Свобода слова по-українськи: хоч якась є...

Вересень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
233 переглядів

Нещодавно я зустрів у коридорі Інституту філософії Ярослава Дашкевича. Ми нашвидку обговорили новини, зайшлося про десятиліття незалежності, про те, що держава не наша, вона не для людей, а проти них, як і за радянських часів, і якщо й були якісь успіхи та досягнення, то не завдяки державі, а всупереч їй. Але тут на розумному й тонкому обличчі Дашкевича з’явилася сумна усмішка: «Все ж таки хоч якась є...».

Я думаю, що ці Дашкевичеві слова добре характеризують і стан свободи слова у країні – «хоч якась є».

Відразу застережуся, що говорити, гадаю, треба про ширше поняття – свободу вираження поглядів (так не зовсім вдало переклали freedom of expression). Адже можливість висловити те, що думаєш, не боячись, що тобі заткнуть рота чи змусять дотримуватися певної позиції, не має сенсу без можливості розповсюдити висловлене, та й, власне, немислима в інформаційному вакуумі: в сучасному світі погано поінформована людина навряд чи зможе промовити щось нове. Та й спосіб вираження слід розуміти загальніше: не тільки слово, але й пісня, симфонія, картина, статуя, танець, фільм... Іншими словами, свобода слова невіддільна від свободи думок, свободи інформації, свободи творчості. Тому і в міжнародних угодах про права людини йдеться про захист свободи вираження поглядів. Приміром, у статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться:

1. Кожна людина мас право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в п.2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; 6) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.

Мета цієї статті – спробувати простежити, як змінювалася ситуація зі свободою вираження поглядів упродовж останніх років.

Прорив: 1987–1991

На початку 1987 року в Харкові у бібліотеці імені Короленка почали влаштовувати невеличкі вечори-зустрічі з літераторами, які багато років не мали контакту з читачами. Добре пам’ятаю, як мене вразив виступ Сергія Набоки, який не тільки читав вірші, а й говорив про цензуру, про необхідність надрукувати Солженіцина і ще багато чого, про що не говорилося відкрито. Для мене, цілком далекого від публічності й звиклого до самвидаву, це було немислимо – не через страх, а від упевненості, що в цьому немає сенсу. Але ситуація змінювалася швидко. Після масового звільнення в’язнів сумління в лютому-березні 1987 року виникли перші незалежні видання – журнали «Гласность» (травень), «Референдум» (червень), газета «Экспресс-Хроника» (серпень), в Україні відродився «Український вісник» (жовтень). Та й підцензурні видання дедалі більше торкалися неможливих раніше тем в історії, політиці, економіці. Виникли перші структури громадянського суспільства – Асоціація незалежної української інтеліґенції, Український культурологічний клуб, «Меморіал», «Зелений світ», «Просвіта». У лютневому числі журналу «Век XX и мир» за 1989 рік уперше надрукували Солженіцина – «Жити не брехнею». На мою пропозицію Раді харківського «Меморіалу» надіслати до журналу телеграму підтримки всі мовчали, опустивши голови. А за якісь півроку ця молодь зробилася куди радикальнішою за мене.

«П’ятирічка гласності» (1987–1991) суттєво розширила коло свободи, завдавши могутнього удару цензурі. Чимало раніше заборонених тем, фактів і подій почали широко обговорюватися, з’явилися недержавні засоби масової інформації, деякі з них, приміром, «Коммерсантъ», цілком успішно конкурували з...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі