Супердержави не йдуть на пенсію (Частина 2)

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
673 переглядів

(Продовження. Початок у попередньому числі «Критики»)

4.

Історики часто говорять про «дорослішання» американської зовнішньої політики з ХІХ століття. Але якщо правда, що нації можуть чогось учитися, то правда й те, що вони можуть забувати вивчені уроки. Спостерігаючи сьогодні за словами і вчинками діячів зовнішньої політики США, важко позбутися відчуття, що вони дечого розівчилися і забули уроки, на яких базувалася первісна велика стратегія. Напевно, це було неминуче. Друга світова війна настільки ж далека від сучасного «покоління двохтисячних», наскільки далекою була Громадянська війна від покоління 1930-х. Покоління, яке не пам’ятає холодної війни, зате знає зі свого досвіду Ірак і Афґаністан, по-іншому бачитиме роль Америки в світі. Додайте до цього старші покоління, які втомилися відігравати стару роль, і зрозумієте, чому ентузіязм американців гасне. Сьогодні американці є не більшими ізоляціоністами, ніж у 1920-х роках. Вони надають перевагу ліберальному світовому ладові до тієї міри, до якої він їх стосується. Але вони більше не готові йти на великі жертви задля його підтримання.

Таку позицію можна зрозуміти. Американці завжди відігравали роль Атланта, який несе світ на своїх плечах. Їм можна вибачити за те, що вони відчувають спокусу скинути цю ношу. Навіть за найсприятливіших умов грати роль охоронця ліберального світового ладу було надзвичайно складно. На світанку американської епохи Трумен назвав це «найстрашнішим обов’язком, який може випасти на долю країни». Джордж Кенан був переконаний, що американський народ «ні за інституційними основами, ні за темпераментом не пасує на роль величної імперської держави». Щоправда, він його недооцінив, адже американці дотримувалися всесвітніх зобов’язань впродовж багатьох десятиліть, причому краще, ніж інші країни.

Однак ноша була величезною, і не лише через очевидні втрати життів і багатства. Американці витрачають колосальні суми на оборонний бюджет — більше ніж решта великих держав разом узятих. Хіба союзники США не можуть узяти на себе трохи більшу частку цієї ноші? Це питання задавали ще на початку ери холодної війни, але відповідь завжди була однаковою: імовірно, ні. Ті чинники, які надали США унікальні можливості для підтримки світового ладу: заможність, влада і відносна безпека завдяки вигідному географічному розташуванню, — допоможуть зрозуміти, чому американські союзники завжди мали менше можливостей і менше бажання. Брак сили й відчуття безпеки не дозволяв їм бачити й діяти за межами власних вузьких інтересів. Тому там, де вони вже раз зазнали поразки, вони зазнають її знову. Навіть европейці ХХІ століття, попри всі переваги їхнього союзу, нездатні об’єднатися проти хижака у своєму оточенні і, як і в минулому, ладні віддати на поталу найслабшого, щоб урятувати власні (фінансові) шкури. Певна річ, ідеться і про моральні витрати. Як і більшості людей, американцям загалом подобається вірити в те, що вони поводяться у світі справедливо, що стоять на боці права. Якщо це можливо, вони хочуть мати правове чи інституційне підґрунтя своїх дій або принаймні відчувати загальну підтримку держав-однодумців. За минулі сто років Сполучені Штати розглядали дві можливості взяти на себе центральну роль у світових взаєминах: у 1918-му та в 1945 роках. В обох випадках американські лідери наполягли на одночасному створенні світових організацій, які могли б принаймні теоретично підтвердити леґальність американських дій.

Проблема в тому, що світові бракує справжньої всеосяжної правової чи інституційної влади, не кажучи вже про демократичну владу, якій підпорядковувалися всі держави. Питання про те, хто має рацію, а хто ні, вирішують зазвичай не в неупередженому суді, а відповідно до розташування сил у системі. Як правило,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі