Свобода від контексту

Березень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
319 переглядів

Стаття Андрія Мокроусова «Тінь Куркова», вміщена в ч. 12 «Критики» за 2002 рік, привабила мене як нагода загальніше розглянути порушену в ній проблему. Мені не хотілося б ані говорити про твори самого героя статті, з’ясовуючи, гідні вони чи ні уваги того чи іншого видання, ані звертатися до проблеми «російськомовних» письменників на Україні: політичний момент завадить говорити по суті. «Звісно, річ тут не в мові, – пише автор, – “письменник Курков” так само не вписаний у (велико)російський літературний процес, як і в український <...> – цей феномен химерного існування російськомовних письменників України поза будь-якими літературними ситуаціями вже докладно аналізувала в “Критиці” Інна Булкіна». А в яких «ситуаціях» існують українськомовні письменники? А взагалі письменники, творці?

Чи справді письменник не може існувати поза «літературними ситуаціями»? Що взагалі мається на увазі під «літературним процесом» чи «літературним контекстом»? Хто його створює, той контекст? Всі вдають, нібито це якась об’єктивна даність, що існує сама по собі. Але в одному літературному часописі прокручуються одні імена, в іншому – інші. Кожен журнал, кожна групка друзів-співробітників має свою усталену таблицю «ранґів»: лідери групи займають у ній чільні місця, а «супротивники» з ворожих угруповань нерідко відсутні взагалі. Точиться жорстоке суперництво, нікому й на думку не спаде робити безплатну рекламу конкурентові. Істина? Колись існували безкомпромісні критики, які не належали до «угруповань» і писали без оглядки про те, що здавалося їм істиною (вони могли бути суб’єктивні, але цінувалася незалежність), проте ті часи давно минули. Автор статті в «Критиці»  називає Куркова «зайдою». Це характерно. В Росії те саме було з Андрєєм Макіним, якому присудили Ґонкура, найвищу літературну нагороду Франції, а ви ні тоді, ані тепер не знайдете цього імені в обоймі сучасних російських письменників (ані в «першій», ані в «другій»). Макіна в російській літературі нема. І зрозуміло, чому: він не є частина «російського» літературного контексту. Грубо (але зате точно) кажучи, він не пиячив із московськими критиками і не крутився з ними на літературних збіговиськах. І вони його карають: удають, нібито його не існує разом із його Ґонкуром. Згідний, що з Курковим дещо інша ситуація: він якраз, як я зрозумів, існує на Україні як феномен масової колективної свідомости, в ролі піяр-літератора. Але якщо говорити про суть проблеми?

Сьогодні десятки, сотні українських письменників живуть і пишуть «поза» обоймами та процесом, контекстом. У віддалених містечках, а то й селах. І я не певен, чи був би той контекст для них благом.

Чому не говоримо про диктаторську суть контексту, що пригнічує особистість? Обласний літературний журнал, навколо якого групуються «місцеві літератори»: от вам обласний контекст. Якщо журнал згадає чи відрецензує «Критика» – буде вже всеукраїнський контекст. Якщо створити мережу часописів, які стежать за книгами й один за одним і мають сталого читача, – матимемо прообраз майбутнього літературного процесу, що його мають сьогодні західні країни.

Але то є завдання культурне, культурологічне. Для творця «контекст» грає суперечливу роль: важко порахувати творців, яких «контекст» загубив. Контекст виробляє відчуття належности до певної групи. Рано чи пізно місце, що ти в тій групі займаєш, стає для тебе важливим, найчастіше – життєво важливим. Для багатьох втратити місце в контексті-процесі означає екзистенційний крах. Контекст тримає («тут ти є хтось») і закабалює, робить рабом. Це не означає, що людина перестає творити. Вона пише, але на її почуття, на розум її невидима сила накидає невидимі ланцюги. Звідси – неміч і страх думки, зуживаність емоцій, звідси те, зокрема, чому українська культура (беручи її традиційний дух) завдячує своєю провінційністю. Чи треба щось говорити про літературний контекст радянської пори? Тоді з контекстом було краще, ніж сьогодні в якій-небудь Франції. Мої дискусії з Миколою Рябчуком у «Літературній Україні» чи «Вітчизні» про українську поезію миттєво ставали надбанням «усіх» (бо всі освічені люди читали ті видання). Набути ім’я в контексті, що існував у тоталітарній державі, було легко, завдяки величезній централізованості преси. І то вектори не обмежувалися Україною, а сходилися далі, «в самій Москві». Твій «голос із Москви» звучав зовсім по-іншому, ніж із Києва. Це може підтвердити будь-хто.

Чи ми хочемо сьогодні такого контексту? На щастя, він, певно, не можливий. Хоча ментальність залишилася. Ментальність, що змушує митців групуватися, без кінця прагнути «контексту», творити його.

Звичайно, залишитися без контексту нелегко. Але для справжнього таланту то може стати шансом. Бо означає свободу. Адже перед смертю чи богом ми «голі». Жодного контексту. Ким ми були, бути перестали.

Контекст – так чи інакше завжди щось обмежене. Може статися так, що той самий твір не сприймуть в одному контексті й визнають в іншому. А в той інший, своєю чергою, не впишуться думки й почуття наступного твору. Я не раз у цьому пересвідчувався. Деякі з моїх книжок, виданих на Заході, не зможуть увійти в контекст української культури. А в ній мої думки завжди викликали шалене несприйняття. То ані моя проблема, ані проблема українського контексту. Це проблема розбіжности в часі, а може, й у просторі. Навіть і в такому плані: мені близькі думки Миколи Рябчука про те, що його всі сприймали як критика, а він носив у собі дар прозаїка. Якщо мене ще хтось пам’ятає на Україні, то, звичайно ж, як критика. А я ним себе ніколи не вважав. Але така була влада контексту: вона не дозволила стартувати мені як поетові разом із поколінням поетів, про яких я потім видав книжку. Як поет я випав із контексту – але який стосунок до контексту має сам факт поезії? Мої вірші від того нічого не втратили. Проте в той час ніхто не сприймав надто серйозно «критика, що пише вірші». Контекст накинув правила гри.

Суспільство – це сталий організм, що засвоює лише сталі, узвичаєні об’єкти. Ти маєш бути чимсь «зрозумілим», щоби бути сприйнятим. Це означає: мусиш відповідати тому чи іншому шаблонові. Уявімо особу, яка є одночасно композитором, хіміком, лікарем і зварником. Така людина – справжній шок для масової свідомости. Її ніхто б не сприйняв. «Не влазить у жодні рамки» – мова чітко фіксує феномен, створюючи усталене словосполучення. А були часи, коли нормою була енциклопедичність. Сьогодні суспільна свідомість здатна сприйняти поєднання в одній особі хіміка та альпініста-любителя – але не хіміка та композитора. Надто незвично.

Тимчасом шаблон, із яким суспільство підходить до творчої особистости, – це її смерть.

Моя особиста ситуація, наприклад, не вкладається в жодні рамки. Скажімо, моя поведінка ніколи не відповідала «стандартній» поведінці більшости моїх ровесників-письменників, які реґулярно збиралися в Спілці письменників, гуртувалися якось, зналися… Я був у свій час єдиний відомий критик (не лише постійний автор усіх основних республіканських органів СПУ, а й багатьох московських), що зазначав після своїх статтей: «село таке-то такої-то області». Мало того: в обличчя мене мало хто знав, що створювало певну мітичність мого існування, тому що я не бачив зв’язку між «літературою» (я мав справу лише з «текстами») і «білялітературним». За віком я також випадав абсолютно зі «стандарту» (основні свої статті надрукував у віці 23–27 років). Але головне, я ніколи не мислив себе «належним» до якогось одного «контексту» чи «процесу». Що аж ніяк не змінило мого усвідомлення себе українцем, байдуже, в яких я країнах жив і який паспорт мав. Але й тут моє «українство» залишається особливим, не схожим на українство інших (так і має бути), а моє поняття України – суперечить, очевидно, загальноприйнятим. Також від деякого часу я схильний чимало своїх творів ховати за псевдонімом, і не маю наміру оприлюднювати свої «місце проживання», вік, сімейне становище тощо, вважаючи таємницю власного життя складником творчого потенціялу. В результаті контекст мене не приймає, що, однак, мене зовсім не хвилює, оскільки я навчився жити «поза контекстом» і «літературними процесами». Навіть у цій своїй спробі «влитися» якось в український контекст, зринувши з певного небуття, я вбачаю гру з контекстом. Роблю це не заради того, щоби стати «частиною контексту», а заради самої гри.

А моє «небуття» в контексті зовсім не означає справжнього небуття: насправді буття поза контекстом справжнє, повноцінне і насичене (в тому числі в суто творчому плані) більше, ніж буття «в контекстуальній» ролі. Хай би й «автора “Критики”».

Я навмисне ввів у статтю біографічний елемент: так легше буде сприйняти її основну ідею. І свідомо постарався уникнути наукового стилю, – не в образу авторам «Критики» буде сказано, він дуже рідко допомагає донести глибоку істину, а здебільшого просто приховує відсутність глибини в думанні і в почуваннях.

 

Написано в Парижі,

19 червня 2003 року

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі