Страх розмаїття: національні властивості толерантности і гомофобії

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
3634 переглядів

Кілька років тому голова Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України Леонід Грач в інтерв’ю газеті «Комерсант» (17.11.2006) висловився з приводу гомосексуальности: «Гомосексуалізм – це аномалія, спричинена аморальністю та порочністю людини». Узвичаєно нетолерантне ставлення до сексуальної ідентичности у цьому випадку прикметне тим, що до мови ворожнечі (hate speech) вдається офіційна державна особа, яка обіймає знакову посаду: очолює парламентський комітет, який має захищати права так званих «вразливих» груп. На той час він складався з підкомітетів, кожен із яких мав опікуватися питаннями: прав людини; міжнаціональних відносин; корінних народів, національних меншин та етнічних груп; депортованих народів і національних меншин; жертв політичних репресій; ґендерної політики; міґрації та біженців; українців за кордоном; етнополітики та упередження національних конфліктів; міжнародно-правовими. Вочевидь, для нас тут цікавим є підкомітет ґендерної політики, до компетенції якого мають входити права не лише гетеросексуальних чоловіків та жінок.

Випадки офіційної мови ворожнечі з боку відомих посадових осіб не є поодинокими. Моніторинґ порушення прав ЛҐБТ-спільноти засвідчує, що вітчизняна політична верхівка схильна до «явної та прихованої гомофобії, небажання розуміти проблеми та потреби ґеїв та лесбійок».1 У звіті «Українські гомосексуали і суспільство: взаємне проникнення» автори детально наводять публічні висловлювання представників різних політичних сил на тему гомосексуальности. Наприклад, 2007 року член Комітету Верховної Ради з питань соціяльної політики та праці народний депутат Василь Хара, обговорюючи внесення до антидискримінаційної статті проєкту Трудового кодексу України згадки про сексуальну орієнтацію, заявив: «Особисто я вважаю, що ґеї та лесбіянки порушують усі норми моралі. Це фізичний недолік, який треба приховувати, а не виставляти напоказ. З іншої сторони, те що вони вимагають – це европейська норма й, швидше за все, залишиться в проєкті кодексу, хоча особисто я проти цього».

Натомість представники ЛҐБТ - спільноти горді з того, що Україна 1991 року першою з пострадянських країн здекриміналізувала гомосексуальність, а нова редакція ст. 122 КК встановлює покарання за гомосексуальні відносини лише в разі насилля. Одначе декриміналізація гомосексуальних відносин не означає сама собою визнання за гомосексуалами їхніх громадянських прав. Проблеми, з якими стикаються гомосексуали в Україні, змушують ЛҐБТ-організації звертатися з відкритими листами2 до президента і високих посадовців, порушуючи питання, що потребують рішення на державному та законодавчому рівнях.

Міжконфесійний анти-ЛҐБТ мітинг у Львові за участи єпископів Української Правовірної Греко-Католицької Церкви та пасторів Християн Віри Євангельської. 4 квітня 2011 року. Світлина Володимира Пилип'юка.

Із другого боку, ґей-активісти відзначають відносну терпимість українського суспільства у ставленні до гомосексуалів порівняно із суспільствами сусідніх країн. На думку керівника ґей-форуму України Святослава Шеремета, динаміка розвитку в Україні руху ґеїв і лесбійок «має позитивну тенденцію», а Київ – «вельми лояльне до ґеїв місто». До розряду гомофобних країн він зарахував Польщу та Росію, зауваживши зокрема, що спроба провести ґей-парад у Москві 27 травня 2006 року була лакмусовим папірцем для російської демократії, яка цього випробування не пройшла, і така сама наступна спроба 2007 року не вдалася теж. У Києві Шеремет також не очікує ґей-парадів у найближчі 10–15 років через гомофобні настрої громадськости.

Можна зауважити, що ставлення до проведення ґей-прайдів є прикладом різниці в діяльності ЛҐБТ-спільнот України та Росії: українська виваженіша та поміркованіша, здійснює діяльність покроково, а не вимагає від громадськости, щоби та негайно змінила своє ставлення. Виступаючи на міжнародній конференції щодо прав ЛҐБТ-спільноти (Київ, 4–5 жовтня 2008 року), Святослав Шеремет однією зі стратегій розвитку ЛҐБТ-руху в Україні назвав так звану «політику компромісу», два найголовніших аспекти якої – не проводити в Україні ґей-прайдів і не домагатися реєстрації одностатевих шлюбів, маючи натомість на меті запровадження одностатевих реєстрованих партнерств.

Однак активні гомофобні вияви притаманні певним громадським об’єднанням і в Україні. Зокрема, активно протидіє ЛҐБТ-спільноті громадський рух «Любов проти гомосексуалізму».3 Нещодавно вони вже вчетверте провели Сімейний карнавал «Любов проти гомосексуалізму», залучивши діячів культури та державних службовців. А найсвіжіша гомофобна подія сталася 10 вересня 2009 року на Форумі видавців у Львові. На прес-конференції, присвяченій виходу першої на пострадянському просторі антології сучасної світової квір-літератури «120 сторінок содому», дві групи молодих людей намагалися перешкодити заходові. Одні, невідомі, під вигуки «українська молодь проти содомії» закидали учасників помідорами й одразу зникли, інші, що назвалися пред- ставниками організації «ВО “Тризуб” імені Бандери», обливали учасників майонезом і водою.

* * *

«Захист сім'ї». Міжконфесійний анти-ЛҐБТ мітинг у Львові за участи єпископів Української Правовірної Греко-Католицької Церкви та пасторів Християн Віри Євангельської. 4 квітня 2011 року. Світлина Володимира Пилип'юка.

Зрозуміло, що коли у висловлюваннях про гомосексуалів до мови ворожнечі вдаються державні посадовці та ЗМІ, вони подають приклад пересічним громадянам. Питання дискримінації людей за сексуальною ідентичністю набувають в українському суспільстві щораз більшої актуальности. «Усі люди народжуються рівними у своїй гідності та своїх правах. Сексуальна орієнтація та ґендерна ідентичність є невід’ємними складовими особистости кожної лю- дини і не повинні ставати підставою для дискримінації чи зневаги», – написано у преамбулі Плану заходів із протидії в Україні дискримінації на підставі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичности (2008). 26 вересня 2000 року Парламентська Асамблея Ради Европи (членом якої Україна стала 1995 року) ухвалила спеціяльну Рекомендацію №1474 «Про становище лесбійок і ґеїв у державах – членах Ради Европи», адресовану, зокрема, й Україні. У документі зазначено, що «дотепер гомосексуали є об’єкта- ми дискримінації чи насильства, на- приклад, у школах і на вулиці».

ПАРЕ рекомендувала внести сексуальну орієнтацію до переліку ознак, за якими заборонено дискримінацію. Опитування громадської думки населення України про гомосексуалів і дослідження дискримінації на основі сексуальности здійснюються силами насамперед самих ЛҐБТ-організацій, чи на їхнє замовлення, і за підтримки міжнародних організацій. В одному із соціологічних досліджень, результати якого навела організація «Наш світ» у звіті «Соціяльний портрет дискримінації в Україні»,4 опитуваних просили назвати причини відомих їм із власного або чужого досвіду випадків дискримінації за тією чи іншою ознакою. 90% громадян України вказали, що вони самі або їхні знайомі зазнавали дискримінації, і з-поміж ознак, за якими її вчинено, сексуальна орієнтація та стать поділили порівну четверте– п’яте місця: на них вказали по 14,4% респондентів. Окрім того, 59% назвали «стан здоров’я», 53% – «вік», і 17% – «сімейне становище». Цікаво, що мало хто згадував національність і релігійні переконання (1% та 0,5% респондентів відповідно).

До дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації чутливішими є респонденти віком 16–35 років, тоді як старші люди частіше вказують стан здоров’я та вік. З’ясовано сфери, де відбувається дискримінація: на чолі списку – зайнятість і оплата праці, медичне обслуговування та соціяльний захист. У тих, хто назвав причиною дискримінації сексуальну орієнтацію, найпроблемнішою сферою для реалізації їхніх прав є зайнятість: 45% зазначили труднощі із влаштуванням на роботу й кар’єрним зростанням, 31% – з отриманням відповідної платні. Наступним кроком у дослідженні було запитання про подолання дискримінації. Серед спрямованих на це спеціяльних заходів (з-поміж них можна було вибрати кілька) 49% респондентів відзначили потребу ухвалити нове законодавство, 48% – покращити обізнаність громадян зі сферою захисту особистих прав, 33% – удосконалити чинне законодавство. Кожен четвертий волів би загального підвищення рівня толерантности в суспільстві, кожен п’ятий наголосив потребу спеціяльного навчання державних службовців. Показово, що мало хто сподівається подолати дискримінацію «економічними» засобами: лише 0,5% покладається на ліквідацію безробіття і 0,3% – на підвищення матеріяльного та соціяльного рівня. З-поміж респондентів, занепокоєних дискримінацією через сексуальну орієнтацію, більшість називає два основні заходи на її подолання: покращити обізнаність громадян зі сферою захисту особистих прав (53%) і підвищити рівень толерантности в суспільстві (37%). Отож респонденти очікують зрушень не від ухвалення чи вдосконалення законів, а радше від «просвітницьких» кампаній.

В Україні соціологічні дослідження дискримінації здійснюють украй рідко, попри те, що рівень нетерпимости в суспільстві зростає. Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) у 1991 та в 2006 роках провів дослідження і виявив динаміку суспільних настроїв стосовно рівня толерантности до гомосексуалів. Найзагальніший висновок із його результатів полягає в тому, що за останні 15 років рівень толерантности щодо чоловіків із гомосексуальною орієнтацією в Україні істотно не змінився і вони залишаються групою, що зазнає стигматизації.

З таблиці видно, що дещо зменшилася частка людей, різною мірою не згодних із тим, що суспільство має ставитися до гомосексуалів як до всіх інших людей (з 34,9% до 28,5%). При цьому не змінилася частка прихильників рівного ставлення (33,7% та 33,3%). Натомість, зросла частка тих, хто дає посередню оцінку – «і згодні, і не згодні» (з 8,9% до 16,3%). Більше ніж п’ята частина населення України взагалі не визначилася у своєму ставленні до гомосексуалів. Тут варто розповісти, як я, бувши у 2006–2007 академічному році гостьовою дослідницею у Ґетеборзькому університеті (Швеція), презентувала дані цього дослідження на семінарі про ґендерні питання в Україні. Шведів вразили не так «нетолерантні» відповіді на запитання, як саме його формулювання: вони не припускали протилежного – що можна ставитися до гомосексуалів не як до всіх інших людей. Щоправда, потім додали, що колись і у Швеції це запитання ставили у подібній формі, – але цього не слід робити, бо вона ставить під сумнів самозрозуміле твердження.

Таблиця 1


Відповіді на запитання «Якою мірою Ви згодні чи не згодні з судженням “Суспільство має ставитися до гомосексуалістів як до всіх інших людей”» у 1991 та 2006 рр. (%)5
 

                1991 2006 Різниця
повністю незгодні 27,6 19,5 8,1
радше не згодні, аніж ні 7,3 9,0 -1,7
і згодні і незгодні 8,9 16,3 -7,4
радше згоднв 7,1 13,5 -6,4
повністю згодні 26,6 19,9 6,7
важко сказати 22,6 21,9 0,7
Усього 100,0 100,0  

У 2002 та 2007 роках опитування з метою з’ясувати ставлення в українському суспільстві до гомосексуалів було проведено на замовлення ЛҐБТ- організації «Наш світ». Результати6 демонструють помітне зростання гомофобії за останні роки. Збільшився відсоток людей, які виступають проти надання гомосексуалам однакових із гетеросексуалами прав. Водночас поменшало людей, які виступають за рівноправність. Також автори звіту зазначають, що жінки виявляють меншу гомофобність, ніж чоловіки. Обидва опитування показують, що чим освіченішими є респонденти, тим толерантніше вони ставляться до людей з іншою сексуальною ідентичністю.

Від 2002 по 2007 рік зросла гомофобія всіх вікових груп. Дослідники звертають увагу на небезпечну тенденцію щодо вікових особливостей у динаміці ставлення до гомосексуалів. Очевидно, що найменш гомофобними є молоді люди віком 16–29 років. Проте ретельніший аналіз показує, що в цій групі за рівноправність для гомосексуалів 2002 року виступало 63%, а 2007 року цей відсоток істотно зменшився і становив 40%.

Подібні перестороги щодо нетерпимости молодих людей висловлює соціолог Володимир Паніотто у вивченні динаміки ксенофобії та антисемітизму в українському суспільстві. Загалом з 1991 по 2007 рік їх рівень в Україні істотно збільшився. Найтривожнішою тенденцію у зростанні рівня антисемітизму є те, що за останні 10 років найінтенсивніше зростання рівня антисемітизму характерне для молоді 18–20 років (молодь до 18 років не досліджували, Паніотто припускає, що становище у цій віковій групі не краще).7 Якщо загальний рівень ксенофобії є найвищим серед старших вікових груп і молоді люди 18–20 мають нижчий рівень ксенофобії, ніж інші вікові групи, то рівень антисемітизму серед них є найвищим з усіх вікових груп.

Соціологи, досліджуючи нетолерантне ставлення до різних груп населення, зосереджуються на соціодемографічних характеристиках респондентів. Рівень нетолерантности до гомосексуалів, на їхню думку, залежить від статі (жінки толерантніші від чоловіків), рівня освіти (освіченіші люди – терпиміші), віку (молодші за віком люди толерантніші від старших, за винятком хлопців-підлітків), реґіону мешкання (міські жителі толерантніші за сільських), релігійности, професійної зайнятости, рівня прибутків тощо. Цікаво було би з’ясувати кореляцію між рівнями сексуальної нетолерантности та антисемітизму чи ксенофобії загалом. Можна припустити, що багато хто поєднує нетолерантне ставлення до різних суспільних груп.

Розгляньмо результати дослідження іншого питання в рамках вивчення думок і поглядів населення України у 1991 та 2006 роках (КМІС). Поряд із толерантністю до гомосексуалів вивчалося також ставлення до людей, хворих на СНІД. За останні 15 років на тлі зростання кількости ВІЛ-позитивних людей в Україні зріс рівень толерантности до хворих на СНІД: у 1991 році повністю погоджувалися з тим, що їх треба ізолювати від суспільства, 42,5% населення України; 2006 року кількість таких респондентів зменшилася до 24,6%. Загалом частка «повністю згодних» і «радше згодних, аніж не згодних» з ізоляцією хворих на СНІД за 15 років зменшилася від 50,4% до 35,7%, тоді як частка більшою або меншою мірою не згодих із цим зросла від 27,7% до 33,9%. Зростання рівня толерантности зафіксовано переважно у віковій групі 30–59 років; менш толерантні за решту населення люди старші від 60 років. Сільські жителі виказують меншу толерантність до хворих на СНІД, аніж містяни.

Причин підвищення рівня толерантности українського населення до ВІЛ-інфікованих із результатів дослідження не видно, але можна припустити, що це наслідки активних просвітницьких кампаній, насамперед у ЗМІ, що їх від початків епідемії ВІЛ/ СНІДу у 1995 році проводять державні заклади і громадські організації, вітчизняні й міжнародні. Чи можливо у такий же спосіб змінити ставлення до гомосексуалів? ЛҐБТ-спільнота зазвичай звертає велику увагу саме на «просвітництво» – у навчальних закладах і у ЗМІ.

Подібною щодо проявів гомофобного ставлення є ситуація у російському суспільстві. Соціолог Іґорь Кон, виступаючи в жовтні 2005 року в Києві на круглому столі, проаналізував опитування про ставлення до сексуальних меншин у Росії, що його у квітні виконав Левада-центр (Таблиця 2). Кон підсумував результати, означивши ставлення 23% російського населення як «послідовно толерантне» і приблизно такої самої кількости – 22% респондентів – як «послідовно гомофобне».

Таблиця 2
Загальне ставлення до сексуальних меншин у Росії

  Кількість %
Послідовна толерантність: визнання моральної, соціяльної та психічної повноцінности і громадянського рівноправ’я представників сексуальних меншин 368 23,0
Послідовна гомофобія: ґеї та лесбійки неповноцінні та/або є загрозою для суспільства, задля запобігання якій їх варто обмежувати в правах, лікувати та/або кримінально переслідувати 350 21,9
Нейтральна позиція: відсутність інтересу до проблеми, небажання чи страх висловлюватися з даного приводу 184 11,5
Кон’юктурна позиція: логічно непослідовна, коли думка змінюється залежно від ситуації, поточної інформації чи власного емоційного стану 405 25,3
Збереження status quo: влаштовує нинішнє становище, тобто відсутність репресій у поєднанні з відмовою з боку держави у захисті від дискримінації 293 18,3
Разом 1600 100

Джерело: Левада-центр, квітень 2005 р.

В Европейському Союзі також досліджують ставлення населення до дискримінації. Дві директиви ЕС – «Racial Equality Directive» та «Employment Framework Directive» – окреслюють перелік принципів, що надають громадянам ЕС мінімальний рівень юридичного захисту проти дискримінації на ґрунті расової та етнічної приналежности, релігійних переконань, віку, сексуальної орієнтації, інвалідности, насамперед на робочому місці. Аби привернути увагу до проблеми дискримінації та підняти рівень обізнаности з людськими правами, Европейська Комісія оголосила 2007 рік «Европейським роком рівних можливостей для всіх». Відповідно, мета діяльности у 2007 році – інформування европейців про їхні права та промоція рівних можливостей.

ЕК також досліджує ситуацію з дискримінацією та нерівністю. Зокрема варто звернути увагу на дослідження «Дискримінація в Европейському Союзі», проведене влітку 2006 року в країнах – членах ЕС. Серед різних ознак дискримінацій сексуальна орієнтація стоїть на третьому місці після етнічної приналежности та інвалідности. Половина опитаного населення ЕС вважає дискримінацію на основі сексуальної орієнтації поширеною. 68% населення усіх 25 країн – членів ЕС уважають, що гомосексуалам важко бути «відкритими» на робочому місці.

Дискримінацію на основі сексуальної орієнтації значно більше схильні вважати поширеною молоді люди. Істотно впливає на думку про цю форму дискримінації наявність друзів-гомосексуалів. У середньому 35% респондентів відповіли, що мають гомосексуальних друзів чи знайомих. Вагомим чинником у ставленні до проблеми є культурні особливості країн – членів ЕС: дослідження дискримінації в 2008 році показало, що про наявність друзів-гомосексуалів повідомляють 69% голандців і лише 3% румунів.

Досліджено також думку европейців із приводу заходів на подолання дискримінації, зокрема, хто відіграє важливу роль у процесі подолання дискримінації. На першому місці стоять навчальні заклади (школи та університети) (42% респондентів), далі – батьки (40%), ЗМІ (34%), національні уряди (31%). На запитання про обізнаність з особистими правами у випадку дискримінації лише третина европейців відповіли позитивно.

Звісно, розповсюдженість тієї чи іншої форми дискримінації залежить від того, як респонденти інтерпретують поняття норми. Та якщо порівнювати дослідження сприйняття дискримінації на основі сексуальної орієнтації, можна припустити, що европейці до проблеми дискримінації (зокрема на основі сексуальної орієнтації) чутливіші за українців. Складно зіставляти ці два дослідження, проте певні особливості підходу впадають в око. Зокрема, европейцям дослідники ставлять запитання інтимнішого характеру – про родинне та близьке коло спілкування (батьки, друзі), і це дає реалістичнішу картину: адже первинне (родина) та вторинне (школа) середовища соціялізації багато важать у формуванні будь-якої ідентичности людини, не лише сексуальної.

Взагалі, дискутуючи з приводу (не)толерантного ставлення до людей із гомосексуальною орієнтацією, я пропоную розглядати такі складники:

1. «Нормальність» чи «ненормальність» (девіянтність) гомосексуальности як суспільного явища. Чи приймає це явище на своїх теренах більшість суспільства? Наприклад, шведські дослідники не вважають гомосексуальну орієнтацію девіянтною поведінкою і в жодному разі не позначають її як «нетрадиційну». Бо за останні десятиліття шведські традиції змінилися.

2. Моральна оцінка гомосексуальних відносин. Неабияку роль у цьому відіграє релігія.

3. Апеляція до прийняття гомосексуальности для себе і близького оточення, що міцно пов’язано з другим пунктом. Нерідко як закид можна почути: а чи хотіли би ви, щоби ваш син був гомосексуалом?

4. Визнання чи невизнання одностатевих шлюбів і права на всиновлення дітей, що вважається одним із найвищих ступенів толерантности до гомосексуальних людей.

* * *

Пропоную поглянути, якою є ситуація із дослідженням явища гомосексуальности в академічній спільноті України. Я нікого не здивую, сказавши, що переважно цим займаються самі ж ЛҐБТ-організації, яких в Україні, за даними Святослава Шеремета, зареєстровано 14: 2 всеукраїнські, 2 міжреґіональні та 10 місцевих. Крім того, частину ЛҐБТ-спільноти (а саме чоловіків, що мають секс із чоловіками) вивчають як групу ризику ВІЛ/СНІД – разом із жінками комерційного сексу та споживачами ін’єкційних наркотиків. Наприклад, Міжнародний благодійний фонд «Міжнародний Альянс із ВІЛ/СНІД в Україні» та Центр соціяльних експертиз провели дослідження «Моніторинґ поведінки чоловіків, які мають секс із чоловіками, як компонент епіднагляду другого покоління» (2004). Звіт «Оцін- ка чисельности груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ в Україні» (2005) називає приблизну мінімальну кількість чоловіків, що залучені до сексуальних стосунків із чоловіками (розрахунки методом коефіцієнтів за результатами масового опитування населення) – понад 120 тисяч осіб. Соціологи питання гомосексуальности досліджують вкрай рідко. Ґендерні центри, які, в принципі, також мають вивчати це питання, в Україні його не зачіпають.

Якщо покликатися на міжнародний досвід ґендерних досліджень (наприклад, шведський), варто зауважити, що вони охоплюють не тільки жіночі студії (women’s studies) та феміністичну критику (feminist studies), а й чоловічі дослідження (men’s studies). Крім того, як відповідь феміністичним до- слідженням, що підважують чоловічі норми та владу, існують так звані «queer studies», які, своєю чергою, критикують гетеронормативність (heteronormativity) та гетеросексуальну норму. По-третє, gay and lesbian studies (чи LGBT community studies) досліджують представників ЛҐБТ- спільноти. Окремо інколи виділяють транс- чи кросґендерні студії (transgender studies) – вивчення трансвеститів і транссексуалів. Останнім часом набули популярности нові концепції, як-от «intersectionality» чи «diversity», де ґендер досліджують у поєднанні з іншими соціяльно-демографічними ха- рактеристиками респондентів: віком, етнічною та расовою приналежністю, інвалідністю тощо.

Наслідком браку академічних досліджень є зокрема перекладацько-термінологічні проблеми. Наприклад, відтворюючи поняття «homosexual», ЗМІ майже завжди використовують термін «гомосексуаліст», уживаний за радянських часів, коли це явище було криміналізоване. Натомість в ЛҐБТ-спільноті воліють терміна «гомосексуал», що має нейтраль- ніше забарвлення. А замість «гомо- сексуалізм» ліпше казати «гомосек- суальність».

* * *

Говорячи про становище гомосексуалів в Україні, не можна не торкнутися церковної позиції в ЛҐБТ-питанні. В листопаді 2006 року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій звернулася з відкритим листом із приводу заклику громадських організацій ґеїв і лесбійок до керівництва країни злеґалізувати одностатеві союзи:
 

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій від імені представлених в ній основних християнських, юдейських та мусульманських конфесій України звертається до Верховної Ради України з пропозицією чітко та недвозначно зафіксувати у законах нашої держави те, що подружжя (сім’ю) можуть створити виключно чоловік і жінка. Сім’я, як союз чоловіка й жінки, є встановленою Самим Богом.

А далі висловлено думку про міжнародний досвід:
 

Досвід країн, які реєструють одностатеві шлюби чи партнерства, свідчить, що започаткований дер- жавою шлях віддалення закону від суспільної моралі веде у прірву. Там, де леґалізовано проституцію й наркоманію, одностатеві шлюби й евтаназію, вже зараз ставиться питання про леґалізацію педофілії. Одночасно такі держави найбільше потерпають від демографічної кризи та духовної деґрадації. Вже у найближчому часі корінному населенню цих країн загрожує повне зникнення. Ми не хочемо, щоб Україна пішла цим шляхом.

Важко сказати, про які країни тут ідеться. Либонь, про саму лише Голандію: там справді злеґалізовано і проституцію, і легкі наркотики та одностатеві шлюби, а кілька років тому стався скандал, пов’язаний із намаганням зменшити вік вступу у сексуальні стосунки. Але в один шерег із нею не варто ставити навіть скандинавські країни (між ними Швецію), у яких з наведеного переліку злеґалізовано лише одностатеві партнерства.
 

ЛҐБТ-мапа України. Джерело: Wikimedia.org

 

 
 
Пов’язувати гомосексуальність із демографічною кризою теж немає підстав. Цим питанням охоче маніпулюють також у Росії. Гомосексуалів, зазначає Іґорь Кон, звинувачують у підважуванні традиційного шлюбу. В Европі демографічна криза – справді досить болюче питання, яке треба вирішувати. Але саме в Голандії показник народжуваности (1,7 за даними 2000–2005 років)8 є доволі непоганим порівняно з іншими країнами Европейського Союзу (попереду лише Франція, Данія, Норвегія та Ірландія). Але дражливою інформацією (як-от рівень народжуваности) дуже легко маніпулювати, ускладнюючи розгляд реальних проблем емоціями та фобіями.
 
* * *
На «скандинавському» підході до діялогу навколо ЛҐБТ-спільноти варто спинитися бодай трохи докладніше. Серед засадничих цінностей шведського суспільства я насамперед виокремлю толерантність – і вона аж ніяк не означає потурання девіянтним явищам, як-от проституція, алкоголізм, наркоманія чи тютюнопаління. До цього у Швеції чітке ставлення: алкоголь під державною монополією, за проституцію відповідальність несе споживач послуг, палити у громадських місцях заборонено, ніякої леґалізації легких наркотиків.

У Швеції ще до кінця 2008 року діяло п’ять омбудсменів, зобов’язаних захищати основні «вразливі» групи: омбусдмени з питань ґендерної рів- ности (Equal Opportunities Ombudsman), етнічної дискримінації (Ombudsman against Ethnic Discrimination), інвалідности (Disability Ombudsman), дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації (Ombudsman against Discrimination on grounds of Sexual Orientation) і з питань дитинства (Children’s Ombudsman). Кожен із них мав свою команду, підзвітну шведським урядовцям (зокрема, міністерству з питань інтеґрації та ґендерної рівности) та шведському суспільству.

Обов’язки омбудсмена з питань дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації, якого шведський уряд призначав на шість років, полягали в тому, щоб запобігати й протидіяти гомофобії в усіх суспільних сферах. Його сайт вражав інформативністю: матеріяли, подані шведською та англійською мовами, роз’яснювали сутність різних форм дискримінації, антидискримінаційне та інше законодавство. Тут-таки вміщувано навчально-методичні матеріяли та щорічні звіти про діяльність заснованого в 1999 році офісу омбудсмена: 2006 року затверджений у парламенті бюджет на його діяльність складав 970 тисяч еврів.

З 1 січня 2009 року шведи вирішили зреформувати інституцію омбудсмена, беручи до уваги концепцію intersectionality, тобто множинности ієрархій у суспільстві. Обов’язки чотирьох шведських омбудсменів, серед них і того, що опікувався питаннями дис- кримінації через сексуальну орієнтацію, тепер об’єднано й доручено одному омбудсменові з питань рівности (Equality Ombudsman).

Окрему увагу привертає ініціятива у вигляді книжки «Open up your workplace: challenging homophobia and heteronormativity». Її мета – популярно роз’яснити причини нетолерантного ставлення до людей із гомосексуальною орієнтацією та вказати можливості розв’язання проблеми. Цей проєкт зреалізовано протягом 2005–2007 років завдяки співпраці дослідників, громадських організацій, профспілок, органів державної влади та праце- давців.

 
* * *
 
Шведський досвід показує один зі шляхів подолання всіляких фобій, серед них і гомофобії: просвітництво й навчання. Надто коли зростає нетерпимість серед молодих людей. Згадувані тут результати соціологічних досліджень показують, що освічені люди – толерантніші. В українських школах зроблено перші кроки в навчанні толерантності. Скажімо, в березні 2008 року в Києві випущено навчальні матеріяли, присвячені вивченню проблем ксенофобії, антисемітизму, дискримінації та расизму в сучасному світі. Вони складаються з трьох частин, кожна з яких є окремим робочим зошитом для старшокласників середніх шкіл на тему історії євреїв та антисемітизму в Европі до 1945 року, антисемітизму у сучасній Европі й загалом про упередження, дискримінацію, расизм. У рамках загальної теми дискримінації згадано й нетерпимість до гомосексуальности та запропоновано поговорити про це. Реалізують цей проєкт Офіс демократичних інституцій та прав людини ОБСЕ та Музей «Дім Анни Франк» (Нідерланди) у співпраці з українськими партнерами-експертами, в цьому випадку Всеукраїнською асоціяцією викладачів історії та су- спільних дисциплін «Нова доба» й Українським центром вивчення історії Голокосту.

Інший спрямований на подолання ксенофобії проєкт розробляє «Ініціятива розмаїття» (Diversity Initiative) Міжнародної організації з міґрації в Україні. Тут, одначе, ксенофобію трактовано у вузькому значенні цього терміна – як нетерпимість до людей інших рас, національностей, етносів. Звісно, МОМ має свої пріоритети у напрямках діяльности й тематиках, проте різні ієрархії та нерівності у суспільстві доцільно розглядати ком- плексно, а не вилаштовувати їх у ще інші ієрархії, надаючи пріоритет тим чи іншим проблемам. Тому, на мою думку, навчати слід не якоїсь однієї толерантности, а толерантностей. (8) Див.: «Demographic trends, Total fertility rate (births per woman)», Human Development Report 2008 (http://hdrstats.undp. org/indicators/48.html)

Наостанок зроблю заувагу, що експерти (зокрема з «Ініціятиви розмаїття» МОМ) уважають, що термін толерантність не є коректним, адже означає в буквальному значенні терпимість. Якщо ми когось чи щось толеруємо, то терпляче ставимося. Натомість вони пропонують уживати нейтральніший термін «розмаїття» (diversity), який не виражає жорсткого ставлення до явища.

Постає запитання, хто має поширювати толерантне ставлення та повагу до розмаїття в українському суспільстві. Українська еліта? Інтелектуали, досліджуючи ЛҐБТ-спільноту, питання гомосексуальности, суспільні настрої тощо, продукуючи в такий спосіб знання, яке робить світ відкритішим? Чи політики, які самі поки що не звільнилися від фобій, яких самих треба вчити бачити світ ширшим і розмаїтішим? Чи ЗМІ, які начебто мають право в Україні транслювати різні думки і бачення? Чи школи та університети, в яких діти проводять третину життя й де формуються їхні особистості? Напевно, все ж таки, спільна робота і спільні зусилля – чи не найкращий спосіб розв’язання про- блеми, пов’язаної, на мою думку, пере- дусім із браком інформації та досвіду спілкування з «іншими» людьми.

 

  • 1.Українські гомосексуали і суспільство: взаємне проникнення: Огляд ситуації: суспільство, держава і політики, ЗМІ, правове становище, гей-спільнота / Центр «Наш світ», Київ: Атопол, 2007, с. 42 (http://www.gay.org.ua/publication/gay_ukraine_2007-u.pdf).
  • 2.Див. веб-сайт Центру «Наш світ»: http://www.gay.org.ua
  • 3.http://love-contra.org
  • 4.Дискримінація за ознакою кохання. Звіт про дотримання прав геїв та лесбійок в Україні, Київ: Нора-Друк, 2005 (http: //www.gay.org.ua/publication/report2005-r.pdf).
  • 5.Їх оприлюднено на сайті КМІС (http://www.kiis.com.ua) 30 листопада 2006 року.
  • 6.Українські гомосексуали і суспільство: взаємне проникнення. Огляд ситуації: суспільство, держава і політики, ЗМІ, правове становище, гей-спільнота. Центр «Наш світ», Київ: Атопол, 2007, с. 35–36 (http://www.gay.org.ua/publication/gay_ukraine_2007-u.pdf).
  • 7.В. Паніотто, «Динаміка ксенофобії та антисемітизму в Україні (1994–2007)», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2008, №1, с. 213.
  • 8.Див.: «Demographic trends, Total fertility rate (births per woman)», Human Development Report 2008 (http://hdrstats.undp.org/indicators/48.html).
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі