Симуляція Бодріяра

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
328 переглядів

– Це ж не майонез, а якийсь симулякр!

(слова бабусі з розмови біля прилавка)

Зрозуміло, що Жана Бодріяра ніколи не було. Ні, не живого з плоті й крові, мислителя та фотографа, що жив десь там, у Франції. Той був, і ми віддаємо йому шану. Не було того Бодріяра, який мав приїхати до Львова, і того автентичного, який нарешті дав би останні коментарі до своїх текстів, із яких ми все остаточно зрозуміли б.

Кажуть, іще невідомо, чи років за 20–30 від теорій постмодерністів щось залишиться, але констатують, що вони вже змінили французьку мову і цим трошки вплинули і на інші мови, до того ж не тільки лексикою; хоча після Бодріяра «симулякра» ще довго не забуватимуть, а от після Платона його забули.

Є леґенда, що Бодріяр увійшов у поля думки через патафізику Альфреда Жарі. Дивний початок. Не менш дивний, ніж фільми братів Коенів для nativeviewers. Хоча це не зовсім-то й леґенда: в знаменитих «Semiotext(e)» Сильвера Лотренже 2005 року в Сполучених Штатах вийшли Бодріярові тексти, пов’язані з мистецтвом, і саме тоді було опубліковано його невеличку роботу «Патафізика», написану, коли Бодріярові був 21 рік. Разом із журналом виходила серія маленьких чорних, тонких і демонстративно позбавлених будь-якої анотації чи наукового коментарю книжечок із промовистою назвою «Foreign agents»: саме тут вийшли «Симуляції». А Бодріяр так і залишився іноземним аґентом для багатьох із нас, хто дотепер не з’ясував, на кого ж він урешті-решт працював.

Пишуть, що ніхто не плакав на похоронах Рабле та Свіфта; зовсім не потрібні були сльози на похороні Жарі. Але неминуче відчуваєш жаль від цього ось обвалу поколінь. Жарі – револьвер; якщо вдаватися до його ж означення, так можна було би сказати про нього за Андре Бретоном.

Бодріяр – фотоапарат?

Мені подобаються його фотознімки. Надзвичайно об’єктивні, але без жодної іронії об’єкта. Якась проста квінтесенція стилю, фетишизм «ніби стилю ».

Довкола Бодріяра сформувалася міцна шкаралупа штампів: постмодерніст, радикальний інтелектуальний провокатор, фахівець стьобу, несерйозний мислитель... Обличчям Бодріяр нагадує мені доброго клоуна, того, кого найбільше люблять діти і хто всередині насправді надзвичайно засмучений. Він сумує, бо ж бачить і відчуває, як погано живеться багатьом людям і як не спрацьовують абсолютна більшість проєктів і спроб їм допомогти. І цього неможливо замовчати, і робота справедливости часто марна, а інколи – просто небезпечна для всіх. Тому наголоси, які Бодріяр робив і далі, абсолютно серйозні й несмішні. Спробую подилетантськи передати декілька «його » випадково вихоплених думок.

Раціоналізм – це техніка; реальність – це техніка, що множить себе, перевищує себе, техніка в надлишку, зокрема її розвиток у надлишку, і техніка медійного/знакового кодування. Але це смерть, що панує сьогодні над нашим життям як принцип раціональности.

Саме Бодріяр не втомлювався вказувати на найбільш екстраординарний блеф сучасних суспільств, на абсурдну гімнастику бухгалтерських ілюзій, на національне рахівництво, яке так полюбляють і наші Рахівники. Ідеться про містику ВНП, за якою не враховується ніщо, окрім чинників видимих і тих, які піддаються вимірові. Зрозуміло, що такі речі, як культура та наукові дослідження, із цих вимірів просто випадають. А щастя як внутрішня насолода має завжди бути позначене, згідно з видимими критеріями, якщо не через папуг і удавів, то хоча б через холодильники, телевізори та «майбахи». У суперечці з Джоном Кенетом Ґелбрейтом, автором «Суспільства блага», Бодріяр доводить, що так звана залишкова бідність є основою росту економіки, а сам ріст є наслідком нерівности. Будь-яке суспільство ґрунтується водночас на структурному надлишку і на структурній злиденності. Багаті – багатшають, бідні – біднішають; навіть у високорозвинених країнах низька платня «губить швидкість» щодо більших прибутків.

Я не впевнений, чи щось таке можна довести, але це саме та ситуація, яку спостерігаємо останніми роками. Ті місця на вулицях Києва, куди ще зовсім недавно можна було зайти пересічному громадянинові випити філіжанку кави, перетворилися на ґламурні скляні «Nur für Deutschen». Ми не німці, але якщо й далі так марґіналізувати людей через їхню відмову ідентифікуватися зі споживчими стилями/модусами життя, якщо й далі проводити сеґреґацію за споживчим кодом, – тероризм неминучий. Це будуть не тільки ґрафіті на чистих стінах чистих будинків, запах сечі в під’їздах, сміття на вулицях, зламана реклама («знаки повинні горіти ») чи місця, якими пройшлися футбольні вболівальники після матчу.

Це помітив іще Жорж Батай: сакральне, яке колись іще об’єднувало суспільство, тепер з’являється у формі субверсивного щодо суспільства. Справжнє сакральне сьогодні насправді небезпечне для суспільства. І це зовсім не обов’язково якесь високе, естетичне сакральне. Ми вже давно перебуваємо в епосі ницого сакрального. Ідеться також і не тільки про пасивний тероризм інертних мас. Не варто вірити в соціяльну активність цієї «гігантської чорної діри» мас. У своєму нарцисичному самозамилуванні вони вимагають від медій та політиків видовищ, видовищ і ще раз видовищ: парламентська драма, президентська комедія, чудо опозиції – для лоскотання корови мас у хід піде все.

Власне, про що тут мова? День у день спостерігаємо смерть будь-яких сподівань на цивілізоване життя; ми загіпнотизовані цим видовищем повтору краху цивілізованих ілюзій та фікцій: із платонівської печери не виходять. Як колись ми могли годинами спостерігати, як літаки врізалися в хмарочоси, так само днями та роками спостерігаємо заворожливу драму «ще-не-вмирання-України»: Україна – «мисливець Ґракх» Франца Кафки, якого так любив Бодріяр. Ми стали об’єктом спостереження самі для себе: «наше самовідчуження» досягнуло тієї межі, коли можемо переживати власне знищення навіть не як естетичну насолоду вищого ранґу, а як зафіксований сюжет у кічевому серіялі «а ля поплавський».

Соціяльне, за Бодріяром, якраз і покликане виробляти надлишок/рештки, у тому числі й інтелектуальний/-ні, щоб одразу його знищувати. Соціяльне знищує будь-який приріст багатства. «Якби додаткове багатство було пущено в процес перерозподілу, це неминуче зруйнувало б соціяльний порядок і створило неприпустиму ситуацію утопії». Якби заклики до 20% найбагатших людей світу – поділитися своїм багатством – здійснилися, це не призвело би до якоїсь справедливої ситуації: люди просто втратили б відчуття моменту, необхідність прораховувати свої дії, бути ощадливими та помірними у витратах. «Соціяльне створює ту нестачу багатства, що необхідна для розрізнення добра і зла». «Це те, чого не бачать соціялісти: бажаючи знищити нестачу благ і вимагаючи загального права користуватися багатством, вони тим самим усувають соціяльність, хоча їм здається, що вони наполягають на її розвитку». «Суспільство рятується саме дурним використанням багатств: від часів Мандевіля та його “Байки про бджіл” усе залишилось, як і раніше». Структурна нерівність і виробництво/зліквідування надлишку через соціяльне стають, отже, єдиним способом утримувати людство від життя в банановому раю, де ніхто вже нічого не потребує. Парадоксально чи безвідповідально?

Саме Бодріяр засвідчив існування проблеми не просто перевиробництва смислів, а виробництва попиту на смисли, на автономну свідомість. Це сталося тоді, коли автомобілі стало важче продавати, ніж створювати. Це стосується і думок. Уже Мішель Фуко визнавав у розмові з Полем Вейном: «Для Гайдеґера основним питанням було знати, в чому таємне істини; для Вітґенштайна – знати, що говорять, коли говорять істинно; “для мене ж питання в такому: як стається, що істина так мало істинна?”». Перевиробництво, надлишок смислів не останні речі, що до цього спричинилися.

Сьогодні живемо не просто в культурі видовища, а в новій тілесній культурі, де не тільки автономна рефлексія, а навіть звичайне вдумливе читання стає сектантським явищем. Травка, алкоголь, наркотики – саме на цьому рівні, на рівні постійних стимуляторів і подразників (не скажу: тоніків) нині перебувають медії, кіно, мейнстримна література та мистецтво. Культура рефлексії опинилася в академічних сектах, і її практикують окремі диваки-одинаки. Культура ж спецефектів і тусівки перемогла; важливіше потертися спинками один біля одного і вийти з чергового круглостільного «brain-attack» із відчуттям накачаної власної над-гідности, ніж дати якусь виважену думку і розбірливий аналіз ситуації.

Як і кожен чесний мислитель, Бодріяр вирішував для себе проблему справжнього в сучасній культурі. Які можливі форми існування сакрального в культурі, де навіть мистецтво, колись упривілейоване місце його розташування, перетворилося в метамову банальности, в об’єкти забобонів, що й далі примножують забобон мистецтва в усіх можливих формах. Де навіть у медія-зображенні непідробних страждань під час війни неможливо достовірно з’ясувати міру, якою тебе ошукують у добу надлишку образів. Час симулякрів – це час байдужости, час, у якому доступ до події реальної смерти табуюється, а її зображення множаться до нескінченности. Визначення людини через шкоду, яку їй можна заподіяти, через її віктимізацію і через шкоду, яку вона може заподіяти суспільству, – це не єдиний спосіб бачити людину.

Мабуть, ми справді живемо в епоху гіперреальности, попри всю профанну банальну реальність нашого життя. І саме тому нам так імпонує патетичне розуміння реальности: реальність – це людина, що перевищує себе. Реальність там, де вона непоступлива в ототожненні її з жертвою. Там, де вона непоступлива в ототожненні її із симуляцією.

Саме цієї миті народжується симуляція Бодріяра, шану якій ми й спробували віддати цими незґрабними рядками.

Забути Бодріяра буде непросто.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі