Совєтизація української гуманістики. II. Ідеологія та культурний стиль

Грудень 1997
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
580 переглядів

Книжки, які згадуються у цьому есе:

Георгий Почепцов. Тоталитарный человек. — Київ, 1994.

Мова тоталітарного суспільства, ред. Г. М. Яворська. — Київ, 1994.

Звіт про діяльність Академії Наук України у 1993 р. — Київ, 1994.

1.

Оглянувшись на історичний досвід1, можемо поставити питання руба і сказати, що «ідеологія», про яку йдеться, та сама «ідеологія», котра виявляла та увічнювала себе в історії та у текстах, очевидячки має два дуже різних рівні значення. Те, що говориться й пишеться, стосується зовнішнього змісту — загальноприйнятого, «такого, як треба» або, як тепер кажуть, віртуальної реальності. Саме в цьому сенсі у системі даної «ідеології» йдеться про «диктатуру пролетаріату» і «класову боротьбу», про «діалектичний матеріалізм» і «керівну роль партії», про економічний детермінізм і марксистсько-ленінську теорію невпинної боротьби «двох культур», «прогресивної» та «реакційної», у кожній національній культурі, про телеологію історії і т.д. й т. ін. Навіть якщо в усі ці догми справді вірили (а хтось мусив же в усе це вірити), то вони від того не ставали працюючими, реальними компонентами тієї реальної ідеології, котра розгорталася й творилася в сталінському середовищі. Бо інша ідеологія, «ідеологія” в глибшому й набагато суттєвішому значенні, стосувалася справжніх цінностей цього суспільства і реальної розстановки сил у ньому: ідеологія влади та авторитетів, умовних знаків та культури, яка мала лише номінальний, цілком умовний зв’язок з тією поверховою «ідеологією», про яку йшлося вище.

Точніше з’ясувати цей зв’язок між «ідеологією» сталінського суспільства та його справжньою ідеологією є завданням майбутніх дослідників. Проте вже тепер можна стверджувати, що цілком наївними є будь-які розмови про ідеологію (в загальноприйнятому, науковому значенні цього слова), коли йдеться про сталінську добу, тобто про тоталітарне, виключно насильницьке й небезпечне для людського життя середовище. Звичайно, ті люди, котрі з перших рук знали цю добу, тобто пережили її, або навіть і ті, хто тоді загинув, але лишив свій слід у вивченні цього питання, ще могли вести ці розмови про «ідеологію». Однак хіба не ясно вже з самих текстів — таких, як раніше цитований лист п’яти провідних академіків, — що ніякої «ідеології» в жодному об'єктивно мислимому сенсі слова не може мати людина, котра боїться за своє життя, намагається просто вижити і для цього ладна казати будь-що й клястися у будь-чому?

В Україні щодо цього маємо цілу низку очевидних прикладів. Так, у галузі літературної критики яскра­вий взірець справді ідеологічного перечитування класики — надзви­чайно агресивна марксистська інтер­претація творчості Тараса Шевченка Андрієм Річицьким, котрий пред­ставляє поета як речника «мужиць­кої філософії» та препролетарських цінностей2. Проте ця книжка вийш­ла друком ще 1923 року. Спочатку її було добре прийнято. Провідний критик-марксист В. Коряк розглядав цю книжку як провісницю «початку наукового вивчення Шевченка згідно з принципами марксистського аналізу». Але незабаром Річицького охарактеризував як «вульгаризатора» критик-немарксист Павло Филипович — і згодом ця оцінка була прийнята офіційною совєтською критикою. (Щодо самого Річицького, то він незабаром загинув у черговій чистці, разом із Коряком, Филиповичем та тисячами інших, і його ім'я було викреслено зі списку шевченкознавців). Однак під звину­вачення або, точніше, діагноз «вуль­гаризаторства» (чи, як прийнято було писати в совєтській критиці, «вульгарного соціологізму») об’єк­тивно підходить буквально кожна «радянська» критична студія, що претендує на «ідеологічне» прочи­тання літературного твору. (Насправді вони такими і є – і «соціо­логічними», й «вульгарними», особливо коли йдеться про історич­не охоплення літератури.) Усе питання лише в тому, хто має право судити, причому як у сталінську, так і в пізнішу добу всі знали точну відповідь на це питання. Одне слово, завдання всієї культурно-наукової піраміди, починаючи від «співця революції» Павла Тичини (чиє призначення академіком збіглося з початком його відвертого прислуж­ництва владі) і закінчуючи пересіч­ним істориком або критиком, зводи­лося до висловлення «ідеології» (адже весь зміст гуманістики потре­бував беззастережно ідеологічного тлумачення), а висловлення ідеоло­гії — до повторення положень та інструкцій, висунутих партією, — «партійної лінії», хоч би якою вона була на цей час. Однак два запитання лишаються все ж без відповідей: якою ж була ця «лінія» і як багато гнучкості було в її повсякчасних висловлюваннях?

Звичайно, партійна лінія містила в собі певні константи, навіть від­різнялася певною структурністю. З погляду реальних цілей (desiderata), ці константи є цілком очевидними й загальновизнаними: централізована влада, Держава — абсолютизована, звеличувана, обожнювана — та її втілення у межах відродженої Російської імперії; русоцентризм та русифікація як головний засіб збереження та розширення імперії.

Більше того, вимога тотального контролю і монолітно єдиної «ідео­логії», створення єдиного, тоталі­тарного духовного простору обо­в’язково призводить, з одного боку, до гіпертрофії ритуалу та символіки (так, наприклад, Георгій Почепцов відзначає постійно зростаючу роль річниць та ювілеїв, аж доки за Брежнєва країна вже майже щодня святкувала якесь свято3, а з другого боку – до галасливого й непохитного антиінтелектуалізму та антигуманіз­му. В науковій галузі це також трансформувалося у стійку антигуманітарну традицію, що особливо яскраво виявлялося в неросійському контексті, де «місцевим» культурам, а заодно й усьому, що стосується культури, чітко вказувалося друго­рядне місце. (Оскільки держава офіційно ґрунтувалася на російській культурі як об’єднуючій та формую­чій силі, вказана тенденція щодо російської культури всіляко приховувалася, однак ця культура на словах усіляко звеличувалася.) Натомість офіційно прославлялася техніка, хоч у цьому випадку приховувалася вже не тільки антигуманістична сутність режиму, а й його зростаюча неспроможність насправді опанувати новітні технології. Усі ці моменти увійшли до генетичного коду совєтської влади і з різними варіаціями відтворювалися до самого кінця існування системи.

Інший елемент, близько споріднений з вищезазначеними і також дуже впливовий у галузі гуманістики, — офіційна ксенофобія, демонізація Заходу й різні форми ізоляціонізму. Ця риса системи також існувала практично до кінця СССР.

Нарешті слід пригадати таку значиму парадигму, як «народність», і таку без кінця уславлювану цінність, як «народ», хоч для ідеології, що тут розглядається, вони очевидячки є: (а) заздалегідь даними, попередніми й більш ґрунтовними, аніж інші догмати, здебільшого статичні (крім того, якщо розглядати «народність» у ширших історичних масштабах, вона виявиться структурною опозицією обожнюваної держави); (б) риторичними, ба навіть демагогічними, спеціально вигаданими для того, аби легітимізувати, з одного боку, контроль, а з другого — колоніальні стосунки центру та периферії, і (в) силою, способом мислення та історичною перспективою, що здатна модифікувати ідеологію та, особливо в умовах України, підірвати її (як у зовнішньому вияві, так і, насамперед, у її глибшому існуванні). Необхідні уточнення щодо цієї третьої, підривної функції даної ідеологеми я зроблю нижче.

Цілком очевидно, що центральною цінністю, метою й парадигмою сталіністської системи є російський імперіалізм. Особливо красномовним моментом є те, що ці базові ідеологічні позиції знайшли свій вираз і на рівні «теоретичних» маніфестів. Так, Ленін ще навіть до революції писав, що метою соціалізму є ліквідація відмінностей між націями4. У рамках цього завдання природа совєтизації гуманістики в Україні стає особливо ясною й зрозумілою.

Адміністративний апарат, спеці­ально створений для практичного забезпечення гегемонії центру над периферією, який сам для себе встановлював закони, вартий спе­ціальної уваги. Його характерними рисами є існування спеціальної централізованої інституції (вищої атестаційної комісії — ВАК) для присудження вчених ступенів; ви­моги щодо мови кандидатських і докторських дисертацій (обов'язко­во російська); вироблення пріори­тетів і спеціального розподілу науко­вих дисциплін (про це докладніше буде нижче); спеціальний екстратериторіальний статус для деяких інституцій (таких, скажімо, як Дніпропетровський університет, котрий звітувався тільки перед Москвою); жорсткий контроль над поїздками за кордон і контактами з Заходом; як прямий, так і непрямий контроль профілю публікацій, а головне — всієї мовної політики, що невпинно спрямовувалася в бік русифікації і повного, фактично колоніального, підпорядкування політичних, виробничих, культур­них та інтелектуальних ресурсів «національних республік».

Національна і зокрема мовна політика СССР неодноразово при­вертала увагу дослідників, і навряд чи я зможу тут підсумувати їхні матеріали та думки5. Для наших цілей досить зауважити, що це є та сама галузь, де виявляється най­більша спадкоємність між сталін­ською й постсталінською добою, і в такий спосіб підтверджується моє вихідне твердження про те, що сталінізм визначив основні суспільно-політичні риси СССР раз і назавжди, на всю його подальшу історію. Також дуже характерно й цілком закономірно, що найміцніша спроба русифікації мала місце у 1970-х роках та на початку 1980-х років як наслідок заяви Брежнєва на XXIV з’їзді партії в березні 1971 року про остаточне вирішення національ­ного питання та появу нової історичної спільноти — «радянсь­кого народу». Наслідки цього «оста­точного вирішення» для української культури не потребують коментарів. Ось лише факти за одним із новітніх джерел:

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 19 відсотків; між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60 до 24.

Протягом 70-х – початку 80-х років українська мова була витіснена з театрів. Із семи Театрів Юного Глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50-ти театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки дві були українськими. Російсько­мовними були і всі театри музкомедії на Україні.

Кіно, яке совєтська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва із-за його впливу на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україно­мовним не було6.

Наслідки в освітній галузі були не менш суворі, причому на всіх рівнях. За офіційними даними Міністерства освіти, в 70-ті — на початку 80-х років у 4500 російсько­мовних школах України навчалося більше половини всіх учнів респуб­ліки і, що ще важливіше для нашої теми, все навчання у вищих та спе­ціальних закладах освіти відбува­лося російською — за винятком вив­чення деяких гуманітарних дисцип­лін (переважно в галузі україніс­тики) та викладання у деяких про­фесійно-технічних училищах7.

Красномовною деталлю цієї за­гальної картини є доля гуманістики: тут таке ж саме звуження, скорочен­ня і, якщо вжити чисто совєтський вислів, «безперспективність». Пер­ший показник — критична маса. Як­що у 1920-ті роки гуманістика, вклю­чаючи сюди й україністику, стано­вила найбільше відділення Академії наук, її цвіт та авангард, то в 90-ті (вже по отриманні Україною неза­лежності) лише 7,7% академіків і членів-кореспондентів Академії були представниками гуманітарних наук. Весь персонал гуманітарних інститутів Академії (включаючи допоміжний) становив 4,5% персо­налу всієї Академії, а загальний обсяг фінансування цих інститутів — відповідно 2,8% (1992 року) і 5% (1993 року) від загальних фондів Академії8. Слід зазначити, що на відділення фізико-технічних проб­лем матеріалів, тобто так звані інсти­тути зварювання (президент Акаде­мії Борис Патон є фахівцем у цій га­лузі та головою цього відділення) припадає 21,7% загального персо­налу Академії; самих лише акаде­міків і членів-кореспондентів там більше, ніж у всіх гуманітарних ін­ституціях, разом узятих.

І, нарешті, чи не найважливіше питання — фінанси. Оскільки за останні роки Україна пережила одну з найбільших у світі гіперінфляцій, голі цифри за роки останнього звіту — в мільярдах купонів — нічого нам не скажуть. Тому візьмемо пропорції. Так, 1992 року частина бюджетного фінансування відділен­ня історії, філософії та права становила 1,2% загального бюджету Академії, а відділення літератури, мови та мистецтва — відповідно 4%; 1993 року ці цифри становили відповідно 1,6% і 1%. Разом ці відділення отримали 2,8% 1992 і 5% 1993 рр. У ці ж самі роки Патонове відділення фізико-технічних проб­лем матеріалів отримало відповідно 27,6% і 19%9.

Так само показовий і профіль гуманістики. Скорочення, що роз­почалися в тридцяті роки, не тільки не припинилися, а й продовжилися. До кінця 1980-х років було скасовано цілі дисципліни — сходо­знавство, візантологію, вивчення національних меншостей України, майже всі історичні студії, не пов’язані з вивченням революційного руху (тобто революції 1905 року і так далі), а також базові філологічні науки — текстологію та джерелознавство. Ті дисципліни, вивчення яких тільки намічалося у двадцяті роки, фактично й досі тільки намічається: західноєвропейські студії, порівняльне літературознавство (компаративістика), не кажучи вже про сучасну теорію літератури і таке інше. Із незрозумілих причин була «викреслена» давньоруська література (тобто література ХІ-ХІV століть), що, хоч і мала широке побутування й багатющі традиції в Україні, проте була майже цілком «приписана» до російської культури, тобто фактично стала частиною русистики. Що ж до багатющої культури українського бароко, то вона майже повністю ігнорувалася дослідниками.

Натомість інтенсивно насаджувалася й культивувалися інша, вельми симптоматична, дослідницька парадигма — вивчення ролі і виливу фольклору на творчість того чи того письменника. Десятками продукувалися статті й книжки на зразок «N.N. і народна творчість».

Загальна схема інтелектуальної кастрації — цього найточнішого показника провінціалізації, а в ширшому сенсі — колоніалізму як такого — була, звичайно, цілісною та системною: вона лише віддзеркалювала ставлення і пріоритети «центру», його розуміння того, що є, а що не є «перспективним». Бо в "центрі” ніякої україністики взагалі не існувало! У московському інституті слов’янознавства та балканістики Академії наук СССР в останні роки совєтської доби (а втім, таке становище є характерним для всієї цієї доби від самого її початку) працювали фахівці з усіх слов’янських культур, крім української та білоруської. Це були місцеві теми — теми для провінції. Звичайно, це стосувалося всіх неросійських націй Совєтського Союзу. І треба сказати, що таке саме становище існує й сьогодні: у колишньому «центрі» все ще (за незначними виїмками) нема вартих розмови досліджень з україністики.

І нарешті — питання якості та «самоздійснюваного пророцтва» (бо, обезголовивши українську науку, «центр» може тепер спокійнісінько приписувати їй усілякі «безглуздя» і далі її маргіналізувати). Звичайно, на тлі 1920-х років, доби Грушевського, Кримського й Зерова, цілком очевидним є занепад якості української гуманістики пропорційно занепаду рівня її представництва та критичної маси. Проте, з цього погляду, досить важко судити про феномен у цілому — і то не тільки через брак місця й часу для обговорення кожного випадку окремо (без чого важко судити про якість наукових досліджень), а й тому, що це питання вимагає синтетичної оцінки, яка має складатися з вели­кого числа окремих факторів. Хоч про це говорити справді складно, слід, однак, визнати, що в останні десятиліття совєтської влади біль­шість старших дослідників (наприк­лад, літературознавців) проявляли майже повну фахову безпорад­ність — судячи хоч би за такими простими й об’єктивними критерія­ми, як володіння іноземними (зок­рема західними) мовами, знання теорії та методології аналізу тексту, загальної обізнаності в даній дис­ципліні тощо. Той, хто спробує за цими ж критеріями порівняти цих старших українських дослідників з їхніми молодшими колегами не тіль­ки на Заході (чи в Польщі, чи в Росії), а й у самій Україні, неодмінно буде звинувачений у суб’єктивному підході. Щоб довести, що ніякого суб’єктивізму тут немає і що моє твердження загалом справедливе, я, замість наводити конкретні, занадто численні приклади, вкажу на одну загальну і непорушну звичку.

Йдеться про кількість та репре­зентативність джерел. Адже гуманістика передбачає певні наукові традиції, інтертекстуальність, участь у якій або ж відмежовування від якої є окремим та об’єктивним показни­ком якості. Відтак, якщо взяти переважну більшість українських совєтських літературознавчих сту­дій (я маю на увазі, наприклад, шевченкознавчі студії, що посідають центральне місце в українському літературознавчому каноні, а це, між іншим, передбачає їхню центральну, навіть міродайну, роль щодо мето­дології дослідження), то неважко знайти цілі монографії або чималі колективні збірки доповідей щоріч­них конференцій, де нема жодного(!) посилання на чужомовні, не росій­ські (ці, звісно, переважають) і не українські джерела. На жаль, це не виняток, а правило: відмежовування від широкого міжнародного перебігу ідей, від джерел є прямо пропор­ційним глибоко вкоріненій залеж­ності від російського посередництва, російського «вікна у світ». Треба зазначити, що наслідки такого стану речей дуже різноманітні і далеко не обмежуються сферою науки. Це свідчення не лише наукового комп­лексу неповноцінності, а й, безпе­речно, низького рівня загальної самооцінки10.

2.

Як бачимо, те, що розпочалося в сталінські 30-ті роки внаслідок терору й адміністративного тиску, стало тепер моделлю мислення й поведінки. Це, власне, й забезпечує досі спадковість совєтської системи: хоч терор і послабився, ідеологія залишилася культурним стилем. Звичайно, ця теза випливає з намі­ченого вище розрізнення «зовніш­нього» і «внутрішнього» рівнів ідео­логії. Тепер мусимо зосередитися на цьому глибшому, «внутрішньому» рівні, на екзистенційному вимірі ідеології, знайти її точку відліку, її «абсолютний нуль», її Lebenswelt. Ясно, що в такому разі ми повинні розглянути ідеологію як форму соціальної психології, як певні культурні парадигми, що сфор­мувалися під глибоким впливом історії та історичної травми.

Коротко можна визначити де­кілька способів відповіді на виклик доби або форм пристосування. Ма­буть, найелементарнішою і, в пев­ному сенсі, заздалегідь даною куль­турною моделлю виживання є попу­лізм («народництво»). Успадкована ще від ранньої фази сучасної доби, від етапу утворення нації (XIX сто­ліття), ця модель стала тим прокрустовим ложем, у яке поклали ук­раїнську культуру, відколи її роз­виток пішов за імперським культур­ним планом (тобто за вказаною «віч­ною» схемою: «N.N. та народна творчість»). Хоч її й штучно нав’я­зували, проте для декого вона могла стати формою самозахисту, а точ­ніше, притулком. Бо ж у традиціях початку XIX століття літературний стиль «котляревщини», тобто травес­тії й бурлеску, так само, як і «місцевий колорит», особливо ж «фольклорність» і простота, є функціональними. Вони дозволяють і передбачають покірливу поведінку, яка зменшує загрозу, але в той же час дає змогу тишком-нишком проводити власну лінію, ба навіть потрохи підривати встановлені авторитети й канони — скажімо, через гумор, сміх ніби над самим собою, а втім... (порівняйте це з певними особливостями поезії Павла Тичини, котрий, до речі, теж був академіком). Усе це, звичайно, ніякою мірою не можна вважати відкритою й явною науковою або академічною стратегією, проте в цьому була хоч якась захисна квазіакадемічна відповідь на скрутну ситуацію.

Так само функціональними й такими, що утворюють певні схеми квазікультурної поведінки, є різні форми мімікрії та адаптації. Як засоби виживання, вони також найменш конгруентні науковій етиці. Їхні типові ознаки в письмовій продукції — школярський схематизм, цитати замість думок, нудне пережовування давно відомого. Причини і наслідки цього явища ще потребують детального вивчення, проте вже зараз можна висунути припущення, що саме розквіт мімікрії та адаптації був одною з причин того, що в середовищі офіційної української науки було менше справжньої опозиції з різних питань наукової політики, ніж це було, скажімо, в науці російській.

Цим самим можна було б пояснити й відносно більшу відкритість української науки для наукового шарлатанства — приклад Лисенка тут є парадигматичним (хоч цей «академік» і не був гуманітарієм). Така припустимість не- або й антинауки в самому серці академічних структур є не лише виявом певного культурного синкретизму (чи, принаймні, більшої толерантності до такого синкретизму, ніж це можна подибати у структурованіших суспільствах), а й — свідченням серйозних вад самих цих структур (див. про це нижче). До того ж, указаний феномен має ще й суто колоніальну природу: якщо про свою репутацію «центр» завжди так чи сяк дбає, то серед «негрів» усяке «безобразіє» вважається загалом нормальним.

Резюмуючи сказане, зазначимо, що в тоталітарному оточенні «ідеологія» в її «внутрішньому», глибинному, ґрунтовному значенні — як горизонт пізнавання й сподівань, як герменевтичний Lebenswelt не може бути нічим іншим, як психологією або культурно обумовленим стилем контролю та пристосування до контролю. В ситуації внутрішньої нестабільності, коли людина змушена пристосовуватися до форм «перекрученої» або ж дисфункціональної реальності, коли (особливо в останні совєтські десятиліття) людина постійно відчуває пізна­вальний дискомфорт або просто абсурдність «пізнавальних” тверд­жень (скажімо, про те, що все совєтське є найкращим, а СССР — справжній рай), у науковому сере­довищі і в культурі загалом обов'яз­ково розвиваються ґрунтовні опози­ції, суперечності й тріщини. Одне слово — дихотомії.

3.

Першою з них, підсумовуючи заз­начене вище, можна назвати техні­зацію науково-академічного середо­вища в цілому та пов’язану з цим маргіналізацію гуманістики. Зв’язок між першим і другим поступово стає в Україні загальновизнаиим. Цей феномен, що отримав назву «патонізація», не був випадковим або непередбаченим, і має багато аспек­тів. Тут і знецінення гуманістики, і гіпертрофія прикладних наук, і насправді повна деінтелектуалізація (під виглядом технізації) науково-дослідницького істеблішменту зага­лом, та й просто колосальне зміщен­ня понять: як нещодавно зазначив один науковець (до речі, член президії Академії), «це ніби “Дженерал Моторз” та “Ай-Бі-Ем” пороби­лись відділеннями Американської Академії наук». І все це разом узяте є наслідком сталінізації української науки, тобто її тотального підпоряд­кування «центру», який потребував танків та електротурбін і не пот­ребував гуманістики (зокрема ук­раїнської!), що, власне, й спри­чинило її повну маргіналізацію примітивізацію.

Менш очевидною є суперечність, котра вже стала «нормальною» ри­сою культурного середовища й повсякденного життя, — майже повна гібридизація гуманітарного істеблішменту. Її, звичайно, було офіційно санкціоновано та сплано­вано в дусі базової (як «зовнішньої», так і «внутрішньої») ідеологеми зближення «інтелігенції» з «масами», з «народом». Зокрема це виявлялося у вже згаданих (і властивих лише для гуманістики) призначеннях людей академіками не на основі їхньої наукової діяльності, а лише тому, наприклад, що вони були популярними письменниками, як-от Тичина, Рильський, Олесь Гончар, Борис Олійник та інші. Це виявля­лося, далі, і в самій структурі інсти­туцій: наприклад, Спілка письмен­ників України є разом з Інститутом літератури Академії наук співзасновником і співвидавцем голов­ного академічного літературознав­чого журналу «Слово і час» (до 1990 року — «Радянське літературознавство»). Звичайно, таке співзасновництво не могло дати нічого іншого, крім зниження або «популяризації» рівня критичного дискурсу, що й досі є перманентною, структурною противагою академічному професіо­налізмові. Популізм відтак став частиною системи, інтегральною частиною її коду, котрий виявляє­ться під цілою низкою масок, до яких, повторюю, і широка публіка, і більшість професіоналів (критики, літературознавці, викладачі літера­тури) звикли як до цілком «нормаль­них»: це і відступ від наукової норми викладу, і загальноприйнята по­блажливість до некомпетентності й низьких критеріїв наукової оцінки («Це ж, зрештою, система винна, що нас так погано навчено»), і змішу­вання науки з публіцистикою, і провінційна вузькість наукових обріїв, і майже тотальне ігнорування будь-яких мов, крім української та російської, тощо. Відтак не вважа­ється й досі курйозом стаття в науко­вому (?!) часописі, де оголошується про початок роботи над новою фунд­аментальною Шевченківською Ен­циклопедією і тут-таки висловлю­ється запрошення до читачів (оче­видно, всіх?) узяти участь у цій ро­боті11. Взагалі, дискурс гуманістики надто часто перехрещується з публі­цистикою й «розмовними жанрами», але вказування на це і сьогодні сприймається як щось недоречне, майже що непристойне: адже оче­видне є звичним і не потребує, щоб про нього нагадували.

Не дивно, що внаслідок цієї та інших прихованих форм приміти­візації гуманістка почала сприйма­тися, особливо в очах представників точних наук і технічної інтелігенції, як форма квазінауки, позначена хуторянством, публіцистичністю і раболіпництвом (якщо не прямою колаборацією з партійним апара­том). Безперечно, з усіх академічних дисциплін саме гуманітарні (особли­во в останні совєтські роки, але великою мірою й тепер) виглядають в очах суспільства чи не найбільш «совковими», тобто пережитими, низькопробними, фальшивими12. І ця настанова також, розуміється, потребує подальшого дослідження, особливо щодо періоду після здобуття Незалежності.

В усьому цьому криється глибока суспільна дефенсивність, почуття беззахисності і, навіть, комплекс неповноцінності. Адже жоден член суспільства насправді не може не знати або ігнорувати загальні суд­ження про свій клас, соціальну або фахову групу. Словом, звинувачен­ня на адресу гуманітаріїв у напів- (або квазі-) інтелектуалізмі, фахо­вій некомпетентності та неповно­цінності імплицитно визнаються, але ретельно замовчуються. Вислов­лювати такі речі можна лише непря­мо: «система винна», «це наша біда» або, як казав колишній президент Л. Кравчук із граничною прямотою й безвідповідальністю (бо ж хто як не він мав би брати на себе відпові­дальність за стан речей?!), «маємо те, що маємо». Однак ніхто, за деякими винятками, не дає прямих оцінок або просто розгорнутого дискурсу проблеми — і менше всього таких оцінок і такого дискурсу слід чекати від самого істеблішменту (див. висновки нижче).

Ця проблема, звичайно, стосує­ться не тільки гуманітарних наук та гуманітарної інтелігенції, а й української культури в цілому (як я вже неодноразово тут казав, гуманістика й, особливо, україніс­тика — то лише верхівка айсберга). У колоніальному оточенні, за умов постійного та систематичного знеці­нення української мови (як і всього, що з нею пов’язано), коли ця мова опинилась у становищі не так білінг­візму, як диглосії — тобто коли українській мові відводилася роль «нижчої» та «місцевої», а росій­ській — «вищої» та «інтернаціональ­ної», — за цих умов годі було чекати чогось іншого, крім прихованого самоприниження — якщо вже не відкритої самозневаги. Дивуватися можна лише глибині цього ставлен­ня. Тепер, як і тоді (за шість років незалежності майже нічого не змінилося), щодня можна спосте­рігати найрізноманітніші приклади: скажімо, коли далеко не індифе­рентний до проблеми, а, навпаки, дуже патріотичний письменник, критик або дослідник у ненауковому контексті наводить довгі російські цитати — ніби за мовчазною й загальною згодою, що читач мусить (і повинен) знати російську. (Якщо ж зауважити йому, що ні поляки, ні чехи, ні литовці, ні естонці, ні, тим більше, західні нації не вдаються до подібної практики, він, очевидно, спочатку висловить подив, а потім додасть своє звичне «це наша біда».) З іншого боку, в науковому кон­тексті, розглядаючи, скажімо, захід­них авторів, цей самий критик або дослідник залюбки цитуватиме їх лише в російському перекладі, не тільки не вбачаючи в цьому нічого поганого, а й навіть не намагаючись якось приховати «свою біду» при­наймні простим посиланням на оригінал.

Мабуть, найяскравішим явищем останніх совєтських десятиліть, явищем, що утворювало опозицію багатьом, хоча й не всім, формам колоніальної поведінки, було дисидентство, тобто перехід малої, але визначальної частини загальногуманітарного дискурсу у вимір дисидентства. Це також окрема тема, про яку, до того ж, уже багато написано, і тому тут обмежуся лите кількома моментами.

У дисидентові сучасна історія україністики (тобто історія україні­стики XX століття) ніби замикає коло і знов з’являється у формі контрнауки. Звичайно, з погляду як суспільного, наукового, так і, особ­ливо, морального, це було велике історичне й культурне зрушення: систематичне знецінення гуманістики, перекручення історії, порушення елементарної наукової етики тепер призвели до заперечення наукових рамок як таких, офіційної манери й контексту загалом. Цей розкол вия­вив очевидні й далекосяжні як здо­бутки, так і втрати. До явних без­заперечних здобутків сміливо можна віднести повернуті почуття гідності, громадянської мужності, інтелек­туальної цілісності, тобто всього того, що, як ми бачили, поступово втрачалося в попередні страшні роки. Навіть якщо зважити на те, що гуманітарні праці дисидентів становили дуже малий сегмент загального культурологічного дискурсу (питання проте, чи взагалі існував такий єдиний дискурс, а чи він розпадався на окремі дискурси, залишимо до наступного разу) і що переважна більшість цих праць була суто публіцистичною або есеїстичною, без жодних претензій на науковість, — усе одно ті дослідницькі праці, що з’явилися з-під пера дисидентів, насамперед літературна критика (Сверстюк, Стус та інші) й історіографія (Брайчевський та інші), забезпечили дисидентам реальну, а не лише символічну присутність у гуманістиці. Щодо втрат, то вони були як очевидні, так і приховані. Очевидні втрати — людські поневіряння як наслідок офіційних переслідувань; однак ці люди знали, на що вони йшли, і йшли добровільно. Приховані й невільні втрати стосувалися наукової якості, яка навряд чи могла розквітнути в андерграунді, а також близькості до публіцистики й надміру політичних пристрастей. Наприклад, нещодавно надрукована праця Стуса про Тичину — це надзвичайно чесна книжка, що надихає надію й збуджує думку, проте як наукова праця вона не без серйозних вад13. Таким чином базова дихотомія офіційної та дисидентської думки призводить до цілком ненормального протиставлення брехливого професіоналізму, з одного боку, та чесного непрофесіоналізму, з другого. До того ж, як показали подальші роки, дисидентський непрофесіоналізм виявив помітну тенденцію перероджуватися за нових обставин в ексцентричність і нативізм.

4.

У найширшому сенсі все це і досі є дилемою гуманістики в Україні: офіційна наука, яка не була рефор­мована і в багатьох ключових момен­тах не відрізняється від того, чим вона була в совєтський період, і — нова, загалом нормальна наука, представлена в основному най­молодшою генерацією науковців, що не має, фактично, інституційної бази, ані, на жаль, перспектив отри­мання такої бази у найближчому майбутньому. Глибше дослідження цієї дилеми і, відповідно, її розв’язання мали стати найвищим пріоритетом.

Можливо, тому, що незалежність України була здобута без справж­ньої боротьби і, фактично, без жертв, і що українська інтелігенція досить швидко розтратила ту велику енергію, яка її надихала (останнім часом зробилося модним і серед комуністів, і серед демократів вис­ловлювати своє презирство до «ей­форії», яка з’явилася на початку незалежності, — хоч саме ця «ейфо­рія», власне, й уможливила незалеж­ність), а можливо, і з інших якихось причин жодна політична партія або течія не виявляє сьогодні зацікавле­ності у реформуванні науки і, зокре­ма, гуманістики. Це просто не входить ні до чиєї політичної прог­рами. Більше того, оскільки суспіль­ство є в основному посткомуністич­ним, тобто має ще дуже невиразні риси суспільства громадянського, з розвиненими незалежними інститу­ціями, й оскільки держава все ще контролює усі ресурси й усіляко гальмує становлення реально діючої правової системи, можна припусти­ти, що питання справжніх реформ у всіх галузях не постане найближчим часом на порядку денному. Суспіль­ство не може їх заініціювати, бо занадто слабке, держава — не хоче, бо занадто консервативна й криптокомуністична.

Інститути на місцях, Академія наук, Міністерство освіти тощо — все це продукти совєтсько-сталіністської системи, які успішно пережили розпад імперії. їхні поступки новій реальності (зроблені, безумовно, швидко та ефективно) звелися до зміни назв (з інституту наукового атеїзму на інститут порівняльного релігієзнавства, з інституту історії КПСС на інститут порівняльних політологічних досліджень і т.д., й т.п.), але без суттєвих змін персоналу й, передусім, «керівних кадрів». Жоден невіглас та ортодокс не був звільнений. Жодні структурні зміни не були навіть запропоновані. Академія наук, очолювана «незамін­ним» Борисом Патоном, є й досі тією самою інституцією, яка в 1989 році першою вірнопідданчо засудила новостворюваний Народний Рух і яка залишилася незмінною в усіх своїх пріоритетах, системі управлін­ня, привілеях для керівництва, загальному стилі роботи, мислення тощо.

Віддамо належне: уряд таки випробував один спосіб «реформу­вання» — різко обмежив бюджетні кошти. За останні два роки Академія заборгувала своїм співробітникам платню за багато місяців (хоча Президія Академії — і академіки, і членкори, тобто директори інсти­тутів — підгодовуються з казни, як звикле). Конференція з приводу кризової ситуації в науці, зоргані­зована на початку 1996 року за фінансової підтримки уряду та за участю президента, прем’єр-міністра й інших високих посадових осіб, не наблизилась до якогось вирішення проблеми: уряд просив обмежити бюджетне фінансування, а представ­ники Академії — навпаки, збіль­шити. Про реформу системи, зда­ється, нікому навіть не йшлося.

Складається враження, що Україна, нова незалежна держава, яка 11 років тому була місцем найгіршої у світі ядерної катастрофи в Чорнобилі, може тепер предста­вити світові нову міні-катастрофу: колапс свого науково-дослідного сектора. Цього разу катастрофа буде обмежена кордонами України. Згодом, може-таки вдасться щось відбудувати.

  • 1.Див. перше есе в цьому циклі в попередньому номері «Критики».
  • 2.А. Річицький. Тарас Шевченко в світлі епохи. Харків–Берлін–Нью-Йорк, 1923.
  • 3.Пор.: Тоталитарный человек, с. 17.
  • 4.Див.: В. Ленин. Полное собрание сочинений. Том 27, с. 256. Пор. також: Т. Масенко. Роль офіційної ідеології 70-их років у поглибленні деформації мовної ситуації в Україні. Мова тоталі­тарного суспільства. Київ, 1995, с. 68.
  • 5.Пор.: наприклад: Gerhard Simon. Nationalismus and Nationallitatenpolitik in der Sowjetunion. 1986.
  • 6.Пор.: Масенко, цитована праця, с. 70.
  • 7.Там само, с. 69.
  • 8.Пор.: Звіт про діяльність Академії Наук України у 1993 р. – Київ, 1994.
  • 9.Там само, с. 124-126.
  • 10. Пор. працю Оксани Грабович. Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань. Арка, № 1 (3), 1994, с. 14-17.
  • 11.Див. Слово і Час, № 3, 1994, с. 6.
  • 12.Пор. статтю Р. І. Розіної. «Человек и система в языке тоталітарного и посттоталитарного общества», Мова тота­літарного суспільства, с. 106-115. Пор. також статтю В. Демченка: Зеркало недели. 20 січ., 1996.
  • 13.Василь Стус. Феномен доби. - Київ, 1993.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі