Сто років суперечок: історики і Перша світова війна

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2435 переглядів

Існує величезна різниця між тим, щоб писати історію зі свідчень очевидців, які досі живі, і тим, щоб черпати її з писемних джерел. У минуле десятиліття або два Перша світова війна перейшла від першого до другого. Лише декілька довгожителів пам’ятають, як солдати крокували вулицями, вирушаючи на фронт, чи поверталися з парадами, святкуючи перемогу, що виявилася оманливою. Натомість писемне слово в меморандумах, листах, щоденниках, депешах і спогадах є основою нашого розуміння періоду, разом із вичерпними свідченнями старих солдатів, матросів та авіяторів, записаними з 1950-х років.

Ця скарбниця розповідей очевидців — тих, що їх молодші покоління слухали, сидячи на колінах батьків і дідів, — має неоціненне значення. Однак старі люди схильні забувати, і ми знаємо з досвіду, що історія рясніє такими прикладами спотвореної реальности. Поза тим, старі люди, хоча чимало з них були героями, бачили тільки власний мікросвіт війни. Проте цінности їхнього досвіду не применшує факт, що їх неминуче оминула ширша картина. Свідчення сучасників, якщо вони існують, можуть бути значно ціннішими за умови, що у нас вистачить розуму побачити, коли з пропаґандистських міркувань їх було викривлено, спотворено чи цензуровано. Доки ще були живі останні британські рядові, щира повага до їхнього досвіду просвічувала крізь більшість написаного про той період. Тепер, коли серед нас більше немає тих, хто служив в окопах чи на дредновтах, ми цілком покладаємося на документи. І хоч як це парадоксально, з’являється можливість прискіпливіших досліджень: джерела можна звіряти одні з одними, а ненадійність живої пам’яті більше не стає на заваді.

Звертаючись до британської історіографії про Першу світову війну, ми починаємо з творів сучасників і завершуємо текстами, що виникли в епоху, коли живої пам’яті більше не було. Окрім історії як такої, є ще історія, написана як література, — це Сесун, Ґрейвс, Бланден та інші. Ми також починаємо розуміти, у яких розділах слід розташувати історію війни. Мало є істориків, які мають достатній діяпазон спеціялізацій, необхідних (бодай стосовно глибини, якої вони вимагають), щоб розповісти цілу історію, а ті окремі спроби, що були, як правило, не увінчалися успіхом.

По-перше, для повноцінного висвітлення катастрофи серпня 1914 року потрібно розуміння історії влади, европейської дипломатії та міжнародних відносин від (принаймні) часу Берлінського конґресу. Необхідні й знання політичної спадщини та чварів у певних країнах, що відіграли провідну роль у війні. Ідеться про Австро-Угорщину та її напружені відносини із Сербією до та після анексії Боснії; питання бельгійського нейтралітету; історію суперництва між королем Едвардом VII та його небожем кайзером Вільгельмом II, завдяки чому в кайзера виникла така недовіра до британців, що це залишило певний осад у почуттях до цієї країни навіть після того, як Едвард помер і на трон вступив його значно спокійніший син Джордж V; настрої у Франції після війни з Прусією у 1870–1871 роках; дедалі більший хаос у Росії та її відносини з державами Східної Европи.

По-друге, потрібен досвід передового воєнного історика, щоб не просто накреслити стратегію і тактику дій після початку війни, детально викласти рух військ і вступ у бій, а й пов’язати це з політичним курсом (а часом його відсутністю) урядів Европи. І тут документальне сві чення набуває нового значення у відстеженні ланцюга подій від політика до генерала і до солдата в окопі. Історик мусить розуміти демократичний тиск на політиків у країнах із певною подобою демократії, через який вони змушені просувати інтереси своєї держави у війні. Скажімо, чому така сила-силенна юнаків приєдналися до Кічнерової армії в перші три місяці війни і який мусив бути культурний тиск, щоб вони не тільки зробили це, але й уряд зміг якнайбільше скористатися їхньою службою.

По-третє, — і цього не враховують надто багато істориків, які вивчали цю війну, на відміну від тих, котрі вивчали війну з Гітлером, — залишається питання життя поза лінією фронту. Політичний тиск і громадянські заворушення, які призвели до зникнення імперій спершу Романових, а згодом Гогенцолернів, Габсбурґів і Османської імперії в 1917–1918 роках, свідчать про наслідки війни та її усепроникний вплив на наступні десятиліття не менше, ніж її остаточний вислід. У Великобританії було усунуто прем’єр-міністра і сформовано коаліцію, що могло фактично знищити одну з її частин у роки безпосередньо після війни. Звісно, декілька рейдів цепелінів не зрівняються з бліцкриґом, що збурив життя населення під час Другої світової війни, і Німеччина окупувала відносно мало чужої території порівняно з підкоренням Европи в 1940–1944 роках. Проте глибокий вплив війни на життя людей далеко від фронту — також знехтувана тема.

Те, що пережила Британія, коли 1 липня 1916 року, першого дня битви на Соммі, загинуло 19 тисяч солдатів, — не-можливо збагнути сьогодні, коли смерть загону солдатів у провінції Гільменд цілком справедливо сколихнула всю націю і підштовхнула до глибоких роздумів. Завдання істориків —спробувати передати титанічне відчуття втрати у перші дні липня 1916 року, коли по всій Великобританії почали приходити телеграми, повідомляючи батьків, дружин і дітей про долю солдатів, які ніколи більше не повернуться. Цю тему ще недостатньо розкрито. Можливо, через незворушність британців, яка панувала у ХХ столітті, а може, просто через нездатність збагнути масштаб лиха.

2

Історіографія війни почалася разом із війною. На найпростішому рівні був репортаж у пресі. Вище за шкалою дискусій та аналізу — книжка «Чому ми воюємо», видана в «Oxford University Press». Її авторів указано як «членів факультету сучасної історії Оксфордського університету». Книжка має підзаголовок «Справа Великобританії», історики накреслюють передісторію липневих подій 1914 року. Їхня оцінка нейтралітету Бельгії та Люксембурґу, формування альянсів між основними силами від 1871 року та вивчення політики окремих націй стали основою для наступних поколінь, які вивчали ланцюг подій, що завершився деклараціями війни. У перші місяці конфлікту книжку декілька разів перевидавали, оскільки уряди оприлюднили листування і документи, які подавали обґрунтування кожної нації для своїх дій. Ідеться про британську «Синю книгу», німецьку «Білу книгу», російську «Оранжеву книгу» і бельгійську «Сіру книгу».

Відповідні обґрунтування розповідали лише частину історії, бо вся історія поставила б усі зацікавлені сторони в незручне становище. Попри вимушену неповноту і навмисне перекручування фактів це принаймні дало можливість історикам наступного століття спробувати зібрати докупи всі аспекти. І, врешті-решт, один чи двоє більш-менш упоралися з цим. Утім, «Чому ми воюємо», хоча час скомпрометував цю книжку як джерело, є цінним документом, якщо враховувати, що вона говорить про почуття людей восени 1914 року. Вони одностайні у своїй підтримці лінії британського уряду й справедливості війни; і немає жодних нюансів, які виникли в інших, пізніших джерелах.

Низка популярних історичних творів з’явилася після укладення перемир’я, для прикладу, «Світова криза» Вінстона Черчила, видана у п’яти томах у 1923 1931 роках. Більшу частину цього часу Черчил працював канцлером державної скарбниці, однак його політичне життя й далі було затьмарено невдачами на посаді першого лорда Адміралтейства і розгромом біля Дарданелів. Черчил написав книгу, бо поромантичному любив писати історію своєї нації, а ще тому, що потребував грошей. Але передусім тому, що відчував: він мусить виправдати свої дії в 1914–1915 роках, а згодом і під час війни, коли він повернувся до фронтової політики із самого фронту. Історія Першої світової війни завжди буде однаково і політичною, і військовою.

Черчил знав, що робить: він назвав свою працю «не історією, а внеском в історію». Ціннішим із погляду його дивовижної об’єктивности був двотомник «Воєнних мемуарів» Лойда Джорджа. Він мав ту перевагу, що його було написано пізніше, на початку 1930-х років. Із загальних історичних праць, що їх досі читають, перший справді солідний і глибокий твір належить капітанові Безилу Ліделу Гарту, ветеранові Соммі. Його «Правду про війну», яка вийшла 1930 року, досі перевидають під назвою «Історія Першої світової війни». Переживши лиха війни (контужений, отруєний газом, поранений і свідок того, як більша частина його полку полягла в липні 1916 року), Лідел Гарт прагнув осягнути глибші істини, а не просто переказати окремі події. Одна з них ґрунтується на його власному досвіді: фронтальна атака не дає нічого, крім величезних втрат. Цей погляд мав такий вплив, що уряд звертався до Лідела Гарта по консультації на початку Другої світової війни.

У 1920-х роках з’явилося безліч спогадів солдатів, матросів і політиків. Полкові історії, також популярні в той час, як правило, давали точний, але сухий виклад військової діяльности. Із поширених історичних творів авторства тих, хто не мав жодної корисливої мети, один із найцікавіших і найпроникливіших — двотомник «Перша світова війна» Чарлза Корта Репінґтона, опублікований 1920 року. У багатьох аспектах йому властива миттєвість журналістики — і не тільки тому, що твір писано майже в безпосередній момент події. Репінґтон, випускник Ітонського коледжу, один із Вілтширських сквайрів, колись зробив блискучу військову кар’єру. Проте на початку 1900-х років, під час служби в Єгипті, він закрутив роман із дружиною урядовця, а потім порушив обіцянку, яку дав старшому офіцерові, триматися від неї подалі і був змушений подати у відставку. 1904 року він був підполковником, а коли почалася війна, цілком міг би стати генералом. Натомість Репінґтон працював військовим кореспондентом «Times». До 1914 року чимало його ровесників стали старшими офіцерами, і це дало йому привілейований доступ не лише до інформації, але й до самого Західного фронту.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі