Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового

Травень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
2980 переглядів

До 70-х роковин Миколи Хвильового

Колись у своїй ранній роботі про Шевченка, а згодом в есеї про Шевченка й Міцкевича,1 я спробував окреслити поняття символічної автобіографії. Я був переконаний тоді (і досі вважаю це великою мірою слушним), що ця модальність характерна для романтичної поетики (чи особливо уможливлена нею), отже, для писань, які співзвучні з неусвідомленим, імпліцитно протиставляють особливу автентичність внутрішнього, таємного життя до нібито менш автентичного зовнішнього та очевидного світу. Проте пізніше моє звернення до цієї парадигми у зв’язку з пізніми поемами Івана Франка2 підказало мені, що питання історичної поетики є безперечно вторинним проти готовности письменника, а насправді його потреби, торкатися прихованих і репресованих рівнів і сил свого «Я», особливо свого відчуття самого себе, і зрештою свого прихованого «тіньового» «Я». Ця потреба постійно то проявляти, то приховувати, без сумніву, притаманна не лише котрійсь одній історичній поетиці, як-от романтична. Це універсальніший напрям, з особливою наочністю оприявнений у модерний період, і як такий він надається до розгляду із застосуванням різних інтерпретативних стратегій, зокрема психоаналітичної, а також структуральної та постструктуральної.

Найзагальніше кажучи, сенс символічної автобіографії полягає не так у готовності письменника виявляти ключові моменти свого внутрішнього та прихованого життя (цей сповідальний принцип надихає цілі модальності й жанри, наприклад, ліричний), як у наданні їм наративної тяглости й певної наративної автономії, і зокрема у тематизуванні їх. Як така вона стає частиною широкої модерної або по суті модерністської тенденції самореферативности, чи автотематизму. Абстраґуючись від самоаналізу і самосвідомости, те, що визначає символічну автобіографію і надає їй своєрідного резонансу, не є автобіографічний момент, подія чи деталь як така (це не передбачено навіть у «прямій» чи традиційній, чи відверто веристичній автобіографії), але саме її символічний компонент, її закодування. У Шевченка, який дає парадигматичний приклад символічної автобіографії, це кодування відповідає найістотнішим структурам його мітопоетики й охоплює такі ключові моменти, як сплав долі поета/кобзаря з долею нації, наслідування його життя (символічна автобіографія) через рух (і таким чином повтор і посилення) між ідеальною спільністю і структурою, і передусім обопільний зв’язок між поетом як грішником і як пророком.

***

Оскільки психологічний зміст – що і є базисною матрицею закодування – буде інакшим у кожного письменника, слід звернути увагу на проблему наративної артикуляції, індивідуальної поетики. Постать Миколи Хвильового виділяється тут особливо. Про нього можна говорити як про одного з найвидатніших українських письменників початку XX століття, і він майже напевно – єдиний письменник, який притягував, фокусував і перетворював величезну енергію і свого часу, і енергію та інтерпретаційні здібності наступних поколінь. Для нас Хвильовий фігурує головно як автор прози, яка надзвичайно збуджує почуття і яку й до сьогодні досліджено лише фраґментарно. Втім, ґрунтовне осмислення його творчости, хоч це й нагальне завдання, не є метою цієї статті. Тут я пропоную тільки попередній начерк кількох основних проблем – з особливою увагою до способу, в який вони конкретизують ідею символічної автобіографії. Особливо я хотів би наголосити на взаємодії літературного та психологічного у контексті...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі