Суспільство за межею реальности

Квітень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1387 переглядів

Майстер угорського авторського кіна Бела Тар (Béla Tarr) задумав узятися за екранізацію романів свого сучасника й співвітчизника Ласло Красногоркаї (László Krasznahorkai) ще у 1985 році. На той час у режисера з’явилося досить чітке уявлення, що, знімаючи фільми, не можна обмежитися соціяльними драмами, які він робив раніше: треба виходити на ширший рівень узагальнення, бо часи радикально змінювалися: всього чотири роки залишилося до мирного повалення комуністичного режиму в Угорщині. Саме тому ця зустріч із письменником стала для режисера визначальною: Красногоркаї розглядав події у країні на вселенському рівні. Дрібні начебто новини він бачив у глобальному вимірі, так, ніби дивився на них із великої відстані. «Справжні художники, так само, як і святі, ніколи не були “членами” нашого суспільства, – сказав Красногоркаї в одному інтерв’ю. – Тож мистецтво, яке вони створюють, не є інтеґрованою, ясно визначеною та матеріяльною частиною суспільства. Таке мистецтво перебуває у відокремленому духовному просторі, що сприймається як частина реальности».

В Україні імена Бели Тара та Ласло Красногоркаї абсолютно невідомі, бо книжок письменника не перекладали, а фільми режисера можна було побачити хіба на поодиноких переглядах у деяких кіноклубах. Широка світова слава угорського дуету почалася теж порівняно нещодавно – з другої половини 2000-х років, коли був оцифрований та потрапив у інтернет фільм «Сатантанґо» (1994, премія Берлінського кінофестивалю)*.

Бела Тар.

Ласло Красногоркаї. Світлина Ленки Зілаґї.
Дьйордь Естер (Петер Фітц) і кит. Кадр із фільму
«Гармонії Веркмейстера».
Люди покидають село. Кадр із фільму «Сатантанґо».
Доктор (Петер Берлінґ). Кадр із фільму «Сатантанґо».
Мішель Фуко і Жан-Поль Сартр на демонстрації в
дільниці Ґут д’Ор (1971).

Схильний до парадоксів письменник висловив тут досить абсурдну на перший погляд ідею, що не всі суспільства є частиною реальности. Але досвід XX сторіччя доводить невтішну правду цього твердження: радянський і нацистський тоталітарні режими сьогодні, з певної часової відстані, ми сприймаємо ніби примарні фантоми. Треба докласти певних зусиль, аби просто повірити в їх існування, попри те, що пов’язані з ними артефакти можна легко купити хоч і на блошиному ринку. 1980-ті роки, час активної руйнації радянського колосу, народили нагальну потребу в активному осмисленні феномену аномії – такої зневаги до законів суспільства, яка, на противагу анархії,...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі