Світлана Алексієвич: «Ми разом створюємо ауру часу»

Квітень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
19
677 переглядів

Матеріял підготовано на основі виступів лавреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич у Києві 6–7 квітня 2016 року, зокрема її публічної лекції «Книга як пам’ятник стражданню і відвазі» у КНУ імені Тараса Шевченка та презентації українського перекладу книжки письменниці «Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього» у Домі освіти та культури «Майстер Клас».

Я виросла серед книжок і, напевно, те, що я вмію, – це читати та писати книжки. Мій світ був дуже книжковий, особливо в юності. Коли я навчалася на факультеті журналістики, розуміла, чого мені не вистачає в житті, що я повинна шукати себе. Те, що мені було цікаво про людину, того зовсім не потрібно було газеті.

Я шукала себе. І слухати людей, саме людей дитинства, – це найсильніше враження у моєму житті. Це було після війни, і ці розмови були загалом про смерть. Жінки говорили або про смерть, або про любов. І це постійно було зі мною.

Коли з’явилася на світ книжка наших білоруських письменників під назвою «Я з вогняного села», вона мене вразила. Таке потрясіння було від неї! Я згадала, що чую це все життя, я звідти, із села, я знаю, як ці люди говорять. І так з’явилася ідея книжки «У війни не жіноче обличчя».

Чому ця книжка? Це був час, коли всі говорили про війну, коли війна була на кожному розі. Художник усе збирає невідомо звідки, все це потім поєднується. Так з’явилися і ці книжки. Одна книжка «народила» другу.

Десь починаючи з другої книжки, я зрозуміла: ось воно, цей час, його треба записати, ці люди, вони зараз вражені (спочатку війною, потім були Афґаністан та Чорнобиль). І дуже важливо в тому жанрі, в якому я працюю, знайти людину вражену, застати її в ці хвилини потрясінь.

Свобода не з'явиться з однойменного слова

У мене п’ять книжок. Це цикл про Червону імперію [художньо-документальний цикл книжок «Голоси Утопії». – Ред.]. Найновіша книжка «Час секонд генд. Кінець червоної людини», яку ми всі вичерпуємо з себе відрами. Це дуже складно. Як Чехов говорив: «Раба з себе вичавлювати треба», – так ми цю роботу робимо. Ця книжка була вже завершальна, про розпад імперії.

Одне життя в Прибалтиці, друге – десь у Казахстані, у Києві якась своя історія починалася. І треба було знайти фокус, як це все зібрати докупи. Я вибирала головні фігури, які можуть показати, що ж сталося. І там теж досить метафізичного жаху, бо ці люди настільки зрослися з червоною ідеєю. Це ми так собі спрощуємо: ах, совок, ідіоти. Ні, це трагічний час був.

Не можна сказати, що це, як у нас іноді кажуть, бандити якісь, примітивні люди. У цій ідеї багато такого чистого, світлого. Було взято на віру ідею про справедливе рівне суспільство зі спробою зробити справедливий світ. Але сталося так, що революція пожирає своїх дітей. Але ніхто ж не читає того ж Плєханова [Ґеорґій Плєханов – теоретик і пропаґандист марксизму, філософ. – Ред.]. Коли я писала цю роботу, багато речей прочитала у нього. Він попереджав Лєніна, що, мовляв, у феодальній країні ви проллєте ріки крові, ніякого соціялізму не буде, ви візьмете владу, а потім будете її утримувати, ви намагатиметеся переробити людську природу, а людина інакше влаштована, не так, як у ваших ідеях. Так воно й виявилося. Також коли читаєш молоді листи Інеси Арманд, Фелікса Дзержинського, здавалося б, такого страшного лжегероя революції, знаходиш такі приголомшливі молоді листи, це таке бажання служити людям, а така кров потім.

Найменше я хотіла, щоб говорили, що я письменник катастрофи, як я іноді читаю про себе. Я не письменник катастрофи, я письменник Червоної імперії.

Але червона людина видозмінюється. У багатьох каша в голові. І проблема Сталіна, і проблема джинсів, і проблема ковбаси, маю на увазі радянські часи, – все це входило в поняття «свобода». І про це сперечалися. Сьогодні інші суперечки. І це спроба відродити не Радянський Союз, а радше навіть царську імперію. Просто Радянський Союз – це те, що ми знаємо, тому зіставляємо. Але думаю, що це приречені ідеї, вони не можуть зупинити час. Світ глобалізується.

Питання: що залишається після імперії? Найстрашніше, що залишається ось ця людина.

Я хотіла, щоб сенс мого циклу був такий: комуніст не помер, як нам здавалося в 90-х роках; що ми поховали комунізм, і тепер буде свято свободи. Ми ходили площами, кричали: «Свобода», – але свобода не може з’явитися з однойменного слова.

Маленька людина на авансцені історії

Література також повинна шукати нові форми. Адже минув час героїв, тепер кожна людина вважає себе героєм. Це повстання мас. Кожна людина має право на історію. Вже маленька людина вийшла на авансцену історії.

І так народилася ця ідея. Щоб історію Червоної імперії розповіли ті, хто вбивав і вмирав, як вони це робили, в ім’я чого. Чому заради ідеї можна вбити людину? Це ж головна думка Червоної імперії, що людину можна вбити, оскільки у неї інша ідея в голові. Роздумуючи про все це, я шукала нову форму і виходила з того, що в кожній людині є своя історія.

Мене цікавить реальне життя, як схопити і передати цю реальність, як усе було насправді. Так Чорнобиль зробив, що люди стали боятися всього довкола. Людям не звикли пояснювати те, що відбувається насправді. Про це книжка «Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього». Тоді ніхто не почувався українкою/білорускою/німкенею, ти просто представник біовиду, який може бути знищено.

Ідея моїх книжок у тому, щоб показати життя саме маленької людини. Тієї, яка зникає безслідно в темряві часу, якої ніхто ніколи не слухає. І цей текст у когось маленький, у когось більший. До когось я приходжу один раз, у когось буваю п’ять–сім разів. Але приходжу не по інтерв’ю, а поговорити про життя як до друга. Але я збираю не тільки маленькі історії, я збираю образ часу: ось ми були такі люди і ось так жили, але не тільки вбивали й страждали, але й любили, виховували дітей. І все це складається в таку собі симфонію.

Нехай це залишиться, нехай залишиться найголовніше – що ідеї не можуть бути безвідповідальними. Я завжди повторюю, що треба вбивати ідеї, а не людей.

Страждання — теж форма передання інформації

Письменник – це світ. У мене є світоглядні ідеї. Але я не можу все метафізичне сміття життя переносити в книжку – і це буде «велика правда». Так не можна зробити.

Я пишу дуже тонко. Це дуже складний процес – створити цей вітраж, цю симфонію. Я спочатку збираю матеріял, намагаюся створити перетин дуже багатьох поглядів: і жінки, і чоловіки, і старі, й малі, і освічений, і неосвічений. Життя ж належить усім, і все це треба зібрати в такий пучок. І десь посередині роботи, коли закінчується цей час хаосу (бо є декілька періодів роботи: є час накопичення і хаосу), раптом виникають такі собі магнітні лінії, і ти розумієш, що для тебе це важливо.

Мені важливо розповісти все про людину і знати у побуті буття. Я дуже довго слухаю людей, я дуже довго вдивляюся в наше життя, тобто і як люди говорять на базарі, і як вони ходять, і як вони сваряться, як сміються, бо словам потрібен іще й простір. Це не значить, що варто просто взяти голе слово (інформацію). Ні, із цього всього зробити літературу. І ось чому, напевно, я пишу досить довго.

І тут може постати запитання, про цих же людей можна написати іншу книжку. Наприклад, про жінок на війні були сотні інших книжок, де вони, як чоловіки, описали цю чоловічу війну. А я написала зовсім інше. Якоїсь правди можна добитися тим, що ви даєте такий фокус, коли перетинається дуже багато різних думок. У мене і комуністи говорять, і кати, і їхні жертви, кожен кричить своє.

І кат, і жертва мають однакове право на те, щоб про нього писали так, як це є, оскільки вони всі люди. Питання мистецтва: чому вони такі? Але щоб написати, чому вони такі, все це треба розглянути.

Але я як художник повинна створити температуру болю, бо страждання – це теж форма передання інформації, коли з’являється ефект довіри і у мене як у автора, і в читача. Розумієте, у нас немає культури щастя. У нас є культура страждання.

Іноді мені кажуть, що в моїх текстах люди говорять дуже красиво. Але люди кажуть дуже красиво або коли вони біля смерти, або коли вони в любові. Це два стани людини, коли вона зводиться навшпиньки, вище за себе звичайну, і говорить приголомшливі тексти.

Книжку складно написати, але якщо серйозно працювати в літературі, саме книжка має бути попереду масової свідомости. Якби мої книжки не були художніми, люди не могли б опрацювати таку кількість страждань.

Час – колективна воля мільйонів

Час – це така матерія, в ній якась таємниця є, як і в крові. Як хірурги кажуть, що все життя займаюся, бачу відра крові, а не можу зрозуміти, що це таке, ця така якась таємнича речовина, кров. Так і час – це таємнича речовина. Напевно, коли не було людей, не було й часу. Оскільки це ми, люди, визначили міру часу. Але що впливає? Я думаю, чим усе-таки є час? Це колективні волі цих мільйонів людей.

Думаю, ми разом створюємо якусь ауру часу і потім відбувається зворотнє: вона щось робить із нами та новими людьми, які приходять у це життя. І їм уже дуже важко звільнитися від того, як ми розуміємо час. Це таке собі наше розуміння часу, а приходять нові люди, і вони вже рвуться далі і вносять щось нове. І ти розумієш, що в них буде вже інший час та якісь інші параметри для цього часу. Це такий складний процес.

Нам дістався цей відрізок часу, до якого ми всі прив’язані. Нас виховують не батьки; нас виховує час і довколишнє життя. І ми бачимо світ по-своєму, але це наша сьогоднішня правда, правда сьогоднішнього розуміння світу. Ми всі сусіди за часом: живемо в один час, і залежимо всі ми, люди, одні від одних. І всі ми повинні зрозуміти одні одних.

Треба ростити в собі ці антени, але сподіватися, що ти зіткнешся з реальністю лоб у лоб, – це, звичайно, наївно. Реальність усе одно вислизає. Навіть якщо ти складаєш картину реальности, все одно ти людина свого часу. Ти обмежений часом, своїми забобонами цього часу. Ти не можеш вискочити далеко. Але бодай у цьому обсязі треба зробити все, що можеш. Ось я і намагаюся.

***

Я не беруся передбачити майбутнє, це абсолютно непередбачувано. Ніхто з нас не має ґарантій, що світ буде такий красивий, як хотілося б.

Переклад з російської. Підготувала Оксана Купер.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі