Спорожніле місце філософа

Травень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
164 переглядів

Я ніяк не можу звикнути до того, що місце за столом засідань Вченої ради Інституту, де завжди сидів Василь Семенович Лісовий, порожнє.

Мине час, і в залі засідань сидітимуть нові люди, і вже не буде постійного відчуття втрати, залишаться сухі рядки в монографіях та журнальних статтях, за якими важко буде відчути драматизм подій і людських доль, що відійшли в історію. І поки це все ще живе, я хочу сказати про Василя Лісового слова, яких не сказав би йому живому.

Василь Лісовий прийшов до Інституту філософії Академії наук із філософського факультету Київського університету. Тут уже пройшли аспірантуру і працювали його університетські колеґи, яскраві й обдаровані Анатолій Артюх, Сергій Васильєв, Федір Канак, тут завдяки тодішньому директорові Павлу Васильовичу Копніну панувала атмосфера відкритости й демократизму. Тоді у нас був звичай ініціяції, протилежний до солдатської «дідівщини»: ми, «старики», вели новачків обідати, «виставлялися», розповідали їм про інститут і переходили на «ти». Василь проходив аспірантуру в університеті, після університету став працювати у нас у відділі логіки і ввійшов до нашого колективу. Він нелегко сходився з людьми, його дещо бентежила панібратськість стосунків, але близькість світоглядів і щирість ентузіязму визначали стиль життя і праці.

Василь був сільським хлопцем, зовсім позбавленим комплексу провінційности, на диво чистим і інтеліґентним. Між іншим, ніколи не матюкався. Розповідали, що його товариші в гуртожитку мали улюблену гру: змусити Василя сказати якусь непристойність. Наприклад, його з невинним виглядом запитували, яких слів не можна вживати; він їх називав, і тоді лунав дружний регіт. Проте якось виходило так, що перемога була за ним.

Може, Василь був надто наївний, і напевно можна сказати, що в своєму прагненні до правди він був максималістом. Але таким він був насправді, і бруд відлітав від нього, – він просто не міг жити в атмосфері подвійної моралі, з якою ми так чи інакше мирилися.

Я був його науковим керівником, але він сам вибрав собі тему, дисертацію написав і захистив за моєї мінімальної участи. Василь досить добре володів англійською мовою і вивчив найновітнішу літературу з предмету. А предметом була сучасна аналітична філософія мови, зокрема «теорія мовленнєвих актів», яка в галузі філософії щораз більше витісняла власне логіко-математичні побудови. Озираючись нині назад, мушу визнати, що Василь проявив прекрасну інтуїцію, бо розв’язання проблем аналітичної філософії перспективніше шукати на тих шляхах, які він побачив. Василь Лісовий дуже швидко став зрілим фахівцем у галузі, що вимагала великого фахового вишколу і постійного опертя на нові й нові зарубіжні досягнення. І тим несподіванішим було його рішення перейти з нашого відділу до відділу історії філософії в Україні.

Василь високо поціновував шукання філософів, які зверталися до абстрактно-логічних проблем, за якими стояли і морально-політичні проблеми. Сама спроба підійти до соціяльної проблематики з тими надійними критеріями, що їх уживають у дослідних науках та математиці й котрі дають змогу відділити осмислені тексти від безглуздих, а серед осмислених текстів відділити істину від хиби, дискредитувала постійні камлання шаманів «єдино правильної науки» – «наукового комунізму». Дослідження в галузі, що називалася «логікою і методологією науки», набували суспільного резонансу і були підкріплені організаційно, а також науковими зв’язками із зарубіжними колеґами. Упродовж останнього «доперебудовного» десятиріччя ми провели дев’ять всесоюзних конференцій, залучаючи все ширші кола науковців-природознавців і поступово вводячи в коло досліджень і гуманітарію. Україна і насамперед Київ поряд із Москвою, а також Лєнінградом, Тбілісі, Новосибірськом стали центрами «логіко-методологічного руху», попри постійні вирази недовіри з боку українського ЦК. Насправді йшлося про вироблення певного ліберально-демократичного світогляду з раціоналістичним способом мислення, який протистояв би спорохнявілій політичній релігії – офіційній ідеології КПСС.

Усе це Василь прекрасно знав і цінував, але серце його було не там. Усі ми були прихованою опозицією, але Вася мусив боротися з відкритим шоломом. Безпосередньо джерелом постійного болю для нього була політика придушення українських національних інтересів і насильство над українською культурою, і при цьому він був справжнім, до глибини душі гуманістом і органічно поєднував національно-визвольну ідеологію з демократією.

Василь Лісовий прагнув діяти, і такою сферою дії для нього була участь у виготовленні та поширенні «самвидаву». Може, не менший вплив справляло поширення заборонених книжок, – пригадую, наприклад, тритомник Винниченка «Відродження нації» або книжку Автарханова про визрівання сталінського деспотизму, які я одержав від Василя через Сергія Васильєва. Переглядаючи сьогодні ті публікації, колись читані потай, дивуєшся короткозорості тодішньої влади, яка прагнула заборонити все. Зрештою, ці сполохи визвольних зірниць лише провіщали близьку глибинну кризу. Значно більшу ворожість до влади, ніж крамольні «самвидавські» думки, викликала жорстокість, із якою ця влада придушувала самостійну думку. Адже злочинними для режиму були будь-які спроби самостійного збирання, зберігання, переробки та поширення інформації – будь-якої інформації, головне, здобутої самостійно.

Василь подав заяву про перехід до іншого відділу, бо готувався до рішучого кроку, який можна порівняти з політичним самогубством, і не хотів, щоби партійна влада і силові структури репресували його колеґ. Керівництво відділу історії філософії в Україні було звернене на боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», і репресії мало йому загрожували.

Того трагічного 1972 року, коли почалися масові арешти української інтеліґентної молоді, Василь Лісовий і Євген Пронюк далі готували «самвидав», щоби полегшити захист заарештованих, і наважилися зорганізувати лист до всіх членів ЦК і до інтеліґентної еліти України. Василь сам звернувся з листом до владних інстанцій і пропонував заарештувати і себе, оскільки він поділяє погляди заарештованих. А отже, пробував поширювати оті погляди серед найвищого партійного керівництва, тоді як влада ховалася з тим навіть від «своїх». Розправа була негайною: вдалося відправити лише декілька листів на високі комуністичні адреси, і «за поширення наклепів на совєтську дійсність» Лісового заарештували. Він готувався до важких переслідувань, але не думав, що «дадуть на всю котушку». Василь дістав сім років ув’язнення і три роки заслання з позбавленням громадянських прав. Його вагітну дружину вигнали з роботи.

Він не любив розповідати про всю ту систему гніту, яка вирвала з його життя найплідніше десятиліття. Розказував, що найстрашнішими були не сім років таборів, а роки заслання. «На зоні» політв’язнів тримали окремо від криміналу, вони могли хоч якоюсь мірою підтримувати солідарність у критичні хвилини. У сибірському глухому засланні була тільки важка фізична робота, яку тоді вже хворий Василь виконувати не міг, більш-менш інтелектуальну роботу йому не дозволяли, і все закінчилося новим арештом. Тут Василь виявився безсилим проти кримінальних злочинців, які безкарно його тероризували.

Настала «перебудова», режим дедалі слабшав. Василь і його дружина Віра, що з двома дітьми приїхала до нього в сибірську глушину, повернулися до Києва. Василя поновили на роботі, було поновлено його наукове звання кандидата наук, урешті він став завідувачем відділу історії філософії. У центрі його зацікавлень і далі була сучасна світова філософська думка, і в певному сенсі він залишався таким же максималістом, яким був у молодості. Йому хотілося осмислити все і зберегти всі високі людські цінності, які накопичувалися в европейській історії, попри кров і бруд. Універсальність інтересів була неодмінною рисою його праці. Він міг опрацьовувати конкретну ділянку теоретичної думки тоді, коли мав добре уявлення про ціле.

Яке ж місце – вже не в прямому, а в переносному значенні слова – посів у нашому духовному доробку Василь Лісовий? Неможливо вказати на це місце в ряду інших явищ нашої культури, бо неможливо виокремити його спадщину від контексту цілої епохи, в якій він жив. Але якщо треба зазначити якісь найпомітніші віхи, я назвав би дві великі праці: «Консерватизм» і «Лібералізм», що вийшли в світ, відповідно, 1998 та 2002 року. Це антології з політичної філософії, себто збірки праць і уривків із праць найвидатніших політичних мислителів европейської цивілізації. Здавалося б, вони за значущістю мають поступатися місцем ориґінальним працям Василя Лісового. Але насправді це був великий авторський проєкт, душею якого був Василь Семенович і який необхідно засвоїти кожному, хто серйозно хоче діяти в сфері політики або писати про неї. Василь Лісовий пропонує нам систему координат, придатну для глибокого розуміння того, що з нами відбувається. Він показує нам, що політика – це не просто галузь життєдіяльности, де можна одержати доступ до влади, а через неї – і до утвердження певних проєктів і досягнення особистих успіхів. Кожне політичне питання є питанням про владу. Але політика має свою філософію і ґрунтується на певних цінностях, має свої тверді межі дозволеного і недозволеного. У політиці можна бути чесним і навіть величним, а можна бути дрібним шахраєм.

Незалежно від тих позицій у суспільній структурі, на які тебе винесе течія.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі