Свобода і мистецтво

Квітень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1036 переглядів

Завдяки щоденникові великого ексцентрика Просвітництва Ґеорґа Кристофа Ліхтенберґа, куди він мав звичку записувати всі свої думки, ми знаємо про його подив: чому слово повинне мати фіксоване значення?* Він, певно, був першим, хто визнав внутрішню напругу, закладену у сприйнятті значення та спробі зробити його непорушним.

У своїй розвідці про гумор Зиґмунд Фройд за допомоги глибоких розмислів елеґантно впорається з цим питанням. Механічні структури психоаналітичної теорії нині справедливо підважено, проте літературний геній Фройда дав йому змогу сягнути прозрінь, що є надзвичайно цінними й донині.

Після детального розгляду того гумору, який уможливлює безпечне та знейтралізоване вивільнення табуйованого висловлення сексуального бажання та соціяльної аґресії, він нарешті доходить до «чистого» гумору, жартів, вільних від репресованих фантазій, натомість простих словесних ігор, пустотливих каламбурів, що є лише формою гри.

Аби пояснити наше задоволення від таких дурниць, Фройд нагадує про лопотіння маленьких дітей, які подовгу сидять і повторюють безсенсовні звуки («ба», «да», «ма», «мау», «бау», «вау» тощо) просто для власної втіхи. Навчання мови, перебування під примусом додавати якесь значення до звуку, є тягарем для дитини, яка у відповідь нанизує докупи безсенсовні звуки, й це є для неї формою втечі. Розуміти мовлення не вдається без зусиль навіть дорослим, це може виснажувати. Пустотлива гра словами витворює коротку мить, коли слово, зависле між двома несумісними сенсами, ненадовго втрачає будь-яке значення та стає чистим звуком, і на цю чудову мить ми повертаємося у солодкий стан дитини, звільненої від тиранії мови. З усіх накладених на нас обмежень, що стримують нашу свободу – обмежень моралі та добропорядности, класових і фінансових – одним із найдавніших накинутих нам є обмеження мови, що її нас примушено навчитися, аби інші могли говорити з нами та розповідати нам речі, яких ми не бажаємо знати.

Ми не вчимо мови, читаючи словник, ми не думаємо або не говоримо у рамках словникових дефініцій. Значення завжди є більш плинним. А однак, ми є в облозі, навіть у пастці, загальноприйнятого вжитку. Сенси, від яких ми воліли б ухилитися, ловлять нас. Найширший шлях до втечі – не тільки гумор, але й поезія, або мистецтво загалом.

Мистецтво, звісно, не звільняє нас від значень остаточно, проте воно дає нам певну міру свободи, забезпечує вільний простір. Шилер стверджував у «Листах про естетичне виховання», що мистецтво робить нас вільними; він розумів, що конвенції мови та суспільства є, в принципі, довільними, тобто накинутими волею. Вони стримують вільний розвиток особистости. Зіткнення між устійненням значень і свободою стає рушієм дискусії у спосіб, який Шилер не міг передбачити.

Центральну проблему боротьби між загальноприйнятим значенням та самовираженням найкраще продемонстровано багато років тому у вельми контроверсійному твердженні Маєра Шапіро, який наполягав, що форми романської скульптури не можна приписувати самим лише теологічним значенням, проте вони також були стилем естетичного вираження. У той час це просто і слушно означало, що властивості скульптурних форм не можна розглядати лише як уособлення богословських догматів, бо їм притаманна ще й чиста естетична енергія, незалежна від сакральних сенсів.

Помилка, проти якої виступав Шапіро, нещодавно виникла знову у музикознавчих колах у вигляді абсурдного твердження, що насолоди музикою на суто музичних або естетичних підставах не знали аж до XVIII століття, адже слова «естетика» до того часу не вживали. (Це наївне вірування – що до 1750 року...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі