка. Саме тому «Три літа» лягли в основу совєтського шевченкознавства. По суті, підхід хибним не був: у цих віршах Шевченко викриває вади системи, уряду, цінностей та етосу Російської імперії як рабовласницької держави, що розтоптала Україну та її вольності, прикриваючись християнською побожністю. Проте водночас ці вірші не зводяться до політичного аспекту. Це — моральний вирок тиранії, утискам і лицемірству, а також двоєдушності й боягузству українців, які колінкують перед системою та співпрацюють із нею. Патос цих віршів відповідає духові біблійних пророків, які закликають Бога пробудити їхній народ від гріха. Шевченко вперше вдався до цього пророчого тону саме в ті роки (особливо чітко — у «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» 1845 року) і не полишав його до кінця життя. Мішель Фуко називав такий тон чи модус «парезією» — відважним промовлянням правди до влади, особливо у тих випадках, коли це справді ризиковано. Ми повернемося до цього згодом.

Шевченка заарештували у квітні 1847 року під час придушення Кирило-Методіївського братства. Чи Шевченко формально належав до цієї таємної організації остаточно не встановлено — передусім тим же царським слідством — проте влада вирішила, що його підривні вірші (невидана збірка «Три літа», яку знайшли при ньому) — достатній доказ вини, аби заслати його рядовим до найдальших, найбезлюдніших країв імперії, а цар особисто додав до цього заборону писати й малювати. Так Шевченко зник як особа; доки він відбував заслання, у Російській імперії його творів не могли ані видавати, ані обговорювати на сторінках преси. Увесь цей період — десять років заслання (1847–1857), «Три літа» (1843–1845) і наступні два роки, протягом яких його підривні вірші в друці не обговорювали — вирвано з історії рецепції. Попри це, на свободу, як бачимо, Шевченко повертається визнаним національним поетом, мучеником і пророком. Протягом останніх трьох років життя його образ кристалізується, проте засадничо не змінюється. Безперечно, повернення на свободу нескореного й непохитного «дисидента» (як його назвали би за пізнішої доби) мало вплинути на його образ і статус, проте ширшої картини воно не змінило. Початковий, прижиттєвий етап рецепції такий короткий і мінімалістичний — особливо порівняно зі стрімким розростанням Шевченкової слави і негайним «національним» консенсусом щодо його центральної ролі — дає змогу припустити, що на цей процес впливали і глибинні внутрішні чинники, які слід шукати у самій поезії.. Поет сам програмував свою рецепцію.

3. Програмування рецепції: загальні зауваги

Засадничо поезія програмує рецепцію більшости поетів. («Програмування» бачимо тут не механістично чи детерміністськи: йдеться радше про певне відчуття чи навіть «просвітлення», що його, спізнавши раз, вже годі забути, і воно впливатиме на подальший досвід, особливо з поезією.) У випадку Шевченка йдеться про враження, яке поділяли і російські рецензенти, і захоплені українські шанувальники: вони вірили, що Шевченкова поезія безпосередньо звертається до автентичного голосу народу. Як зауважив згодом Костомаров, ця поезія говорила, як говорив би народ, якби він міг говорити, як Шевченко; вустами поета промовляв народ. За метафорою говоріння голосом народу стоїть той факт, що від самого початку — з найраніших зацілілих творів (поеми «Причинна» 1837 року) — Шевченкове володіння мовою є абсолютним. Отже, ілюзія простоти і прямоти співіснувала з усвідомленням глибини та безмежного потенціялу цієї поезії. Багато хто стверджує, що геніяльність криється у мові, і саме там шукали витоків дару, що його відчували в Шевченка. Майже всі так чи так наголошували: ніхто не володіє українською так, як Шевченко. Стрімко поставав новий стандарт.

Друга важлива риса його віршів, утім, вийшла на яв лише згодом. Мова про формальну складність його поезії, що спиралася на романтичні прийоми, але не зводилася до них і в чомусь випереджала навіть знахідки модерністів. Прикметно, що ця формально-естетична витонченість приваблювала пізніші покоління критиків і поетів, і то не лише українських (серед численних Шевченкових шанувальників у ХХ столітті варто, скажімо, згадати видатного російського поета Осіпа Мандельштама). Шевченко запроваджує цікаві інновації у ритмі та структурі творів, проте найцікавіші його експерименти лежать у царині наративу й використання різних голосів у коротких і довших текстах (особливо в «Гайдамаках»), де розповідь ведеться від кількох оповідачів. Шевченкові вірші рясніють інтертекстами (скажімо, на позір цілком «народна» поема «Причинна» починається з тонко переробленого пасажу з його сучасника Левка Боровиковського) і вдаються до диґресивної іронії та сатиричної полеміки із критиками в дусі Байрона чи Словацького, перетворюючи саме писання поезії на один із сюжетів (знову-таки, це добре видно на прикладі «Гайдамаків», а також у пізніших віршах). При цьому Шевченко нерідко змішує два на позір неспівмірні й несумісні модуси — усної і писемної оповіді. Протягом усього життя Шевченко пише вірші низками варіянтів, опираючись ідеї фіксованого тексту: отже, вірш — це і текст, і його усне виконання (як у кобзарів), і, понад усе, досвід. Водночас, мовби наголошуючи невимушену імпровізованість своїх творів, Шевченко уникає канонічних форм (сонетів абощо) і послідовно переписує чи порушує вимоги певних оповідних конвенцій (шанувальники й екзегети з кола його сучасників — скажімо, Куліш або особливо Драгоманов — зазвичай пояснювали це браком дисципліни чи «богемним недбальством»). Хай там як, уже з перших виданих віршів стає зрозуміло, що читачі мають справу із упевненим і сильним поетом надзвичайного хисту.

Сучасникам також очевидно, що цей поет звертається до національної історії, проговорює колективний досвід і промовляє за свій народ, що є неписаною вимогою у дискурсі національного поета (те ж бачимо у випадку Пушкіна та Міцкевіча). Шевченко звертається до колективного досвіду й колективної пам’яті уже в «Гайдамаках», а трансцендентна амбіція говорити у мітичному модусі за народ, долаючи тенета часу і простору, очевидна вже з назви «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в пізніших текстах стає іще глибшою. 

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі