Страх і ненависть в Україні

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
331 переглядів

Попри те, що міжнаціональні проблеми в українському суспільстві не належать до найгостріших, експерти з тривогою вказують на швидкий розвиток одразу кількох неґативних тенденцій у цьому просторі. Поміж чинників, які сьогодні викликають особливу тривогу, – невпинне зростання злочинів, пов’язаних із насильством на ґрунті расової, етнічної, релігійної ненависти; хвороблива міґрантофобія в масовій свідомості, підігріта абсурдними та безграмотними статтями журналістів і заявами чиновників; дедалі гостріші взаємини між «слов’янами» та кримськими татарами в Криму тощо. Хоча жодна з цих проблем реально не загрожує національній безпеці країни, стрімко більшає різних виявів расизму і людей, що серйозно від них постраждали або навіть загинули. Суспільство та влада зобов’язані якомога скоріше усвідомити серйозність проблеми ксенофобії.

Формулювання проблеми

Наявність в Україні проблеми ксенофобії тільки нещодавно було офіційно визнано на державному рівні. 11 квітня 2008 року Віктор Ющенко звернувся з листами до генерального прокурора Олександра Медведька та до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, в яких закликав керівництво ГПУ та МВС ужити активних заходів на протидію антисемітизмові та ксенофобії. При цьому президент покликався на дані моніторинґу Конґресу національних громад України (КНГУ) про кількість зафіксованих у 2007 році нападів на ґрунті ненависти. В листі йшлося про сімдесят осіб, що постраждали від рук расистів на вулицях українських міст упродовж року.

Як людина, що керує програмою Конґресу з моніторинґу й аналізу виявів антисемітизму та ксенофобії в Україні, з гіркотою мушу поправити президента, який посилався на попередні результати моніторинґу, що їх КНГУ оприлюднив наприкінці минулого року. Згідно з нашими найновішими даними, виправленими та значно доповненими, протягом 2007 року в країні нападів на ґрунті ненависти зазнало майже дев’яносто осіб, п’ятеро з яких (або шестеро, якщо враховувати один сумнівний випадок) загинули.

Хвиля нападів на представників різних етнічних і расових меншин розпочалася восени 2006 року й не спадає дотепер, вражаючи темпами наростання кількости таких злочинів. 2006 року я зафіксував 14 нападів (із двома смертельними наслідками). А 2008 року тільки за перші три місяці, за попередніми даними, постраждало вже 45 осіб, двоє загинули. І хоч у квітні – травні цього року таких злочинів зафіксовано трохи менше, вуличні расисти вбили ще принаймні одну людину. Інформація про неспровоковані напади на іноземців та українців із нетиповою зовнішністю з’являється в пресі майже щодня.

Це мінімальні цифри. Хочу наголосити, що йдеться не про всі злочини проти іноземців, а тільки про ті випадки, коли наявна інформація про злочин дає змогу з великою мірою впевнености говорити про його расистський характер: коли, наприклад, особа з виразно неслов’янською зовнішністю зазнає раптового і неспровокованого поведінкою жертви нападу одного або, частіше, кількох підлітків типового для молодіжної расистської субкультури вигляду. Злочинці часто-густо озброєні ножами чи предметами, вживаними як зброя (сталевими прутами, дрючками, «розочками» розбитих пляшок), перед самим нападом чи під час побиття вони вигукують расистські гасла, на кшталт: «Негре, забирайся до Африки!» або «Україна для українців!». Випадків, коли ідеологічний характер злочину не має точного підтвердження, набагато більше. Крім того, якщо одні злочинці діють із демонстративною відкритістю, бажаючи залякати «расових ворогів» своєї хворої уяви (деякі напади самі расисти знімають на камеру і потім викладають у відкритому доступі в інтернеті), то інші діють не менш жорстоко, але дотримуючись конспірації. Жертви їхніх нападів потрапляють радше до списків пропалих безвісти.

Отож моя статистика, безумовно, не може претендувати на повноту. Однак у будь-якому разі, іншої статистики злочинів на ґрунті ненависти в Україні просто не існує: ані МВС, ані СБУ не ведуть обліку таких злочинів. Точної кількости жертв злочинів на ґрунті ненависти не може назвати ніхто. Відсутність вірогідної та всеохопної інформації про ситуацію з ксенофобією у країні становить нині серйозну проблему. Органи державної влади мусили би створити міжвідомчий моніторинґовий центр, який займався би збиранням, узагальненням і аналізом інформації про різноманітні форми ксенофобії. Тільки нещодавно цю функцію, за нашою інформацією, поклали на Держкомітет у справах національностей і релігії. А наразі моніторинґ виявленої ксенофобії, наскільки можливо, виконують громадські організації; сьогодні це передовсім КНГУ й Міжнародна Амністія в Україні, а також проєкт «Без кордонів!» Центру «Соціяльна дія», Східно-Европейський інститут розвитку і деякі інші. Важливою є роль міжнародних структур, таких, як Міжнародна організація міґрації й Управління верховного комісара ООН у справах біженців і вимушених переселенців. Активно відстежує ситуацію в Україні американська єврейська правозахисна організація «Union of Councils» (UCSJ).

Насильство на расовому ґрунті – це найкричущіший, але зовсім не одинокий вияв ксенофобії. Спробуймо комплексно розглянути цю проблему, послідовно проаналізувавши різні її аспекти.

Сусідство впродовж віків

Поліетнічність українського суспільства – річ загальновідома. Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, національні меншини становлять 22,2% населення країни. Серед найчисельніших етнічних меншин – росіяни (8,3 мільйона осіб), білоруси (245 тисяч), молдавани (258 тисяч), кримські татари (248 тисяч), болгари (204 тисячі), угорці (156 тисяч), румуни (150 тисяч), поляки (144 тисячі), євреї (103 тисячі), вірмени (100 тисяч), греки (91 тисяча), татари (73 тисячі), роми (47 тисяч), азербайджанці (45 тисяч), грузини (34 тисячі), німці (33 тисячі), гагаузи (32 тисячі), литовці (7 тисяч), словаки (6 тисяч), естонці (2,8 тисячі), караїми (1,2 тисячі), кримчаки (406 осіб). Всі ці групи можна зарахувати до традиційних меншин, які мешкають на території нашої країни протягом століть. Це «свої» етноси, звичні для українського суспільства, й основною проблемою для них є не ксенофобія, а перспектива поступової асиміляції.

Хоча загалом етнополітична ситуація в Україні цілком спокійна, вона все-таки далека від ідеальної. Багато з наявних проблем пов’язані з відсутністю розвинутої та сучасної законодавчої бази. Чинні закони про мови та про національні меншини, непогані для свого часу, безнадійно застаріли. Відносна гармонія в міжетнічних узаєминах, яка склалася природно без особливих зусиль із боку влади, з огляду на історичну традицію та низку інших причин, у певному сенсі загальмувала подальший розвиток законодавчої бази в цій сфері. Країна живе без Концепції державної етнополітики, а це, зокрема, означає, що держава так і не визначила на стратегічному рівні політику щодо національних меншин. Відсутні законодавчі акти про реституцію націоналізованої власности громад, про національно-культурну автономію, нормальна законодавча база, яка містить конкретні механізми реабілітації репресованих народів, тощо.

В Европі заведено вважати, що ставлення до національних меншин принципово важливе для розвитку свобод, демократії, базових прав людини, а також для покращання клімату в суспільстві загалом, незалежно від того, наскільки кількісно вагомою є частка «нетитульного» населення в країні. Сучасні европейські стандарти в царині етнополітики передбачають активну підтримку етнічних меншин і впровадження політкоректности й толерантности в усі сфери суспільного життя: від масової культури до кадрової політики. Україна наразі значно відстає від загальноевропейського проґресу в цій царині.

Соціяльна дистанція: ієрархія меншости в очах більшости

На жаль, в Україні не проводять постійного, системного та фахового соціологічного моніторинґу ксенофобських настроїв у суспільстві. Іноді під його виглядом позиціонують дослідження соціяльної дистанції між різними етнічними групами за так званою шкалою Боґардуса, що їх протягом багатьох років проводять Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), Інститут соціології НАН України, Інститут прикладних гуманітарних досліджень і деякі інші дослідницькі організації. Насправді ототожнювати вирахуваний завдяки дослідженням за цією методологією коефіцієнт соціяльної дистанції та рівень ксенофобії некоректно. Це визнають і самі соціологи: фахівці з КМІСу почали розробляти методологію досліджування власне ксенофобії масової свідомости (опитування заплановано на найближчі місяці). А поки що, за відсутности інших даних, результати досліджень за шкалою Боґардуса дають нам змогу тільки орієнтовно скласти враження про певну «ієрархічну драбину» етносів у масовій свідомості українців.

За даними КМІС, найкращими в українському суспільстві, як і слід було очікувати, є взаємини між трьома спорідненими східнослов’янськими народами: етнічними українцями, росіянами та білорусами. За ними йдуть із добрячим відривом деякі традиційні для України національні меншини: євреї, поляки, молдавани, угорці, греки, з невеликим відривом – кримські татари. Суспільство загалом ставиться до представників цих етнічних груп радше позитивно (хоча тут дуже важлива реґіональна специфіка). Промовистим є те, що поляки – це одинока група, щодо якої соціяльна дистанція скорочується. За результатами опитування КМІС кінця 2007 року, вони вже практично «наздогнали» євреїв, котрі протягом усього постсовєтського періоду були найближчою до домінантного східнослов’ янського населення етнічною групою. Причини цієї тенденції очевидні. Те, що Польща послідовно підтримує Україну на зовнішньополітичній (передовсім европейській) арені, те, скільки зусиль доклали науковці, представники творчої інтеліґенції та політики для примирення двох народів після всіх складнощів у взаєминах, що були в минулому, – весь досвід сукупности дій в офіційній та «народній» дипломатії заслуговує уважного вивчення й осмислення.

На грані ксенофобії у суспільній свідомості всього населення України (хоча в контексті методології шкали Боґардуса правильніше говорити про «ізольованість» чи «дистанційованість ») – ставлення до азербайджанців, вірмен, узбеків, таджиків, турків. Найнеґативніші почуття викликають у мешканців країни вихідці з країн Африки й Азії, а також роми. Крім того, соціологічні дослідження фіксують різко неґативне ставлення українців до біженців і вимушених переселенців.

Загальна тенденція, яку виявляють соціологи, на жаль, демонструє стале зростання соціяльної дистанції між етнічними групами. Однак повторимо, що досліджень, які фіксують власне ксенофобію, в Україні ніхто не здійснює, а соціяльна дистанція не може правити за коректний індикатор рівня толерантности й нетерпимости в суспільстві. Безумовно, держава та суспільство зацікавлені в систематичному проведенні повноцінних досліджень рівня нетерпимости у масовій свідомості населення країни.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі