Симптоматика «хворого тіла»

Серпень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
174 переглядів

У 1930 році Вірджинія Вулф зауважила: досить дивно, що хвороба, зважаючи на її роль у людському житті, не зайняла досі свого місця серед найосновніших літературних тем поряд із любов’ю, війною та заздрістю. Можна припустити, що сучасний після-постмодерний світ поставить хворобу на одне з перших місць у літературі, особливо в перспективі появи так званого «постлюдського» майбутнього.

Саме хвороба у після-постмодерному світі не лише символізує загрозу для духовного, ментального та фізичного стану людини, але й загострює питання про саму людську природу та її межі. Донедавна процеси модернізації й уся культурна еволюція ґрунтувалися на тому, що «пластичність людини є практично безмежною», а це уможливлювало соціяльне конструювання людської поведінки і конструювання соціяльних та культурних утопій, під які змушували згинатися людську природу. Іншими словами, припущення, що людська природа безмежна і податлива до нескінченних трансформацій, стало однією з підстав доби модерности. Проте, каже Френсис Фукуяма, «хоча поведінка людини пластична й мінлива, ці властивості мають певну межу: в якийсь момент глибоко вкорінені природні інстинкти й моделі поведінки повстають і підривають найкращі плани соціяльної інженерії» («Наше постлюдське майбуття. Наслідки біотехнологічної революції», 2002).

Один із таких етапів, на моє переконання, переживаємо в період посттоталітарний, коли сама людська природа повстає проти різких соціяльних і технологічних експериментів, які здійснював над людиною модернізаційний дух доби, уособлений соціялістичною доктриною і виражений у формах тоталітарного контролю й насильства не лише над духовною, але й біологічною природою людини. Можна охарактеризувати ці біотехносоціяльні випробування як травматичні, а стан післятоталітарний назвати посттравматичним, позначеним реґресом в інфантильність і хворобу. Саме ця ситуація знаходить характерне своє відображення в сучасній пострадянській літературі, зокрема українській.

Хочу говорити про так звану молодіжну прозу і пострадянський молодіжний роман початку XXI століття. Термін «молодіжна проза» досить умовний, – сюди зараховують твори не лише молодих, але й старших авторів. Проте написано їх із виразною орієнтацією на молодіжну авдиторію, на її смаки; твори ці відбивають стилі молодіжних субкультур; головні персонажі цієї літератури часто мають автобіографічні риси і є, так би мовити, знаковими для покоління.

Загалом наприкінці XX століття, під час переходу до постіндустріяльного інформаційного суспільства, роль молодіжних субкультур істотно зростає. Прикметною для них є ґенераційна солідарність, закріплена низкою знаків, символів, мітів і ритуалів, що уможливлюють підтримання і відтворюваність певної групової ідентичности. Особлива роль таких поколіннєвих ідентичностей і субкультур полягає у тому, що вони вибірково ставляться до спадщини «батьків», а тому руйнують дистанції, встановлені традицією і соціюмом, і допомагають змінювати парадигми культурних рухів, розкріпачуючи біологічні інстинкти і пристосовуючи соціокультурну практику до нових життєвих умов.

«Скептичне, деструктивне, аналітичне мислення, – твердив Карл Мангайм, – найпевніше можна зустріти серед представників поколінь, які пережили радикальні зміни у сфері влади» («Проблема інтеліґенції»). Сказане особливо показове для посттоталітарного покоління кінця XX століття. Можна, мабуть, загалом говорити про чергування часів «молодіжних» і «старечих»: очевидно, що у 1960-х домінують «сердиті молоді», у часи так званого «розвиненого соціялізму» 1970-х правлять «старі», далі 90-ті – знову молодечі, карнавальні, а 2000-ні більше асоціюються з «кризою середнього віку». На цьому тлі саме молодіжна культура 2000-х засвідчує цікаві психосоціяльні симптоми, які можна співвіднести з хворобою віку. Зокрема актуальности набуває симптом «хворого тіла», у якому соматичні і психічні процеси прямо відображають суспільні розлади, і будь-які соціяльні недуги провокують...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі