«Страхаются злії духове»: демономанія та одержимість у Київській метрополії

Липень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
6187 переглядів

Книжка Наталі Яковенко «У пошуках Нового неба: життя і тексти Йоаникія Ґалятовського» – одна із найбільш очікуваних у 2017 році; вона встигла стати бестселером, щойно з’явившись друком. Монографію знаної української дослідниці присвячено найпопулярнішому свого часу церковному письменникові другої половини ХVІІ століття Йоаникію Ґалятовському. Але йдеться тут не лише про біографію і твори знаного могилянського книжника, тлумача західних уявлень про Бога й світ для тодішнього православного християнина. Авторка унаочнює процес становлення новочасного «інтелектуального повсякдення» в Україні та показує універсальний характер і, водночас, історичну специфіку тих прикмет «самості», що виразно оприявнились у барокову добу «київської відкритості» та «витворили обличчя нової української культури».

Пропонуємо увазі читачів уривок із п’ятого розділу книжки «Святыє суть приятелями нашими», в якому йдеться про бачення Ґалятовським диявола та персонажів християнської демонології, а також про засоби оборони від «злих духів», практики екзорцизму, способи лікування одержимості як психічної хвороби тощо.

Багатолика загроза:  подоби, в яких диявол чатує на людей

Домініканець Якопо з Вараццо (1228/30–1298) в одному з розділів своєї знаменитої збірки житій та чуд Legenda aurea устами певного «святого мужа» радить, що демонської облуди можна уникнути, проказавши «Свята Маріє, допоможи мені», бо відразу потому «наляканий диявол спиняється, мов уражений каменем»1. Навряд чи треба нагадувати, що всюдисущість «диявола-миродержця», як називав Сатану Іван Вишенський, не викликала у домодерної людини жодних сумнівів та що «головним оборонцем» від його підступів була не лише для середньовічного італійського домініканця, а й для будь-кого молитва. «Містична історія» Князя пітьми, антагоніста й противника Бога, оформилася ще в патристичну добу, а «фізичної реальності» надали йому середньовічні митці в іконописі, скульптурах та вітражах храмів. Проте, за спостереженням дослідників, страх перед Сатаною та віра в його всемогутність сягнули піку впродовж XVI століття, коли до його «слуг» стали зараховувати мусульман, юдеїв, ворожбитів, відьом, протестантів — для католиків, і католиків — для протестантів, а «пекельне воїнство» диявола, тобто дрібніших бісів, обраховували на кілька мільйонів2.

Що ж до зовнішності нечистої сили, то теологи практично ніколи її не описували, натомість популярне богослов’я виробило доволі строкатий канон візуальних зображень біса, що чатує на людину3. Перелік таких подоб складався ще з ранньохристиянської доби й належав до обігових сюжетів проповідництва4, а описи диявольської «мімікрії» можна знайти де завгодно — від житій ранньохристиянських пустельників до світських творів XVII століття. Ґалятовський повною жменею черпає зі скарбниці цієї образності. Ось найуживаніші диявольські «перевдягання», якими він лякає читача/слухача: 1) мч Наркисові нечистий показався «в особѣ чорного мурїна страшливого, нагого и трудоватого» (БП. 408), а мч Євдокії з «чорним лицем» (ДУ. 412)  — власне так, як він поставав ще перед Ориґеном5; 2) св. Мартиніянові та Юліанові Анахорету диявол привидівся «яко смок страшливый» (БП. 408; КР-1. 44), тобто змій-спокусник Адама і Єви; 3) Антонію Великому, уже згадуваному «абсолютному чемпіону» із боротьби з нечистою силою, вона являлася «в розмаитих особах бестїалскїх» — левів, ведмедів, вовків тощо, які «рычали, щекали, выли» (БП. 408)6, а також у постаті велетня — «олбрима», що сягав головою «оболоков» (КР-2. 193); царю Юдеї Іродові Агрипі — в подобі птаха (БП. 399), а турецькому копачеві золота — «в особѣ козла золотїи роги маючого» (МП. 406); 4) у якусь «панну» з Мехельна, що надто полюбляла танці, нечистий вступив у вигляді «робака косматого» (НН. 302).

Тяжче випробування чекало на монахів, яких демон спокушав підступними з’явами «в особѣ невѣсты барзо пієнькнои»: монаха-іконописця Ієроніма псевдокрасуня намовила обікрасти монастирську скарбницю, і його ледве не стратили, але Мати Божа визволила (НН. 309)7, а єгипетського пустельника Пахомія Великого пробувала спокусити словами: «Я  єстем моц шатанская, мнѣ всѣ полки шатанскїи ґолдуют», проте обачний святий, розпізнавши демона, прокляв видиво, й воно щезло (БП. 407–408). Схожий іспит чатував на дівчат і молодих жінок, що вирішили прийняти постриг, а чорт «в особѣ млоденца» підбивав їх на гріх (БП. 409; НН. 289, 290, 310). Врешті, декому з довірливих людей демон показувався «в особѣ кролевской» у супроводі пишно вбраної свити, як, приміром, уже згадуваному Теофілу Економу (БП. 407) чи юнакові, якого збив із пантелику Месит Чорнокнижник (БП. 409), а іншим разом нечиста сила набувала подоби юнаків, що б’ються у поєдинку або наїжджають кіньми на жертву — як, скажімо, Іларіонові Великому (БП. 408; КР-1. 44), чи влаштовують веселі гулянки — як перед Феодосієм Печерським (КР-1. 230)8.

Ще більшої пильності вимагало уміння розпізнати диявола, коли той уподібнювався священикам, ангелам9 або й самому Христу. Так, Йоанові Пустельнику нечистий показався «в особѣ сщеннической з келѣхом, якобы несучи єму пренастѣйшїй сакрамент» (БП. 407); перед св. Авраамієм він співав псалми «голосом великим» (БП. 407)10; Симеонові Стовпнику привидівся «в особѣ свѣтлаго аггла з возом огнистїм и з коньми огнистїми» (БП.  407); якогось монаха з Месопотамії, прикинувшись ангелом, водив по пеклу, показавши, як мучиться «народ християнський», а далі по небу, де нібито втішається «народ жидовський», і так заморочив монахові голову, що той «зостал жидом и обрѣзанїє принял», за що був покараний «робаками, которыи живого єго росточили» (МП. 833–834). Врешті, намагаючись обдурити Мартіна Турського, диявол навіть набув подоби Христа, однак мудрий святитель розпізнав облуду на тій підставі, що «не в пурпурѣ обѣцался Хс прїйти и не в такой коронѣ, в якой ты єстесь, але обѣцался приїйти з близнами» (БП. 407)11.

Окремим сюжетом у «Богах поганських» Ґалятовського є приклади про демонів, які ховаються у «болванах», тобто язичницьких статуях (пор.: БП. 393–404), звідки морочать людей темними віщуваннями, а святі виганяють їх звідти погрозами, знаком хреста чи вмовляннями. Загалом же, з диявольськими підступами стикаються нарівно як «воїни Христові», тобто монахи, так і миряни. Для прикладу, «єден старый законник в горѣ Єлїонской», гірко потерпаючи «от покус телесных»12, навіть став слізно просити нечистого, аби той його не мучив («Поки ты, злый душе, не оставиш мене? Отиди от мене юж, которїй зо мною старѣлесъся»), проте демон пообіцяв уступиться лише тоді, коли монах перестане молитися образові Богородиці (у підсумку чорта обдурили, й пригода скінчилася безболісно) (НН. 309). Схожі клопоти спіткали синайського монаха Стефана: його перед смертю зусібіч обступили біси, але він, каючись за переступи, все ж не втрачав віри, що «єсть у Бга млсрдїє» (КР-2. 180; ДУ. 434). Ще один монах («єден өеолїоґ» Тома) перед смертю питав посланця Князя пітьми, що найбільше шкодить демонам, а відтак отримав роз’яснення, що часта сповідь, бо вона вивільняє члени людини для сповнення добрих учинків (БП. 410). Доволі успішними в опорі нечистому є й ієрархи, за приклад чого може слугувати дослівно переказана за хронікою Мартіна Бєльського13 барвиста новелка про розкаяння «чорнокнижника» Сильвестра ІІ Папи (999–1003) — знаменитого бенедиктинця, математика і філософа Ґерберта д’Орільяка (Gerbert d’Aurillac), який нібито посів Римський престол «з дїаволскои науки»:

Сильвестр 2, папѣж римскїй чорнокнижник, будучи мнихом, выйшол з кляштора и зостал папѣжем з дїаволскои науки. Будучи папѣжом, пытал дїавола, чи долго будет папѣжовати. Отповѣдѣл дїавол: «Скоро мшу отправиш в Ієрусалимѣ, зараз умреш». Он до мѣста Ієрусалиму ихати не сподѣвался и мшу там отправовати, для того долго сподѣвался на свѣтѣ жити. Але по чтирех лѣтех отправовал мшу у Ч[е]стнаго Крста, которїй костел зовут Ієрслим, же скоро по мши впадл в хоробу, а обачил смерть свою и призвал кардиналов, и сповѣдался им, иж он що чинил, все чинил дїаволскою наукою (НН. 398)14.

Святі доволі часто й переможно «дискутують» із демонами, як, приміром, Бенедикт Нурсійський (БП. 392), вмч Георгій Побідоносець (КР-2. 132; БП. 394), Павел Простак (БП. 410) та ін. Трапляється, проте, що «діалог» замінено сумирним монологом демона, як, скажімо, у випадку єгипетського пустельника Макарія Великого. Святий якось зустрів у пустелі демона з косою і хотів його ударити, але не зміг, на що нечистий виголосив цілу промову:

Много ґвалтов терплю я от тебе, Макарїй, бо щоколвек ты чиниш, и я чиню. Постиш ты, и я згола нѣчого не им, чулїй ты єстесь, и я нѣґды не сплю, ты чистость заховуєш, и я з невѣстою жадною сполечности не мѣлем, ты выреклся богатств, и я теж не маю нѣчого на свѣтѣ и богатств не прагну. Єдна єст реч, которою мене звѣтяжаєш..., покора твоя, для которой не могу нѣчого против тобѣ чинити (БП. 409).

Святим легше: вони можуть зв’язати демона молитвою, як, приміром, пустельник Публій. Коли імператор Юліан ІІ Відступник (361–362), збираючись у похід, послав «дїавола єдного на заходнїє стороны» на розвідку, той натрапив на Публія й не зміг рушити далі, зв’язаний його молитвою, та чекав аж 10 днів, доки святий її скінчить (БП. 403). Схоже чудо трапилося і з Юліаном Анахоретом: коли йому в пустелі заступив дорогу демон у подобі «смока», він «заволал Ісусе», і видиво щезло (КР-1. 44). Натомість лаїкам, на відміну від святих, самотужки давати собі раду із підступами нечистого не вдається, і тоді їм на допомогу приходить Мати Божа — як щойно згаданим дівчатам, що збиралися стригтися в монахині, чи малярові з Фландрії, якого диявол зіпхнув із риштування, бо той намалював його «яко могл найшпетнѣй», але Діва Марія власноруч підтримала (НН. 289). Ба, таку допомогу божественна сила надає навіть юдеям, про що оповідає довга й колоритна новела про якогось єврея з Кампанії. Той, ідучи до Рима, заночував «в божницы поганской Аполлѣнови отданой», а вночі почув великий шум і побачив, як демонське військо вступає на конях до божниці, і «дїавол старшїй», що мешкав «в болванѣ», питає прибулих, кого вони цього дня привели до гріха. Переляканий єврей, хоч не хрещений, «на чолѣ своєм кретою написал крст», тож диявол, побачивши його й зауваживши, що він «пережеґнаный» хрестом, заволав: «Горе, горе, сосуд празден, но запечатлѣн!», і всі демони, «ляментуючи», повтікали (МП.292–293)15.

Проте звичніша шкода від злих духів полягає у «буденних» капостях, адже біси, як пише Ґалятовський, найбільшу втіху отримують, «ґды на повѣтрю по розных краинах ґрассуют и непогоды и неоурожаи и шкоды иншїи людем чинят» (МП. 723). Найсильнішою ж зброєю нечистого є гріховність людини, до якої підштовхує Сатана, хоч демони й нездатні цього зробити, «єсли сам члвк на грѣх не зозволит» (БП. 392). Як же християнину уникнути небезпечних контактів із демонами? Ґалятовський знає рецепт, причому формулює його в своїй улюбленій манері уподібнення з повсякденними житейськими ситуаціями:

(Диявол) яко пес, ланцухом звязаный, на члвка щекаєт, а не может єго оукусити, єсли члвк до пса не приближаєтся и будет оружїєм яким от него боронитися, так дїавол, владзою Хвою на кшталт ланцуха звязаный, щекаєт на члвка, побужаючи єго до грѣха, єднак не может єго в грѣх впровадити, єсли члвк сам к дїаволу не зближится... (МП. 405).

 

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.