Священні війни, емоції та здоровий глузд

Листопад 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
134 переглядів

Те, що останніми днями дехто виголосив недоречні слова про вищість західної культури1, можна вважати фактом другорядним. Другорядним є й той факт, що хтось, уважаючи свою думку слушною, висловлює її у невідповідний момент. Так само другорядним є й те, що хтось вірить у несправедливі або й загалом хибні речі, адже у світі повно людей, які вірять у несправедливе та хибне; до них належить також добродій на ім’я бен Ладен, який, мабуть, багатший від нашого прем’єра і навчався у найкращих університетах. Натомість зовсім не другорядним є інший факт, який повинен непокоїти потроху всіх – політиків, релігійних лідерів, виховників, – а саме те, що деякі вислови, і навіть цілі пристрасні статті, які їх певним чином узаконюють, стали предметом загального обговорення, займають увагу молоді, ба навіть штовхають її до упереджених висновків, продиктованих емоцією моменту. Я хвилююся за молодь, бо способу мислення старших уже не зміниш.

Усі релігійні війни, що протягом століть заливали світ кров’ю, народилися з емоційного улягання спрощеним протиставленням – як-от, приміром, Ми та Інші, добрі та лихі, білі та чорні. Західна культура показала себе плідною (не лише починаючи від доби Просвітництва й донині, а й раніше, коли францисканець Роджер Бекон заохочував вивчати мови, бо, мовляв, і від невірних є чого навчитися) також у тому аспекті, що вона намагалася «розв’язати» шкідливі спрощення у світлі дослідницького та критичного духу. Звісна річ, робила вона це не завжди, адже до історії західної культури належить і Гітлер, який спалював книжки, засуджував «здеґенероване» мистецтво, вбивав людей «нижчих» рас, чи фашизм, який у школі навчав мене декламувати «Боже, прокляни англійців», бо то «народ, що їсть п’ять разів на день», а отже, вони ненажери, на яких згорда поглядає стриманий, спартанського духу італієць.

Але з молоддю, і то з молоддю всіх рас і народів, ми повинні обговорювати саме найкращі аспекти нашої культури, якщо не хочемо, аби в майбутньому, коли молодим доведеться жити без нас, вежі валилися знову. Часто-густо джерелом непорозуміння є наша неспромога розрізнити між прагненням до власних коренів, намаганням зрозуміти чужі корені та спробою судити про те, що добре, а що лихе. Відносно коренів, то якби мене запитали, де я волію провести роки свого заслуженого відпочинку – у сільці в Монферрато2, серед маєстатичного оточення національного парку в Абруццо чи поміж лагідних сьєнських пагорбів, я вибрав би Монферрато. Але це не значить, що я вважаю інші італійські області гіршими від П’ємонту.

Тому, якщо прем’єр – звертаючись до західного світу, але не до арабів – хотів лише сказати, що він воліє мешкати в Аркоре3, а не в Кабулі, й лікуватися в міланській лікарні, а не в багдадській, я був би готовий підписатися під його словами (за винятком того, що стосується Аркоре). І навіть якби мені сказали, що шпиталь у Багдаді обладнано найкраще у світі – в Мілані я більше почуватимусь удома, і це допоможе мені одужати. Корені можуть стосуватися й чогось ширшого, ніж реґіон чи нація. Я радше мешкав би в Ліможі, ніж, скажімо, в Москві. Москва, безперечно, чудове місто. Але в Ліможі я розумію мову, якою там розмовляють. Одне слово, кожен ототожнюється з тією культурою, в якій він зростав, і випадки радикальної пересадки коренів хоч і бувають, але рідко. Лоуренс...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі