Совєтизацiя української гуманістики. І. Історія та насильство

Серпень 1997
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1053 переглядів

Книжки та публікації, які згадуються в цьому есе:

Наталя Полонська-Василенко. Українська Академія Наук. Нарис історії. – Київ: Академія Наук України, Інститут укр. археографії, 1993.

Історія Академії Наук України 1918–1923. Документи і матеріали. – Київ, 1993.

Борис Антоненко-Давидович. «СВУ». – Неопалима купина, ч. 1 (5), січень 1994.

Юрій Шаповал. Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). – Київ, 1994.

Григорій Костюк. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки). – Київ, 1995.

Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. (Трагічне десятиліття: 1924–1934). – Київ, 1996.

 

Термін «совєтизація» в суто академічному контексті міг би мати принаймні чотири окремих значення: 1) ідеологічний зміст, що охоплює зокрема такі речі, як теорії, систему цінностей, концептуальні парадигми; 2) суспільно-політична історія самого процесу совєтизації, як і окремих інституцій; 3) механізми цього процесу, зокрема політико-адміністративні методи, шляхи та засоби тиску, спеціальні органи, кадрова політика тощо, і 4) культурні, психологічні, семіотичні та символічні аспекти даного феномену, що їх можна було б вважати формуючими його «культурний стиль» у цілому, зрештою його загальний образ (Gestalt). Надалі я зосереджуся здебільшого на першому й четвертому – хоч, звісно, не зможу уникнути й другого та третього. При цьому я виходжу з твердження, що в галузі гуманістики («гуманітарних наук»), яка в совєтизованій свідомості пов’язувалася не стільки з розробленням справді наукових концепцій чи проведенням справді наукових досліджень, скільки з виробленням «культурної політики», полюси ідеології та культурного стилю взаємно обумовлюють одне одне – а отже їх паралельне вивчення є вдячною справою для дослідника.

Досі дослідники країн совєтського блоку, вивчаючи ту чи ту націю, набагато менше уваги приділяли совєтизації науки порівняно з совєтизацією історичного життя нації в цілому, його політичної, соціальної та економічної сфер. Причина цього більше як очевидна: дослідження, що виконувалися в СССР або країнах блоку (якщо взагалі виконувалися), за самою своєю природою були ненадійними, кон’юнктурними й пропагандистськими, а ті, що виконувалися поза країнами блоку, часто не мали достатніх фактів, джерел та можливості об’єктивно перевірити висловлені гіпотези. З недавнім відкриттям для широкого доступу архівних та інших матеріалів ситуація почасти покращала – та тільки почасти. Що стосується української науки, яка є чи не найбільш яскравим і драматичним прикладом совєтизованості, дослідження її совєтизації вже розпочалося, однак лише на попередньому етапі. Хоч на сьогодні й існує кілька спеціальних досліджень, проте ми ще не маємо жодної адекватної концепції, ба навіть обговорення картини в цілому – почасти знов-таки через брак джерел, але ще більше через брак наполегливих зусиль, знань та перспектив, необхідних для здійснення такого великого наукового проекту.

Більше того, відсутність концепцій та дискусій з приводу совєтизації науки є тим ґрунтом, на якому зростає дух опозиції реформам, що надихає нинішній академічний істеблішмент. Адже вивчення рис, структур, історії та довготривалості совєтизації може кинути світло й на сучасний політичний та культурний процес в Україні.

У цих есе я зосереджуся загалом на гуманістиці – тій сфері інтелектуальної діяльності, котра, безперечно, більше від усіх піддається тискові тоталітарної системи, а відтак може слугувати найкращим барометром. Утім, час від часу я маю намір то звужувати, то розширювати предмет дослідження. Звужувати – оскільки я братиму конкретні приклади з галузі вивчення теорії та історії літератури, пам’ятаючи, що літературознавство, разом з історією, було тою «найпривілейованішою» територією культури (в її совєтизованому розумінні), яку найревнивіше охороняли офіційні інституції; водночас, на противагу історії, «авангардність» або «пріоритетність» літературознавства пов’язана також з його міцним укоріненням не лише в минулому, а й у сучасності. Розширювати ж предмет дослідження я буду остільки, оскільки – заради об’єктивності сподіваних результатів – дбатиму про загальну перспективу розвитку наук, як гуманітарних, так і негуманітарних.

1.

Щоб зрозуміти ті значні зміни в науці, академічному житті та культурі, до яких призвели боротьба за незалежність, українсько-російська війна 1917–1921 рр. та, врешті, утворення УСРР як частини Совєтського Союзу, треба кинути хоча б побіжний погляд на попередні історичні умови.

У другій половині ХІХ століття царський режим видав кілька спеціальних циркулярів (1863, 1876), які всіляко блокували вжиток української мови та запроваджували драконівські переслідування української культури та будь-якого, не лише політичного, а й етнічного самовираження, і все це з єдиною метою – запобігти сепаратизму, загрозу якого царський режим вбачав у невпинно зростаючому національному русі. Зрештою, внаслідок першої російської революції 1905 року, Російська Академія наук таки визнала статус української мови саме як мови, а не діалекту, деякі заборони щодо друку було скасовано, хоч невдовзі знов запроваджено. Так чи так, а до 1917 року офіційно не існувало жодної школи з українською мовою навчання. Через указані переслідування наука українською мовою, як і взагалі всяка україністика, мусили живитися з-за кордону, з Австро-Угорської імперії (з Галичини й Буковини), або ж існувати приватно, напівлегально і, навіть, цілком «підпільно». Цей спадок офіційно несанкціонованої, фактично забороненої науки, свого роду «контрнауки», залишив глибокий відбиток як у соціально-психологічному, так і в інституційному плані.

Докорінні зміни в освіті й науці відбулися за часів боротьби за незалежність (1917–1921). Незважаючи на хаос війни на численних фронтах, які до того ж постійно пересувалися, українські уряди, що виникали то тут, то там, постійно змінюючись, ініціювали все ж розвиток україномовних освіти й друку та засновували різноманітні наукові інституції. Найбільш промовистою акцією було створення 14 листопада 1918 р. урядом гетьмана Скоропадського першої Української Академії наук на базі вже існуючих наукових товариств – Українського (УНТ) та імені Шевченка (НТШ). 1919 року її було реформовано наступним українським урядом (Директорією), а невдовзі – урядом більшовиків, котрий на всі подальші десятиліття наказав датувати заснування Академії наук України саме днем випуску свого декрету про це – 12 лютого 1919 року.

Новий совєтський уряд незабаром почав упроваджувати широкі плани розвитку освітніх і наукових інституцій та програм. Проте хоч би про які науки йшлося, «фундаментальні» чи «гуманітарні», – завдання переслідувалися насамперед політичні. Коли, зрештою, боротьба України за свою незалежність закінчилася поразкою і коли Ленін, одержавши перемогу, зрозумів, що від стратегії невблаганного поборювання української незалежності слід перейти до пошуку форм мирного, сказати б, використання національної енергії, він знайшов ці форми у вигляді квазісуверенної держави. І хоч «державність» так званої «Української Радянської Соціалістичної Республіки» було незабаром цинічно порушено навіть у тих обмежених рамках, у яких її було створено, проте сама по собі її поява була, як-не-як, явищем історичним: уперше за два століття українська культура, наука й освіта не лише не пригнічувалися, а й активно підтримувалися та розвивалися сучасною державою, більше того, державою, яка мала реальну монополію на всі ресурси країни. Фактичне і юридичне існування УРСР, її численних міністерств, відомств, інституцій тощо було зміцнене рішенням центрального уряду в Москві про швидкий та потужний розвиток місцевих культур та виховання місцевих кадрів – так звану «коренізацію», яка в Україні вилилася в «українізацію».

Роки «українізації», що датується десь між 1924 і 1929 рр. (як буде видно далі, точна періодизація залежить від оцінки наступних політичних подій), і з культурного, і з наукового погляду можна вважати визначною віхою в українській історії, яку в цьому відношенні варто було б порівняти хіба що з проголошенням національної незалежності в 1991 році. Якщо сказати коротко, у 1920-ті роки ми бачимо в Україні могутній розквіт мистецтв, особливо ж літератури, театру, музики та кінематографу, широке розповсюдження письменності та освіти всіх рівнів, а також утворення профільних установ з вивчення гуманітарних, природничих та технічних наук, за кількістю яких Україна різко випередила інші країни регіону. Тому не дивно, що саме двадцяті роки, завдяки вказаним досягненням (як і через те, що цей короткий період розквіту різко й трагічно обірвався), довгий час вважалися істориками (особливо за межами СССР) досі небувалим в Україні культурним ренесансом. Тепер, у постсовєтський період, ця думка про двадцяті роки як «розстріляне відродження» також залишається загальноприйнятою. Детальніший історичний та політичний розгляд цього періоду, як і з’ясування питання про те, чи справді його досягнення були аж такими великими, не є завданнями цієї статті. Я хотів би лише коротко зупинитися на цьому періоді з погляду тих параметрів дослідження, про які йшлося на початку.

З ідеологічної точки зору, «українізація» (як період, так і процес) – явище специфічне й неоднозначне, причому неоднозначність її виявляється на багатьох рівнях, надто ж коли йдеться про культуру й науку. З одного боку, важко заперечити, що в сфері високої культури, мистецтв, особливо літератури, театру та кінематографу, в цей період поширювалися не тільки революційні гасла, а й справді нові, революційні цінності та норми поведінки, новий світогляд і навіть ідеологічні схеми, які містили в собі (чи намагалися пристосувати до себе) базові догми офіційної ідеології. Головними рисами вказаних ідеологем можна, наприклад, вважати віру в те, що мистецтво й культура повинні служити масам та орієнтуватися на маси; що культурі так само, як і історії, властиві телеологія та лінеарність; що не тільки суспільство, а й творчість можна планувати, «замовляти» та підкоряти вимогам історії; що головними естетичними цінностями є наслідування дійсності (мімесіс), тематика та риторика, тощо. Почасти це було пов’язано з тим, що різноманітні художньо-стильові течії того часу – футуризм, конструктивізм, експресіонізм – за своїми програмами виходили здебільшого саме з нового порядку та панівної ідеології; а почасти зумовлювалося загальним, позаідеологічним «революційним романтизмом», яким тоді було проникнуте сприйняття усіх явищ. В українській літературі прикладом першого може служити постать Михайла Семенка – футуристського поета, зоїла, літературного імпресаріо, – котрий у численних теоретичних маніфестах та есе, а також у редагованому ним журналі «Нова генерація» енергійно проповідував революційне, лівацьке мистецтво (і в такий спосіб, на думку багатьох , підлабузнювався до нових хазяїв). Найвидатнішим прикладом другого, «романтичного» підходу, є творчість прекрасного українського прозаїка цієї доби Миколи Хвильового, котрий сповідував щось на зразок національного комунізму, примхливо орієнтованого на європеїзм та «геть від Москви». Хвильовий вбачав головну мету на шляху національного відродження у подоланні українського провінціалізму. Він був фундатором і натхненником літературної організації, яку іронічно назвав «Вільною Академією Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ). У кількох її виданнях, що зібрали найталановитіших із тогочасних літераторів, безвідносно до їхньої ідеологічної орієнтації, проголошувалася потреба протидіяти знеціненню літературного мистецтва традиційним народництвом та парохіалізмом. (Фактично така платформа, всупереч своїй назві, була радше анти-пролетарською). За свою принципову опозицію російській гегемонії та надмірне акцентування тих завдань партії, держави й культури загалом, які пов’язані з національним відродженням, Хвильовий (сам член партії та напівросіянин за походженням) зрештою був «викритий» партією й особисто Сталіним як «небезпечний елемент». Самогубство Хвильового 13 травня 1933 року стало останнім актом його протесту проти штучного голодомору й наростаючої хвилі репресій. До «офіційної реабілітації» Хвильового, що відбулася аж за Горбачова, цей письменник залишався найбільш «демонічною» постаттю офіційно-совєтизованого українського дискурсу.

З іншого боку, гуманітарні студії окресленого тут періоду витворюють цілком іншу картину. До кінця двадцятих років гуманітарні, як і загалом наукові дослідження, в основному були позбавлені впливу тогочасних ідеологічних догм. У науковому дискурсі взагалі й академічному зокрема просто немає аналогу «літературній дискусії» 1925–1928 років, під час якої десятки письменників, критиків та політиків сяк і так обговорювали «вірний курс» літератури на майбутнє. Не те щоб у гуманістиці тієї доби не було «бродіння» або «жвавості стилю», просто ідеологічний профіль гуманітарних досліджень ще не став проблемою. Натомість самі дослідження досягли безпрецедентно широкого обсягу, особливо в галузях історії, археографії, бібліографії, а також у щойно відкритих галузях орієнталістики, візантистики, юдаїстики, у вивченні інших етнічних меншин України тощо.

Однак у світлі подальшого розвитку найбільш значимою рисою цієї доби було те, що такий стан речей (тобто неідеологічна, «суто академічна» природа гуманістики) сприймався культурною елітою як цілком нормальний. З багатьох джерел видно, що в очах широкої публіки такі інституції, як Українська Академія наук, набули надзвичайно високого авторитету. Таке ставлення до гуманістики могло в принципі стати парадигмою національного відродження в цілому, бо ж тогочасний гуманітарний дискурс, хоч і перевантажений авторитарною, волюнтаристською риторикою, міг бути (принаймні за своєю зовнішньою формою) дискурсом хай не відкритого, а все ж нетоталітарного суспільства. Попри всі труднощі цієї доби, ми бачимо в ній справжнє громадянське суспільство (інша річ, що в совєтській державі воно не мало жодного шансу на виживання) – суспільство, засноване на справді патріотичному, україноцентричному консенсусі, де формальна ідеологія підпорядкована ширшому усвідомленню національних завдань, а влада національного комунізму (оскільки комуністично-партійні цінності ще не становлять усієї системи цінностей) не унеможливлює існування цілої низки різноманітних культурних, наукових і політичних поглядів та постатей. Утім, це був останній проблиск надії.

2.

Контрнаступ Сталіна на «коренізацію» та «українізацію» розпочався фактично водночас із самим проголошенням цих ідей. Адже натомість він із самого початку пропонував «автономізацію», тобто жорстке підпорядкування регіонів (потім «республік») – «центрові». Проте на перших порах, здавалося, перемогла висунута Леніним ідея «союзу рівних». По смерті Леніна одним із перших кроків Сталіна на посту генерального секретаря було придушення українізації як прихованої національно-будівної програми. Він призначає керівником Компартії України Лазаря Кагановича, і серед найперших завдань, які йому ставить, чільне місце посідає припинення українізації. Хоч офіційно саме на Кагановича, як голову комісії Політбюро з українізації, покладалася відповідальність за цю справу, він, безперечно, робить усе від нього залежне для її систематичної профанації. Це найяскравіше виявилося, по-перше, в організації в 1926–1927 рр. цькування О. Шумського – комісара народної освіти, якого було знято, крім усього іншого, за поблажливість до виявів націоналізму в середовищі українського письменництва. Наступник Шумського Микола Скрипник намагався відстоювати гідність української культури на принципах її рівноправності з російською – попри дальше посилення партійного контролю. Однак за Скрипника політика українізації стає вже чисто формальною, спрямованою здебільшого на захист того, що ще можна було захистити від партійно-державного апарату, який усією своєю міццю навалився на так званий «буржуазний націоналізм». Ще до 1929–1930 рр. українізація часто згадується в офіційних партійних заявах як «пріоритетний напрям». Символом її остаточного скасування можна вважати самогубство Хвильового та – через два місяці (7 липня 1933 року) – Скрипника. Характерно, що незабаром були оголошені «ворогами народу» та «ліквідовані» всі (за винятком Кагановича) вищі партійно-державні посадові особи, які входили в комісію з українізації: С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський, А. Хвиля, М. Чивурін і Н. Голод.

Загальновідомо, що з самого початку встановлення сталінського режиму виникає спеціальна техніка проведення великих показових процесів (хоч фактично судові процеси цього типу були й за Леніна). Ці суди за сфабрикованими матеріалами супроводжувалися організованою масовою істерією, і вирок був заздалегідь відомий – причому вирок не тільки звинуваченим, а й сотням і тисячам інших людей, які так чи інакше потрапили до їхньої орбіти. В Україні перший такий процес, який зачепив багатьох співробітників Академії наук та викладачів Київського університету, відбувся 1923 року. Це процес у справі так званого «центру дій», який підтримував нелегальні зв’язки з паризькою еміграцією. Проте час ще не доспів і широку публіку не вдалося переконати у висунутому на процесі звинуваченні в шпіонажі (в даному випадку – на користь Польщі). Академія висловила солідарність зі своїми членами, і наслідки процесу, зрештою, виявилися відносно нестрашними (вироки звинуваченим були істотно пом’якшені). Однак наступний процес – у справі т. зв. «Спілки визволення України» (СВУ) – можна вважати справжнім початком сталінської боротьби з нескореними силами нації, з самою ідеєю українізації, а передусім – з усе ще відносно незалежною Українською Академією наук, яку один із звинувачених на цьому процесі (Осип Гермайзе) пізніше характеризував як «острів у комуністичному морі». Арешти інтелігенції, насамперед членів Академії наук, розпочалися 1929 р. і тривали протягом року. Цього разу сама Академія поквапилася виступити з раболіпними запевненнями у своїй відданості комуністичній партії, всіляко відсторонившись від звинувачених і засудивши їх ще до початку суду. Сам суд тривав п’ять тижнів (з 9 березня по 19 квітня 1930 року) і супроводжувався максимально можливим галасом – як всесоюзним, так навіть і міжнародним. Суд відбувався у Харкові, тодішній Столиці УССР, в приміщенні оперного театру, від чого походить гіркий дотеп: «Опера СВУ, музика ГПУ». Головні звинувачені на процесі гідні того, аби їх тут бодай пригадати. Це академік Сергій Єфремов, якого часто називають «совістю нації», – секретар гуманітарної секції Академії наук (першої й найбільшої з усіх академічних секцій), видатний історик літератури і дуже популярний критик та письменник. Це, далі, академік М.Слабченко, такі видатні вчені й члени Академії, як О.Гермайзе, Г.Голоскевич, Ф.Дурдуківський, А. Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська й багато інших. Із 45 звинувачених 26 були з Академії, майже всі, лише за деякими винятками, – гуманітарії. Усі звинувачені були визнані винними. Єфремов, Дурдуківський, Гермайзе, Ніковський та декотрі інші отримали смертні вироки, замінені згодом на вісім років ув’язнення, – хоч насправді ніхто з них так ніколи й не вийшов живим на волю. Всі загинули в таборах. За цим процесом потяглися ще тисячі жертв, яких було арештовано й знищено за сфабрикованими звинуваченнями в причетності до СВУ.

Докази зводилися до голослівних тверджень про «участь у терористичній антирадянській організації, утвореній з метою повалення існуючого ладу й реставрації капіталізму». При цьому не було наведено жодного яснішого формулювання, жодного підтвердження діяльності «терористичної організації» – як не було й її самої. Єдине запитання, яке може виникнути з цього приводу, таке: заради чого вчені й громадські діячі рангу Єфремова визнавали себе винними на цих абсурдних, від початку до кінця сфабрикованих процесах? Як тепер з’ясувалося, честь і самопожертва рухали цими людьми, – перекручені й підступно використані організаторами процесу, котрі переконали Єфремова й інших, що своїми публічними зізнанням вони врятують тисячі невинних людей. Насправді ж зловісний задум сталіністів полягав у тому, щоб саме через вирвані в такий спосіб зізнання десятків невинник прилучити й тисячі інших людей до цього самого судового процесу, скомпрометувати не лише чільні постаті, а й саму справу, яку вони уособлювали1.

Наслідки процесу СВУ та планомірного наступу партії на Академію стали невдовзі очевидними. Як показала Полонська-Василенко в історичному нарисі «Українська Академія наук» (цей «нарис» і досі лишається єдиним загальнодоступним джерелом та цілісним викладом даної теми), партія не потребувала спеціальних доказів очевидної для неї думки, що Українська Академія наук є в цілому контрреволюційною установою, тим часом як керівництво й апарат Академії у відчайдушних спробах самозбереження випереджали й перевершували партію в самобичуванні, Спробах «перебудовуватися» та запевненнях у своїй лояльності. Буквально за кілька місяців Академія повністю переродилася. А що саме вона була останнім бастіоном опору совєтизації, то і її трансформація стала відповідним сигналом повної трансформації суспільства та його інтелектуального життя.

3.

Наслідки впливу сталінізації на гуманістику легко побачити, просто зіставивши гуманітарні праці, створені до і після 1930 року. Наукова продукція двадцятих років у галузі гуманітарних та суспільних наук просто вражає – і за кількістю, і, особливо, за якістю досліджень. Таку наукову продукцію – за її загальним профілем, методологією, дослідницьким професіоналізмом, зв’язками з іншими (європейськими) науковими школами тощо – не соромно порівняти з науковою продукцією буквально будь-якої європейської країни того часу. Звичайно, її методологією були здебільшого історицизм та джерелознавство (у чому з очевидністю виявлявся її зв’язок з дореволюційною російською та австро-угорською наукою), однак цей «консерватизм» ( якщо його можна так назвати) був цілком виправданим у суспільстві й . и культурі, котрі вперше в своїй історії спромоглися концептуалізувати й реконструювати власний канон. Водночас у цьому процесі самоідентифікації годі шукати слідів провінціалізму: провідні наукові журнали та інша наукова періодика того часу не лише виявляє добру обізнаність із наукою як на Заході, так і в сусідніх країнах, включаючи сюди, звичайно, Росію й Польщу, а й постійно відповідає на ті або інші зарубіжні наукові досягнення через різноманітні огляди, полеміку, коментарі та дискусії. Як правило, стиль наукових публікацій 20-х років виглядає і нині цілком нормальним за ясним розумінням наукового змісту і форми, наративними конструкціями, вихідними тезами, гіпотезами, доказовістю, за параметрами теорії та історії питання, допоміжного апарату (виноски, покажчики, резюме західноєвропейськими мовами тощо). Словом, це науковий дискурс, що утворює нормальний сегмент більшої транснаціональної наукової схеми.

Що найбільше вражає в цих публікаціях, особливо якщо зважити на історичний досвід України, так це широта погляду на світ. Звичайно, суто українські історія, література, фольклор, етнографія та мистецтво переважають у 104 колективних працях і 103 монографіях (декотрі у кількох томах), виданих у 1919–1930 роках, проте тут є й численні студії сходознавчих питань (наприклад, праці А.Кримського про перський театр та Гафіза, арабську й освіту и турецьку історію та літературу, тюркологічне мовознавство тощо), студії візантійської культури, юдаїстики, польсько-українських та російсько-українських взаємин, а також спеціалізовані словники, низка історій, бібліографій і т.ін. Однак не менше вражає й якість: автори, серед яких Грушевський, Багалій, Рєзанов, Перетц, Єфремов, Зеров, Сумцов, Айзеншток, Оглоблин та інші, є просто вищими фахівцями у своїх галузях, а якщо взяти Кримського й Шахматова – то це просто світові авторитети. З погляду якості високий рівень української науки тієї доби є безперечним; з тих пір мanо що в ній навіть близько підходило до цього рівня.

Як ясно з вищезазначеного, у 1920-ті роки в Академії наук – як фактично, так і за програмою її діяльності – переважала гуманістика, яка, в свою чергу – теж і фактично, і за програмою – здебільшого зосереджувалася на україністиці. У цьому була її сила – і це нормально для будь-якого суспільства, котре щойно позбавилося політичного та культурного гноблення. Та незабаром усе змінилося.

Вбачаючи своє завдання у дослідженні й відновленні канону, наука в той же час за ставленням до свого предмету була критичною, ревізіоністською і, по суті, плюралістичною. Так, наприклад, Грушевський у підготовленому ним виданні публіцистичних та полемічних праць Костомарова намагається простежити не лише різнобічні досягнення й комплексну систему цінностей та ідентичностей видатного історика й літератора ХІХ століття, а й складну еволюцію української національної думки та національної ідентичності загалом. Так само автори великої колективної праці про декабристів на Україні чи, скажімо, Сиповський у ґрунтовній праці про Україну в російській літературі першої половини ХІХ століття виявляють характерне для української гуманістики двадцятих років прагнення врахувати якомога ширший контекст. Особливо повчальним у цьому зв’язку є та велика увага, яка приділялася Пантелеймонові Кулішу великому продовжувачу, інтерпретатору та суперникові Шевченка. Українська наука не просто віддавала належне одній із найскладніших постатей в історії України ХІХ століття – як у різноманітних, часто новаторських дослідженнях його життя й творчості, так і в підготовці (під загальною редакцією Єфремова) повного, академічного видання його праць. Справа в тому, що Куліш – це національний символ неспокою, він, як овід, вився над засинаючим суспільством і не давав йому спати. Блискучий теоретик, фактичний засновник українського «народництва», він згодом став його ж головним та непримиримим опонентом. Ось чому низка ґрунтовних студій та публікацій двадцятих років, присвячених Кулішу, є показовою як з погляду принципового відмежування від гегемонії «народництва», так і щодо бажання сприймати національну історію та культуру в справді плюралістичному дусі.

Мабуть, головною рисою цього наукового та інтелектуального відродження, рисою, що надавала йому практичної дієздатності, була його, так би мовити, інституціалізація. Адже відсутність наукових інституцій до того часу була чи не найгострішою проблемою розвитку української науки. Натомість у двадцяті роки ми вже бачимо ціле гроно повнокровних наукових інституцій: серед них як ті, що існували в Україні раніше, хоч не завжди були достатньо українськими за своєю орієнтацією, так і ті, які щойно утворилися; як вузькоспеціалізовані, так і створені для широких інтердисциплінарних досліджень. Тут особливо яскравою ілюстрацією може прислужитися діяльність Михайла Грушевського. 1924 року перший президент Української Республіки повернувся з еміграції, аби присвятити себе виключно науковій праці. Його основною інституційною базою була кафедра новітньої історії України, але й також історично-економічна підсекція Історичної Секції, і Науково-Дослідча кафедра історії України. Крім того, він керував культурно-історичною комісією, комісією Української Пісенності (де за редакцією його доньки Катерини надруковано два томи «Українських Дум») і чотирма комісіями порайонного дослідження історії України. Подібне спостерігається і в інших дисциплінах2.

На думку багатьох істориків і критиків, протягом двадцятих років не лише наукова, а й ширша культурна арена відзначалася саме таким плюралізмом – попри всі гоніння та зовнішні обмеження, що накладалися совєтською владою. У літературно-мистецькій галузі цей плюралізм постійно виявлявся у гострих дебатах і навіть в образливій полеміці поміж різними групами та напрямами. Якийсь час такі відцентрові тенденції вдавалось поєднувати під одною обкладинкою, створюючи враження поліфонії – як, наприклад, у журналі «Літературний ярмарок», заснованому ВАПЛІТЕ. Але водночас, мірою наростання сталінських репресій, усі ці суперечки та свари породжували щораз більше публічних та анонімних доносів, які поступово ставали одним із важливих засобів сталінського терору.

Сталінський наступ 1929–1930 років раптово й безжально зруйнував налаштований шлях загальноукраїнського культурного й наукового відродження: знищив людей, інституції, стилі поведінки, пріоритети, процедури й цінності, мову і способи висловлення, можливість контактів (не лише зарубіжних, а й просто глибоких контактів між людьми),психологічні умови референції, почуття самості, особистості, індивідуальної цілісності та безпеки – геть усе.

Найбільш наочною і брутальною формою цього втручання було фізичне знищення сотень видатних і тисяч менш відомих учених та діячів культури. Їх розстрілювали, вони гинули в тюрмах і таборах. А ще десятки тисяч (вважалося, що їм пощастило) фізично виживали, хоч і були репресовані і в той чи той спосіб відірвані від наукової та культурної діяльності (декотрі повернулися до такої діяльності щойно під час хрущовської відлиги). Це був справжній геноцид інтелекту української нації, остаточний баланс якого ще не підбито, ані навіть не зібрано всіх найважливіших документів. Попередню роботу зробили емігранти та дисиденти. За роки «перестройки» та незалежності дещо зроблено й в Україні офіційними науковцями, проте цього замало; власне, це лише крихітна частка того, чого можна і слід було сподіватися. Нечисленність досліджень цього трагічного періоду, виконаних безпосередньо в Україні, як і той факт, що донині головними друкованими джерелами на цю тему залишаються праці, написані за кордоном (згадувана вже історія Полонської-Василенко, студія голодомору Роберта Конквеста, праця Петрова 1947 року про сталінський терор тощо), – зайвий доказ того, що це – системна проблема і що порочність нинішнього академічного істеблішменту, має глибоке історичне походження.

Не менш жорстокою й безжальною була руйнація наукових інституцій та досліджень у цілій низці галузей, особливо гуманітарних, насамперед в україністиці, яка почала тлумачитися не інакше, як «буржуазний націоналізм». Загинули цілі теоретичні та методологічні напрями, оголошені «контрреволюційними», «буржуазними» або «формалістськими», зник нормальний науковий процес і майже цілковито занепав науковий етикет. Уже протягом 1929–1930 років численні наукові комісії, особливо ж у галузях історії та філології, були просто ліквідовані – наприклад, комісія з вивчення сучасної української історії, археографії, юдаїстики, численні комісії з українського мовознавства. Між 1931 та 1934 роками цей процес ліквідації наукових напрямів ще дужче прискорився і призвів до ліквідації цілих гуманітарних інститутів. Так було скасовано вивчення орієнталістики та візантології, знищено рештки лінгвістики, етнографії, припинено вивчення культур етнічних меншин, історії мистецтва тощо.

Водночас з усуненням з Академії видатних та й просто справжніх учених розпочалося призначення туди партійних функціонерів (наприклад, комісара освіти В. Затонського), або ж таких культурних діячів, котрим відводилася роль слухняного знаряддя партії (наприклад, Павла Тичини, призначеного в Академію 1929 року), або навіть шарлатанів від науки на кшталт Трохима Лисенка (котрий був призначений в Академію 1936 року з посади колгоспного агронома).

Паралельно з ліквідацією цілих секторів гуманістики та заміною справжніх учених на партапаратників і їхніх прислужників йшло прискорене розширення природничих та особливо технічних і суміжних з ними галузей. Уже 1928 року кількість дійсних членів Академії наук збільшилася на 75%, причому всі нові академіки репрезентували прикладні науки (металознавство, електрозварювання – на чолі з Є.О.Патоном, гірництво тощо). У наступні роки такі процеси безупинно наростали, аж доки – в наш час – гуманістика не перетворилася на дуже маленьку частку академічного цілого. Якщо ж урахувати, що з тої частки далеко не всіх можна назвати вченими в нормальному, загальноприйнятому значенні цього слова, то відсоток представництва гуманістики в сучасній Академії буде просто мізерним.

4.

Головним чинником ідеологічної перебудови, на якому постійно наголошувалося в усіх офіційних документах, був, звичайно ж, партійний контроль. Як пише Полонська-Василенко:

На початку 1930 року Академія Наук «включилася» в плян 1-ої п’ятирічки. Наслідком того всю працю Академії піддано критиці Плянової Комісії, яка встановлювала плян роботи на п’ять років. 3агальна настанова була така: відкидалися всі теми «ідеалістичного» характеру, у Відділі Суспільних Наук головну увагу зверталося на вивчення революційних рухів, історії фабрик та заводів, фольклору, зв’язаного з революцією і робітництвом. Розпочаті роботи з історії України, її письменства, філології відкидалися, і автори їх спішно мали переозброюватися новою тематикою3.

Аби спрямовувати роботу Академії в потрібне партії річище, в самій Академії було створено партком. Він почав друкувати своє (й Академії) періодичне видання «За Радянську Академію», що стало відразу рупором партійної ідеології, даючи вказівки, як пристосувати ідеологічні вимоги поточного моменту до роботи Академії.

Вражаючу ілюстрацію щодо того. як це робилося, наводить Полонська-Василенко, цитуючи програмну статтю члена партії Є. Шабліовського, щойно призначеного директором інституту Шевченка (нині – інститут літератури імені Т.Г. Шевченка), котрий запропонував наступний план дій Академії:

Отже партія вимагає від усіх активної роботи над опануванням виробничо-технічних питань, над просуванням техніки в маси... Плянова робота профспілок і господарчих органів теж не повернута лицем до техніки... Систематична робота над виданням науково-технічної і популярної літератури, організація позаочного навчання, утворення виробень ВТУ3’ів і технікумів, колгоспних університетів, курсів, проведення бесід, семінарів, організація бібліотечної та виробничо-довідкової роботи, оправдання технічних та агромінімумів, технічна допомога ударним бригадам і найвідповідальніша робота в галузі робітничого винахідництва, – от що повинні відбити в своїх плянах, у спрямованні своєї роботи і інституції і колектив СНР4.

(Знаменно, що, як назначує Полонська-Василенко, ревна лояльність офіційного шевченкознавця не врятувала його від Соловків – але він вижив і потім продовжував свою, так би мовити, наукову роботу.)

Виконання цих завдань мало забезпечуватися такими методами й засобами, котрі за нормальних умов можна було б розглядати як просто адміністративні чи суто ідеологічні, але за умов сталінізму це фактично були форми психологічного тиску, залякування, словом – терору.

Головною з цих форм були так звані чистки, які проводилися з й певною періодичністю и супроводжувалися галасливими кампаніями публічного цькування. Чистці підлягала Академія в цілому, більше того – вона була зобов’язана час від часу сама себе чистити, виходячи з принципу: «робочий клас не буде миритися з чужим йому класовим характером тієї науки, що виступає під гаслом аполітичності так званої “чистої” науки». Чистки складалися з «диспутів», на яких учені, обрані для даної чистки (Грушевський, Воблий, Яснопольський, Оглоблин та інші), публічно обговорювалися, критикувалися й ганьбилися за їхні «помилки»; заходи супроводжувалися також спеціальними внутрішніми ревізіями, що їх проводили парткоми і партбюро, та масовою кампанією в пресі, спрямованою на дискредитацію й «викриття» вчених, інтелігентів, «спеціалістів» як внутрішніх шкідників-саботажників («врєдітелей»).

З цього ж арсеналу психологічного терору – організація листів із висловленням беззастережної підтримки, повного й активного приєднання до нових пріоритетів і нової моралі. Цей засіб був ще небезпечнішим для науки, бо роз’їдав її зсередини, вимагав не лише добровільної згоди, а й ентузіазму з приводу того, що відбувалося навкруги. Окремі вчені, групи, наукові колективи й цілі інститути мерщій зверталися в пресу, аби встигнути висловити свій ентузіазм у стилі, скажімо, п’яти академіків – О.О. Богомольця (президента Академії), О.В. Фоміна, Є.О. Патона (майбутнього президента), К.К. Сумінськоrо та В.О. Плотнікова, – з характерним закінченням:

Ми, академіки Всеукраїнської Академії Наук, Богомолець, Патон, Сумінський, Фомін, Плотоников, підхоплюючи відозву робітників заводу «Більшовик» про сплату рахунків Донбасові, оголошуємо себе ударниками соціялістичної науки і зобов’язуємося всі свої сили, всю свою волю, всю творчу думку, весь науковий досвід віддати на велику справу соціялістичного будівництва. Ми доведемо, що київська парторганізація не помилилась, покладаючи надії на культурний Донбас. Ми зобов’язуємося піднести якість наукової роботи, максимально наблизивши її до актуальних вимог соціялістичної реконструкції, як бази побудови соціялізму в нашій країні, прискорити темпи наукових досліджень, поширити опрацювання конкретних проблем технічної реконструкції Донбасу, оплачуючи тим рахунок тулян та робітників заводу «Більшовик»5.

Ця схема повторювалася безліч разів, на всіх рівнях науково-освітнього істеблішменту, представниками всіх наукових дисциплін. Навіть музикознавці давали урочисту обіцянку «провадити нещадну, непримиренну боротьбу з усіма проявами ворожої ідеології в музичній роботі-науковій, творчій та виконавчій».

Цілком очевидно, що хоч би якими були конкретні соціально-культурні відгалуження цієї схеми, за якою писалися подібні звернення (завжди й обов’язково силувані, нещирі, брехливі), у підтексті вони мали принаймні дві головні спільні риси.

По-перше, усі вони були своєрідною формою самоприниження, самовикриття й самозречення, доходячи буквально до психологічної кастрації як запоруки нездатності будь-коли в майбутньому стати в опозицію до існуючого ладу. Підписавши подібне звернення, людина опинялася в такому психологічному й моральному стані, з якого вкрай важко було перейти на іншу позицію, в усякому разі, годі було й гадати про те, щоб перейти в опозицію. Це було психологічне і моральне самогубство чи, принаймні, віддання себе у заставу під позику власного життя.

По-друге, подібні відозви чи, пак, прохання давали підтвердження – якщо воно взагалі було ще потрібне, – що мова, значення слів, «дискурс» назавжди й безнадійно зіпсовані – а отже, знову таки, не те що опозиція, а й простий сумнів – неможливі. Якщо людина обіцяє боротися з «ворожою ідеологією» в музиці (!) – попри цілком очевидний факт, що в цій галузі ні «боротьбу», ні «ворожу ідеологію» не можна визначити не те що об’єктивно, а й скільки-небудь правдоподібно, – то це означає, що така людина вже не спроможеться ні захистити об’єктивність будь-якої формули або схеми пізнання, ні піддати сумніву будь-яку необ’єктивну, перекручену формулу або схему, хоч би якою вона була потворною. Відтак самі слова тимчасово припиняли своє існування в будь-якому реальному, інтерсуб’єктивному значенні. Годі дивуватися, що з погляду совєтської ідеології саме «об’єктивізм» вважався головним гріхом. А саме поняття правди, істини, ставилося під сумнів, «ідеологізувалося».

(Друге есе циклу – в наступному числі «Критики»)

  • 1.Пор.: Б. Антоненко-Давидович. «СВУ», с. 31–66 і Ю. Шаповал. Людина і система, с. 82–96.
  • 2.Н. Полонська-Василенко, с. 77–83.
  • 3.Там само, ІІ, с. 10.
  • 4.Там само, ІІ, с. 11.
  • 5.Там само, с. 12.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі