Сильні жінки переживають фемінізм

Березень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
3191 переглядів

Софія Андрухович,  Старі люди, Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2008.

Софія Андрухович, Сьомга: роман, Київ, Нора-Друк, 2007.

Ірена Карпа,  Фройд би плакав, Харків, Фоліо, 2004.

Ірена Карпа, Bitches Get Everything, Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2007.

Ірена Карпа,  Супермаркет самотності. Перламутрове порно, Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2008.

Таня Малярчук,  Говорити, Харків, Фоліо, 2007.

Таня Малярчук,  Звірослов, Харків, Фоліо, 2009.

Таня Малярчук, Як я стала святою, Харків, Фоліо, 2008.

Публікація є дещо зміненим і доповненим варіянтом доповіді «Постфемінізм як трансґресія: питання ґендеру у письмі жінок-авторів молодшого покоління в незалежній Україні», виголошеної 10 жовтня 2011 року на конференції «Українські трансґресії кінця XX – початку XXI століття: Культура, історія, політика» у Вроцлавському університеті. Доповідь буде надруковано у книжці «Ukraiсskie transgresje koсca XX – pocz№tku XXI wieku» за редакції Аґнєшки Матусяк і Лариси Лещенко.

Уміщені тут портрети Тані Малярчук і Софії Андрухович зроблено 2009 року в рамках проєкту «Б.О.М.Ж. – без ознак мистецького життя» івано-франківського фотохудожника Ростислава Шпука, який запропонував відомим діячам української культури увійти в роль безхатьок і бродяг. Світлини з цього проєкту оприлюднив львівський вуличний часопис «Просто неба», що його поширюють безпритульні.

Ірена Карпа. Світлина Пола Таборовскі

Три письменниці стали героїнями цієї статті. Всі вони народилися на початку 1980-х. Зміст їхніх книжок укладається в концептуальні рамки тенденції, що її на Заході окреслюють як постфемінізм. Я свідома того, що цей термін (як, зрештою, і його попередник без префікса – фемінізм), наштовхує на різні реакції та означення [1] , тому відразу хочу наголосити, що, по-перше, для мене постфемінізм не є рівнозначний із антифемінізмом, а по-друге, я не поділяю погляду тих, хто вважає, що «фемінізм мертвий». Я радше визначила би постфемінізм як соціокультурний простір, у якому жінки (особливо молодшого покоління) сприймають ґендерну рівність або як річ уже досягнуту, або як щось, що їм законно належить, і уникають активізму, характерного для руху за права жінок, що його пропаґував фемінізм другої хвилі: тепер, здається їм, уже просто немає такої потреби. Постфеміністки визнають досягнення фемінізму (про це пише Анджела МекРобі), але водночас від нього відштовхуються. Позиція МекРобі щодо постфемінізму як підривного чинника, на мою думку, занадто неґативна, але дослідниця має рацію, коли наголошує, що «однією зі стратегій применшування значущости фемінізму є те, що його історизують і розділяють за поколіннями, тобто роблять його неактуальним» [2] .

Утім, не заглиблюватимуся в теорію, бо важливіше представити погляди трьох українських молодих письменниць, які є предметом мого дослідження: Ірени Карпи (нар. 1980), Софії Андрухович (нар. 1982) і Тані Малярчук (нар. 1983). Усі троє, кожна по-своєму, ступають у царину постфемінізму, бо не хочуть (на відміну від старших авторок) розглядати питання жіночих прав, відкидають дискурс віктимізації і прагнуть заступити політичний активізм проґресивними ідеями про вибір та можливості, які неодмінно розгортаються для всіх тих, хто наполегливо шукає. Цікаво...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі