Такою є правда

Грудень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1166 переглядів

Ветерани УПА біля пам’ятника Степанові Бандері
у Дрогобичі. Світлина Олександра Барана
.

Урочиста хода ветеранів УПА у Львові.
Світлина Євгена Кравса / УНІАН
.

 

Надруковане в ч. 3-4 за цей рік листування між Зеноном Когутом й Іваном Химкою розпочало у «Критиці» дискусію серед іншого про те, чи була Організція українських націоналістів фашистською, чи не була?

З юних літ, від 1938 року, я був і по сьогодні залишився членом ОУН, хоча нині вона, звичайно, не того зразка, якою була, коли народжувалася. Під сучасну пору, я певен, існування ОУН в Україні є вже пісня минулого.

Але мене вразило твердження Івана Химки, що ОУН є фашистською. Дивно мені, що я не знав довгі, довгі роки і по сьогодні, що є фашистом! Не почувався таким ніколи, а тим більше сьогодні. Мав нагоду спілкуватись у повоєнні роки у Західній Німеччині, а згодом у США, з провідними особами ОУН, починаючи від Степана Бандери, ближче – з Ярославом Стецьком, з одним із перших провідників Краєвої Екзекутиви д-ром Богданом Кордюком, ідеологом і, якщо не помиляюсь, автором «Декалогу» проф. Степаном Ленкавським, проф. Левом Ребетом і його дружиною Дарією Ребет, провідником ОУН після арешту її проводу ґестапом у 1941 році Миколою Лебедем, о. д-р Іваном Гриньохом, д-ром Мирославом Прокопом, інж. Богданом Підгайним, Володимиром Стаховим, Євгеном Стаховим і багатьма іншими, – і ніколи від них не чув, що ОУН є фашистською. Усі вони не вважали себе фашистами і не були ними.

Проте Іван Химка наполягає, що таки були:

«Годі сумніватися, ОУН справді була типово фашистською організацією, і про це свідчить купа ознак: її принцип “вождизму” (Führerprinzip), її прагнення заборонити решту політичних партій і рухів, її гасло у фашистському дусі (“Слава Україні! Героям Слава!”), її червоно-чорний прапор, її салютування піднесеною рукою, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та її захоплення Гітлером, Мусоліні й іншими вождями фашистської Европи. Що тут не фашистське?»

Сказано твердо і без найменшого сумніву: «Що тут не фашистське?» – і названо критерії, що визначають фашизм. Але чи справді вони його визначають?

Від зародження ОУН у 1929 році й до III Великого збору вона таки сповідувала інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова (який, утім, ніколи не був її членом). Але Євген Коновалець, котрий очолював ОУН від постання, не був вождем, а був провідником, і керував нею не сам: діяв Провід Українських Націоналістів. Принцип вождизму було прийнято після смерти Коновальця і вождем був полк. Андрій Мельник. До речі, це була одна з причин першого розколу ОУН у 1941 році.

Зустріч провідних членів ОУН з українським народом за Збручем виявила, що там вождизму не приймають, і в липні 1943 року III Великий збір прийняв демократичні принципи. Унаслідок тих змін обрано не провідника, а бюро проводу ОУН, і переведено поточну діяльність на демократичні засади. У тому ключі можна розглядати постання Української Головної Визвольної Ради, до складу якої входили не тільки члени ОУН, серед них і Кирило Осьмак, який її очолив.

Інший критерій фашизму для Химки – це «прагнення заборонити решту політичних партій і рухів». Нехай Химка назве хоч один факт такої заборони. Не мала на це ОУН ні права, ні сили. Знаємо, що між світовими війнами на Західній Україні були різні політичні партії (серед них така, що справді прийняла принцип вождизму: Фронт національної єдности на чолі з вождем Дмитром Палієвим, який загинув у бою під Бродами, – чи вона була фашистська, не збираюся твердити). Коли у вересні 1939 року прийшли нові окупанти – більшовики, всі ті партії перестали існувати, й одинокою дієвою силою була ОУН. Це незаперечний факт.

По війні на еміґрації, ніби мітичний фенікс, відродилися Українське народно-демократичне об’єднання, Український національний демократичний союз, Українська партія соціялістів-революціонерів, Українська соціялістична радикальна Партія, Українська соціял-демократича робітнича партія, а також постали нові: Українська революційна демократична партія на чолі з Іваном Багряним, ліве крило УРДП на чолі з Іваном Майстренком, Союз земель Соборної України – Селянська партія й Українська селянська партія. Найчисельнішими були обидві ОУН і УРДП Багряного. Жодної з них ОУН не заборонила.

Коли постала потреба координації спільних політичних дій, виникла Українська національна рада, до якої входили всі політичні партії, окрім Союзу гетьманців-державників. Правда, що ЗЧ ОУН намагалася домінувати в ній і скоро її покинула, – але в демократичному світі всі партії змагаються за впливи, це нормальний процес.

Що ще є фашистським критерієм – величання «Слава Україні» з піднесенням чи не піднесенням руки? Не знаю, чи підносив руку дуче Мусоліні, але нацисти підносили її з окликом «гайль Гітлер», але не «гайль Дойчлянд». Чи піднесення руки Вінстона Черчила з окликом «вікторі» було також фашистське? Українські президенти Кравчук, Кучма і Ющенко, зустрічаючись у Нью-Йорку з громадою, віталися: Слава Україні! Чи це також було виявом фашизму?

Червоно-чорного прапору ОУН напочатку не мала, його запроваджено після війни, на еміґрації. Ті, хто тепер підносить його в Україні, на мою скромну думку, часто його перенаголошують і ставлять, свідомо чи несвідомо, вище за національний – блакитно-жовтий. Микола Лебедь твердив: ні ОУН, ні УПА не боролися під червоно-чорним прапором, а повстанці УПА присягу складали на блакитно-жовтий прапор. Але поза тим – чи справді колір прапору є прикметою фашизму?

Звісно, у номенклатурі наших сусідів, Польщі, а особливо Росії, чи то колишнього Радянського Союзу, всі українці, які бажали незалежности України, були «буржуазними націоналістами», «фашистами», «бандитами» і «вислужниками капіталістичних країн». УРЕ (т. 15, с. 210) подає таке означення фашизму:

«Фашизм (від італ. Fascio – зв’язка, спілка, об’єднання) – найреакційніша політична течія, що виникла в капіталістичних країнах, у період загальної кризи капіталізму, терористична диктатура найаґресивніших кіл монополістичної буржуазії, до якої вони вдаються з метою збереження капіталістичного ладу під час гострих криз. Ф. характеризується жорстоким придушенням усіх проґресивних сил рухів і перш за все робітничого руху, ліквідацією демократичних свобод, розгулом шовінізму, расизму і аґресивною зовн. політикою. Виникає Ф. в умовах загострення класової боротьби між буржуазією і пролетаріятом, коли буржуазія не спроможна втримати владу методами бурж. демократії, вдається до диктатури, ставлячи собі на службу терористичні банди, створені переважно з декласованих елементів».

І так далі, я зацитував тільки найсуттєвіше. Не знаходжу в цьому описі критеріїв, якими практикувала ОУН. Вона не тільки не називала себе так, вона не вважала себе такою і діяла не як фашистський, а як визвольний рух за незалежність українського народу. Для ОУН у той час і по сьогодні імперативом була незалежна Самостійна Соборна Українська Держава. Не є витвором ОУН і клич «Україна для українців» (хоч за програмою можна так інтерпретувати): його автором далеко перед постанням ОУН був Микола Міхновський, і за його часів він мав інакшу, ніж тепер, конотацію. Вважалося, що народи-держави повинні бути моногенні й до деякої міри вони такими були. Сьогодні майже немає однонаціональних держав.

Повертаючись до міжвоєнного періоду, можна сказати, що переважно українці в Західній Україні були налаштовані пронімецьки, і то навіть без впливу ОУН. Від Німеччини сподівалися, що вона принесе свободу Україні, й ніякої іншої придатної на це сили не існувало. Де тоді була демократія? На той час, коли Радянський Союз за домовленням із Гітлером «визволив» балтійські народи та приєднав українські землі, майже вся Европа була у гітлерівських руках.

Переживши страхіття під комуністичними «визволителями», народ Західної України вітав квітами німецьку армію. До речі, німецькі військовики (і військовий оркестр) брали участь у проголошенні української незалежности 1941 року. На жаль, ця незалежність довго не вдержалася: плани Гітлера були інші. Весь провід ОУН на чолі з Ярословом Стецьком і Степаном Бандерою було заарештовано, також скоро зникли з видимого горизонту батальйони «Нахтиґаль» і «Ролянд» (дехто їм приписує участь у погромах жидів, що не відповідає правді). Так закінчилась оунівська «колаборація» з-під стягу Бандери.

Чи були тоді, крім ОУН, якісь українські політичні сили, які висували інші плани, іншу стратегію? Не було. Діяв громадський сектор, яким був Український Центральний Комітет у Кракові, контрольований німцями. Серед іншого він займався рекрутуванням української молоді до т.зв. «бавдинсту», де вона мусила виконувати тяжкі земляні роботи. На жаль, їхніми наставниками («ґавляйтерами»), плановано німцями, були поляки, які знущалися з української молоді: політикою німців було наставляти українців проти поляків і навпаки. Крім того, цей сектор також займався висиланням молоді на примусові роботи до Німеччини. З появою «бавдинсту» зникла організація молоді «Січ», якій Химка приписує неймовірні речі.

А загалом, запитує Іван Химка:

«Хіба не пора зрозуміти, що те покоління зробило кепський вибір? Хіба ми мусимо і далі захищати те, що неможливо виправдати? Хіба нам не слід нарешті відкинути ту спадщину і припинити ставитися до неї як до якихось святощів?».

Вибору для того покоління, що був би кращим за отой «кепський», Химка не вказав, і не дивно, бо іншого й не було. Чи, може, краще було ховати голову в пісок і стати сміттям і погноєм двох імперіялізмів – гітлерівського нацизму і більшовицького комунізму? Але покоління рішилося на цей «кепський вибір» і зробило правильно. Віддавши своє життя героїчній боротьбі за незалежність українського народу, ті люди не просять у пана Химки захисту й не потребують його виправдання. Їх виправдала історія визвольної боротьби. Богу дякувати, український народ спромігся мати покоління, яке у критичний період історії мало відвагу сказати, хто є господарем української землі. Те покоління стало гордістю українського народу. Віддати життя, з любові, за народ, за друзів своїх, це найбільша заповідь Божа. На жаль, глибину і суть цієї любові трудно збагнути деяким кабінетним історикам.

Дивно звучить заклик історика Химки «нарешті відкинути ту спадщину». Справою історика є не відкидати будь-що чи щось додавати до подій, а описати все так, як було, а не так, якби було... І не вимазувати цей період боротьби українського народу тому, що його творили учасники ОУН і УПА.

А ще пан Химка пише:

«Ясно, злочини та сутність ОУН-УПА не будуть надалі приховані. Архіви відкрито не повністю, але сила-силенна нових документів доступна для дослідників. Там можна знайти звіти УПА для внутрішнього користування, де йдеться про вбивства поляків і євреїв, оунівські листівки від 1941 року із закликами до населення вбивати євреїв й інших неукраїнців, знімки бойовиків, котрі б’ють євреїв на вулицях Львова наприкінці червня 1941 року, та ще багато чого».

Це великі звинувачення. Але оунівських листівок із закликом до населення вбивати євреїв чи будь-кого не було. ОУН боролася з окупантами української землі й ніколи не закликала до вбивства невинних людей.

Дивіться, намагається сказати нам Іван Химка, в архівах КҐБ є сила-силенна компрометаційних документів про ОУН і УПА, і тепер їх відкриватимуть.

Аж тепер відкриватимуть, хоч мали їх давно, та не публікували? Трудно в таке повірити. КҐБ давно друкував усі документи про ОУН і УПА – ті, що мав, і ті, що сам продукував. У книжці Миколи Лебедя «УПА» (1946) вміщено фото, як німці у грудні 1943 року у Дрогобичі на ринку вішали членів українського підпілля. Дослівно це саме фото передрукувало радянське видання, тільки оголосивши, що жертви на ньому – радянські партизани.

Не знаю, чи відомо Химці, що КҐБ творив свої оунівські ячейки, які під виглядом ОУН і УПА займалися терором, грабунками і вбивствами. Згодом про це стало відомим – саме коли відкрили оті архіви, знайшли документи про КҐБівські провокації. І саме цих компрометаційних документів боїться Валерій Хорошковський, який знову закрив архіви горезвісного КҐБ. Такою є правда!

Правда й те, що після приходу гітлерівської армії до Львова було замордовано 40 польських професорів. Убивство приписували українцям – чи то членам ОУН, чи то батальйонові «Нахтиґаль», і Химка тут не є першим. Пригадую свою палку дискусію з цього приводу з істориком проф. Ярославом Грицаком, який упевнено звинувачував  у цьому ОУН. Я так само впевнено це заперечував, маючи інформацію від провідних членів ОУН: її відповідальні чинники завжди твердили, що вона до цього непричетна. Мав потвердження цього й від мого приятеля Курта Левіна. Згодом від звинувачення на адресу ОУН у цьому вбивстві відмовились і польські дослідники: долю львівських професорів вирішували в Берліні (докладну інформацію про це подає польська «Wikipedia»: http://pl.wikipedia.org/wiki/Mord_profesor%C3%B3w_lwowskich).

Також самі польські дослідники спростували іншу фальшивку, яка потрапила навіть на обкладинку книжки «УПА: повстанча армія чи курені різунів?» Едварда Пруса – автора низки антиукраїнських праць, поляка з Західної України, який наприкінці Другої світової війни і після співпрацював з НКВД. На його писання реаґував відомий польський історик Ришард Торжецький, а проф. Дарюш Стола довів, що фотографію прив’язаних колючим дротом до дерева дітей, яких буцімто закатували українці 1943 року, зроблено 1923 року і цей кримінальний випадок не має жодного пов’язання з УПА: дітей забила божевільна жінка після арешту її чоловіка. 

Хто кого більше вбивав – поляки українців, чи навпаки? Волинська трагедія – це надзвичайно складна проблема. В «Комунікаті» «Проводу Організації Українських Націоналістів самостійників-державників» у жовтні 1943 року (документ наведено у книжці Миколи Лебедя «УПА», с. 117) Провід засудив «акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б», відмежувався від них і заявив, що «польсько-українська різня лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу – в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями». Особисто знаю від Лебедя, що він був проти подій на Волині; на жаль, місцеві члени ОУН вирішили по-своєму. І в кожному разі, тодішні події на Волині не є провиною тільки одної сторони – українців.

Ще один гріх приписав ОУН Химка: антисемітизм.

«Авжеж, я знаю, що було дві ОУН. Обидві були антидемократичними, антисемітськими, ксенофобськими, обидві замиловані в італійських фашистах і німецьких націонал-соціялістах. Обидві причетні до злочинів <...>».

Виглядає з вище сказаного, що проф. Химка все знає, навіть те, чого не знає. Мені не траплялося читати у постановах ОУН про антисемітське наставлення. Химка намагається приписати, що ОУН залишила у спадщину українському народові свій гріх антисемітизму. З певністю можу сказати, що ОУН не була більше антисемітською, як сам український народ, а народові явище антисемітизму було притаманне не більше й не менше, ніж цілій Европі чи США.

На західних українських землях не було жодних погромів євреїв ані під час Першої світової війни, ані за Польщі. У голосуванні до польського парламенту євреї йшли разом з українцями. Цим не збираюся твердити, що серед українського населення не було антисемітизму, але він не виявлявся у жорстокості – погромах.

Пригадую собі, що у час свят Різдва Христового молодь ставила вертепи, які ходили з колядою. У вертепі поміж трьох царів, пастухів і смерти з косою обов’язково був і єврей (жид), на жаль, представлений карикатурно, принижено – як ошуст, обманець, лиходій. Про що це говорить – про любов до євреїв? Або, Курт Левін згадує: серед українців була поширена думка, мовляв, Гітлер був поганий, але добре, що вибив євреїв. На жаль, це були ми – українці. Такою була і є незаперечна істина, про це треба говорити і поборювати антисемітизм. Але це не була спадщина ОУН! Не збираюся стверджувати, що в ОУН не було антисемітів, – але ОУН як визвольна формація не діяла у дусі антисемітизму.

Правдою є й погроми євреїв у Львові в перші дні, як прийшла німецька армія (хоча, зауважу, без дозволу і благословення німців вони не відбувалися). Правда, на жаль, що в них брала участь українська поліція. Але чи справді вона складалася поголовно з членів ОУН, як твердить Химка? Цікаво, на підставі чого він це твердить?

ОУН не мала атисемітських настанов у програмі, а також причетна до інакшої спадщини. Перший голова її екзекутиви на Західній Україні д-р Богдан Кордюк у п’ятдесятих роках заснував українсько-єврейське товариство у Мюнхені й активно діяв проти українського антисемітизму. В США українсько-єврейське товариство очолював провідний член Закордонного Представництва УГВР, член ОУН, а нині голова Середовища УГВР Євген Стахів.

І остання цитата:

«ОУН-УПА мала справжню народну підтримку. Авжеж, так само мав її Гітлер у Німеччині 1941 року, так само мав її Сталін у Східній Україні 1944 року, так само мала її Конфедерація на Американському Півдні 1861 року...»

Що бажає нам сказати цим твердженям Химка? Що ОУН і УПА такі самі, як Гітлер і Сталін, бо ті також мали підтримку народу? Дивно, як можна зіставляти озброєні «по зуби» імперіялізми з визвольним рухом, що мав тільки підтримку поневоленого народу – на відміну від резистанських формацій у Західній і Середній Европі, у Польщі (Армія Крайова, Вольносць і Нєподлєґлосць) і на півдні, в Юґославії (партизани Тіто), яких підтримували альянти. І всі вони вдавалися до терору проти окупантів: і Тіто, і французький, голандський та інші рухи опору, і так само діяла проти Британії у Палестині сіоністська терористична організація на чолі з Менахемом Беґіном. І так само діяв український визвольний рух, який боровся проти всіх окупантів, тільки з тією дуже суттєвою різницею, що ні від кого не мав допомоги. Але за класифікацією Химки український визвольний рух – антидемократичний, антисемітський, ксенофобський...

Навіть Нікіта Хрущов у випущених на Заході спогадах, згадуючи про український визвольний рух у Західній Україні й про те, як у радянських працівників стріляли з-за кожного дерева, не вживав таких соковитих прикметників, як історик Химка.

         

        Про автора
        Категорiї: 

        Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

        Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

        Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

        Долучіться до дискусії!

        Зображення користувача Гість.
        Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

        Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

        Опубліковано у часописі