Страшний сон Семена Сомова (З роману «Полювання на Червоного Лєніна»)

Березень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
96 переглядів

Семен Сомов, або ж Сомов Семен, що, власне, одне й те ж саме, сорокаскількисьтамрічний технар, дитя нової України, приватний підприємець широкого профілю (на його ім’я зареєстровано чотири імпортно-експортні фірми в Україні, одна в Польщі та ще дві в Словаччині) щойно провернув надзвичайно продуктивне й ефективне дільце. Вкладені напочатку дві з половиною тисячі доларів (дрібними банкнотами) повернулись до нього помноженими в кількасот разів. Акуратні пачки банківських білетів із дещо заспаним обличчям винахідника громовідводу тепер наповнювали бокатий чорний кейс Семена Сомова майже дощенту. Зверху на пачках охайно лежав складений удвоє рушник – не вишиваний, український народний, а традиційний трикотажний, з Мікі Маусом та його подружкою Мінні в досить-таки відвертих позах.

Семен Сомов, дещо невиспаний, із невеликими мішками під очима (точнісінько, як у того портрета на стодоларівці) чекав на ранковий потяг, що мав перевезти його до Словаччини. Там, по той бік перевалу, ці гроші надійно заляжуть у надрах котрогось кошицького банку й нарешті дадуть змогу їх господареві зажити спокійним, тихим, розміреним і – що найважливіше – забезпеченим життям. Сомов Семен, він же Семен Сомов, що одне й те саме, ніколи не прагнув від життя чогось надзвичайного. Його не приваблювали вілли в Голівуді чи в Маямі. Ніколи йому не марилися «яґуари», «порше» чи «ролс-ройси». Йому зроду не хотілося омарів і ланґустів. Він прекрасно почувався у стандартних костюмах із магазинів готового одягу, навіть не мріючи про жодні там Ґучі та Версаче. Екстремальні ризики також були не для нього. Ось і тепер він спокійно й тверезо зважував свої можливості: спершу придбати невеличке помешкання в якомусь Пряшеві, потім потихеньку перевезти з Кременчука дружину й сина, ще за рік-два отримати словацьке громадянство та й доживати собі віку на депозитні банківські відсотки в оцій периферійній, але все ж таки европейській державі, тихій і безневинній, нецікавій ані для терористів, ані для спецслужб.

Та саме тепер для здійснення цієї прагматично-скромної мрії треба було зробити останній крок – переправити так важко зароблені гроші з Польщі до Словаччини. Митників і прикордонників попереджено й проплачено, та й у віднедавна розширеній Европі їхні функції звелися майже до нуля, тому жодних ускладнень нібито не мало виникнути. Сомов Семен примружився і подивився на схід. Звідти, з-понад карпатських пологих оксамитових хребтів повільно вставало червоне серпневе сонце. А трохи нижче, з боку Старого Лупкова по дугастій колії під’їздив короткий сіро-синій приміський (але – міжнародний!) потяг, ще вкритий ранковою росою і від цього свіжий та приємний.

На пероні, окрім Сомова Семена, віддалік топталось іще декілька постатей із більшими чи меншими (переважно більшими) торбами й пакунками. Побіжно зиркнувши на попутників, Семен Сомов подумки відзначив, що всі вони, як один, чорняві й невисокі. «Ці місцеві гуцули скрізь такі однакові: і в Польщі, й у Словаччині, і в нас на Закарпатті. Смаглява шкіра, чорне волосся, вузькуваті очі...» – подумав бізнесмен і вдоволено відзначив, що віднедавна вже й думати почав по-українськи. Для вихідця зі степової зрусифікованої Кіровоградщини це й справді було неабияким досягненням. Українська давалась йому нелегко, мусив робити над собою зусилля, бо ж мова, а надто артикуляція, пручалась: це м’яке горлове «ге», з придихом, зовсім не подібне на тверде російське «ґе», ці незвичні дієслівні форми – «говоритиму», «робитиму», «ходитиму», замість звичних із дитинства «буду говорити», «буду те», «буду се».

Сомов Семен шарпнув туди-сюди пластмасову клямку й вступив до порожнього, свіжо-росяного вагона, підметеного та провітреного. На протилежні двері ввійшли кілька чорнявих і засмаглих пасажирів із торбами й, тихо перемовляючись, посідали, не розпихаючи торбів по верхніх полицях, а затиснувши їх поміж ногами. З перона пролунав свисток, і потяг рушив. За вікном пропливло кілька пристанційних будиночків, потім насип неначе...

Автори

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі