Слово про те, як Ярослав, князь галицький, у султанів стріляв

Грудень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
25 переглядів

1.

Українські науковці час від часу виказують бажання привласнити військову повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або, принаймні, наголосити, що позаяк її головні події відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни. Але через панівні позиції росіян у радянських академічних установах і стійкий російський націоналізм, оприявлюваний у кожній дискусії про походження поеми, українські претензії так і не досягли мети. Що, зрештою, й добре, бо цей твір – підроблений.

Причину того, що стільки людей, а надто росіян, палко повірило в його автентичність, слід шукати в сфері ідеологій ХІХ–ХХ сторіч. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «ориґіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже – немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через посередництво однієї-єдиної людини – Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832). А він не може заслуговувати на довіру. На жаль, його коротка біографія, вміщена у виданій 1995 року в Москві «Енциклопедії “Слова о полку Ігоревім”», тільки заводить в оману: подаючи вичерпну бібліографію, словом не згадує про серйозну душевну хворобу Калайдовича.

Не існувало «Хронографа», який нібито зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі1, й до 1792 чи 1793 року не було жодного вартого довіри опису тексту «Слова» (найперше таке свідчення зробив у своєму рукописі Іван Порфирович Єлаґін перед самою смертю 3 жовтня 1793 року).

Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління леґенд про «втрачений рукопис» – тобто «публікатора» Олексія Івановича Мусіна-Пушкіна (1744–1817), видавця Олексія Федоровича Малиновського (1762–1840) і Калайдовича, – довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток леґенди про зникнення рукопису. Вона утверджувалася досить повільно й широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна (1817). Малиновський заговорив про втрату в 1815 році, але тільки в приватній розмові з графом Миколою Петровичем Румянцевим, прохаючи грошей на опублікування списку, який зрештою виявився підробленим: Калайдович публічно згадав про втрату в 1818 році, але заявив, що це сталося невдовзі після 1795 року; Пожарський іще й у 1819 році міг сказати, що рукопис зберігається у бібліотеці Мусіна-Пушкіна.

«Слово» містить безліч богемізмів, каламбурів та класицизмів, фальшивих і справжніх, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською. Він глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; його захоплювали звукові й світлові ефекти, зокрема пташині та звірині звуки; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства та персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця XVIII сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінґвістичних та історичних реаліях. Натомість знав мови Біблії, включно з давньоєврейською. Своєю чергою, наявність у «Слові» вчених гебраїзмів зі Старого Заповіту (урим, ортьма) дає поважні підстави припускати, що цей твір з’явився вже...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі