Словник – потужне слово

Грудень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
586 переглядів

«Словник – потужне слово» – таким судженням починається книжка, яка привернула до себе увагу не лише науковців, а й широкого кола читачів, не байдужих до мовних справ. Поява змістовної книжки на актуальну тему – завжди привід для зацікавленої розмови. А що словникарство в Україні незмінно перебуває в центрі уваги культурної громади, то з такої нагоди варто поговорити і про саму працю Сидні Лендау «Словники: мистецтво та ремесло лексикографії», український переклад якої завдячуємо кандидатові фізико-математичних наук, працівниці Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України, термінологу Ользі Кочерзі, і про ті важливі проблеми сучасного українського словникарства, до яких автор навертає читачів, даючи змогу осмислити їх на тлі зробленого в словникарстві англомовного світу.

Сидні Лендау – людина відома серед лексикографів. У його доробку – укладання й редаґування таких ґрунтовних праць, як тритомовий «Міжнародний словник із медицини та біології» (International Dictionary of Medicine and Biology, New York, John Wiley, 1986) і «Кембридзький словник американської англійської мови» (Cambridge Dictionary of American English, New York: Cambridge University Press, 2000). Він є автором численних наукових праць із різних питань теорії та практики лексикографії, а обговорювана книжка англійською мовою вийшла вже кількома виданнями: 1984, 1989 (передрук), 2001. Український переклад здійснено з її другого видання 2001 року, істотно доповненого і поправленого.

Книжка Лендау за обсягом і змістом охоплених проблем незвична для українського читача, навіть і для мовознавця. Незвична тому, що в ній подано наслідки роздумів автора і над теоретичними проблемами укладання словників різних типів, передусім словників пояснювальних (тлумачних, синонімічних, навчальних, перекладних), і над проблемами їх видання, використання та правового захисту, засадами словникарської етики. У такому об’єднанні є свої безперечні переваги, передусім для читачів, які не є фахівцями в лексикографії. Переваги полягають у тому, що завдяки зведенню різних відомостей про словники та словникарство читачі, далекі від мовознавства, дістають змогу познайомитися з усім спектром проблем словникарської справи: від вибору адресата й типу словника, визначення його реєстру, способу пояснення слів та їх ілюстрування до можливостей захистити працю укладачів від її украдачів.

Різним складникам словника та різним етапам його укладання й виробництва Лендау присвятив окремі докладні розділи: «Ключові елементи словників та інших мовних довідників», «Означення», «Слововжиток», «Творення словника», «Правові та етичні аспекти лексикографії». З їх змісту вдумливому читачеві стає зрозумілим, що недарма видатний французький філософ-гуманіст Йосиф Юстус Скаліґер словникарство за складністю вважав другою справою після подвигів Геракла, а Теофан Прокопович, перекладаючи цю Скаліґерову епіграму, порівняв працю словникарів із працею ковалів та рудників. Глибшому усвідомленню того, що в справі творення словника немає дрібниць, сприяє вагомий за спектром охоплених типів словників і водночас компактний за їх описом «Стислий виклад історії англійської лексикографії», що його Лендау подав як вступ до безпосередньої розмови про секрети мистецтва й ремесла лексикографії.

Таку панорамність обговорення проблем словникарства як чесноту книжки Сидні Лендау справедливо підкреслила Ольга Кочерга в передмові від перекладача: «Сидні Лендау, – зауважує вона, – подає мінімум лінґвістичних термінів, здебільшого в дужках, пояснюючи фахові проблеми мовою, зрозумілою нефахівцеві, що хоче не лише користуватися словниками на рівні, дещо вищому від “чайникового”, а й хоча б мінімально усвідомлювати тонкощі словникарської “кухні” та втрати й бонуси користувача, що з цього випливають» [с. 8].

Праці-зведення, подібної до книжки Лендау, до того ж адресованої найширшій читацькій аудиторії, в україністиці ще немає, попри чималу літературу про слово й словникарство, і теоретичну мовознавчу1, і науково-популярну2. Проте це аж ніяк не означає, що українські словникарі не приділяють належної уваги всім ділянкам цієї справи. Лендау слушно визначає три етапи творення, які проходить будь-який словник: планування, писання та видання, і підкреслює важливість саме першого етапу. «Поширена думка, – пише він, – що творення словника починається з означування слів, так само наївна, як припущення, що зводження будівлі починається з купівлі будівельних матеріялів» [336]. Як архітектор починає свою працю з плану споруди, так і укладач словника – з його плану-проспекту. Якщо, звичайно, вони ставлять собі на меті створити новий, ориґінальний продукт, а не скопіювати вже відоме.

Українські читачі знайомляться з такими планами-проспектами в передмовах до словників, а також в інструкціях «Як користуватися словником». Здебільшого ж такі часом досить докладні праці українські словникарі сприймають як суто виробничі документи і вони залишаються в архівах авторів словників чи тих інституцій, які опікувалися їх укладанням і виданням. Зрідка плани-проспекти та інструкції для укладання особливо значущих словників, праць, що набувають загальнонаціонального значення, удоступнено широкому колу читачів. Так сталося з «Проспектом тлумачного словника української мови», усім відомого академічного тлумачного «Словника української мови» (СУМ) в 11 томах. Цей проспект було видруковано 1958 року для широкого обговорення, а 1967 року після врахування висловлених зауваг і пропозицій світ побачив його новий варіянт із показовим доповненням у підзаголовку – «доопрацьований за досвідом укладання і редаґування перших томів». Отже, і в розподілі проблем словникарської справи, фахових і нефахових, який прийнято в українській мовознавчій традиції, теж є свої плюси. Розведення праць за змістом передусім дає змогу адресатові, мовознавцю-лексикографу, немовознавцю-фахівцеві в окремій галузі наукового знання або виробництва, будь-якому зацікавленому читачеві видобути потрібну йому інформацію про словники, зосередитися на певному колі проблем їх творення, глибше і чіткіше їх усвідомити й опрацювати.

Читання книжки Лендау неминуче спонукає не лише до порівнянь американської й української словникарських традицій, а й до роздумів над спільним і відмінним в організації словникарства, змінами, які в ній відбулися з появою комп’ютерних технологій. Уже в першому розділі книжки Лендау чітко ставить основне питання – «Що таке словник?» – і чітко окреслює сутнісну відмінність між словником та енциклопедією як двома основними способами узагальнення знань людини про світ, утілених у мові. Словник, твердить він, описує слова, а енциклопедія – речі, названі словами. Від завдання кожного з цих типів довідників залежить склад їх реєстрів, пояснення гаслових слів та їх ілюстрування, що Лендау й демонструє на прикладі хоча б такого слова, як релігія.

Обшир і розмаїття словників засвідчують стан розвитку національної мови і науки в суспільстві. Що більше різних типів словників, каже Лендау, то повніше, глибше, детальніше описано слова, а через них – світ, людей, речі. Справжній новий словник (а не зліпок з уже відомого!) стає наслідком копіткого й невпинного пізнання дійсности, ретельної, вдумливої наукової праці словникарів. Завдяки цьому словникарство й словники є важливим свідченням рівня розвитку суспільства певної доби, його мови, науки, видавничої справи. Цим визначено суспільну вагу словників, сталість національної словникарської традиції, а отже, й вимоги до них суспільства. Читаючи компендіюм Лендау, неминуче порівнюєш досвід американських і британських словникарів із тим, що зроблено й робиться у нас.

Для України з її незмінно гострим мовним питанням справи словникарства виходять далеко за межі середовища, в якому створюють словники. Сьогодні стає дедалі яснішим, що відсутність виваженого, перспективного плану творення нових українських словників неабияк загострює мовні проблеми, гальмує повноцінне функціонування української мови в її державному статусі. Ці негаразди мають виразне соціяльне підґрунтя і стають об’єктом політичних маніпуляцій. Саме словники разом із граматиками, правописом, навчально-довідковою літературою, національним корпусом мови сприяють розвиткові української мови в усій повноті її державних функцій. Нехтування цією істиною обертається для держави втратами в інформаційному просторі й проблемами у мовній політиці.

Словників у нас виходить щороку чимало, проте кількість, як відомо, не завжди означає якість. Видань багато, а от нових словників обмаль. Такими можна з певністю назвати словники нової української лексики, яких за роки незалежности вийшло чимало3, словник українського жарґону Лесі Ставицької, «Граматичний словник української літературної мови. Словозміна»4 або словник мови Львова «Лексикон львівський: поважно і на жарт»5. Проте в нас іще немає словників ідеографічного штибу на взір «Тезаурусу англійських слів та висловів» Пітера Марка Роже (1852), що його докладно описує Лендау. Такі словники, на відміну від тлумачних, описують не окремі слова, а групи слів, що виражають спільне поняття. В україністиці вже є ґрунтовні дослідження, присвячені засадам творення ідеографічних словників6, до того ж зорієнтовані на використання комп’ютерних технологій, однак такі словникові проєкти досі не втілено у конкретних продуктах.

Розмова на цю тему неминуче пов’язана з оцінкою діяльности відповідальних за творення словників в Україні. Лендау, аналізуючи американську словникову продукцію, як найґрунтовніші виділяє так звані університетські словники. Позаяк Україна має фінансовану державою Національну академію наук, то найякіснішими у нас упродовж радянського періоду вважали академічні словники. У мовознавчих інститутах НАН України, зокрема в Інституті української мови, є спеціяльні відділи, основне завдання яких – забезпечити розв’язання фундаментальних теоретичних проблем словникарства: виробити засади опису української мови в словниках різних типів, критерії добору до них ілюстративного матеріялу, відстежувати зміни у мові й осмислювати перспективи їх усталення. Однак активним творенням словників незмінно зайняті й працівники українських вишів, просвітницькі установи, а також видавництва, державні та комерційні. Дедалі яснішою стає необхідність переглянути практику творення словників під опікою тільки державних установ, що склалася за радянських часів. Нової оцінки потребують не лише питання організації словникарської справи та якости словників, а й нові інструменти їх творення – комп’ютерні технології. Книжка Лендау, описуючи досвід світової лексикографії у розв’язанні тих проблем, дає цінну поживу для роздумів на ці теми й українським словникарям.

Рівень словникової справи для певної спільноти визначає наявність передусім тлумачного словника національної мови, який покликаний щонайповніше й докладніше описати її лексичний склад, граматику і слововжиток, а отже, стає надійною основою для укладання інших словників: перекладних, навчальних, словників синонімів, іншомовних слів тощо. Вже згаданий тут 11-томовий «Словник української мови» Академія наук УРСР видала протягом 1970–1980 років, і якщо врахувати час, витрачений на його укладання вручну й редаґування, на тогочасний друкарський процес, то він у кращому разі відбиває стан української мови середини минулого століття. Проте всі тлумачні словники, які з’явилися за ці роки, і в творенні яких, до речі, уже було так чи так використано новітні комп’ютерні технології, лише модифікують цю працю, часом не поліпшуючи, а погіршуючи її, як це сталося в «Новому тлумачному словнику української мови» Василя Яременка й Оксани Сліпушко або у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» за редакцією Вячеслава Бусела. Втім, автори цих словників не вважали навіть за потрібне зазначити, що саме одинадцятитомовик становив основу їх модифікацій. Після появи в 1998 році словника Яременка–Сліпушко «Літературна Україна» надрукувала статтю обурених таким порушенням етичних норм укладачів СУМ-11, лексикографів з Інституту української мови НАНУ7, проте, на превеликий жаль, пересторога не зупинила наступних украдачів СУМ-11.

Наприкінці 2010 року нарешті побачив світ давно обіцяний Національною академією наук України перший том нового 20-томового тлумачного «Словника української мови», – але й він не виправдав сподівань. Попри хвалебну рецензію в «Літературній Україні» Дмитра Павличка та Дмитра Пилипчука, у якій цей словник пойменовано «золотим двадцятикнижжям», він викликав гостру критику і фахівців-лексикографів, і нефахівців. Причина знову та сама: це не новий, а великою мірою погіршений варіянт СУМ-11. Укладачі щиро зізналися в передмові, що робили новий словник «поверх» старого, тобто одинадцятимового, – це так, ніби замість капітального ремонту будинку лише підмалювати його стіни. Адже новий стан мови потребує й нової моделі словника – і за реєстром, і за означеннями та ілюстраціями.

Міркування Лендау у спеціяльних розділах його книжки («Корпус у лексикографії» та «Роздуми про вплив комп’ютерних технологій на творення словників») додають вагомих арґументів до цього твердження. Лендау беззастережний у думці про те, що словники мають укладати фахівці, які глибоко знають мову, мають загальну широку ерудицію і вправно володіють прийомами творення словників. Самé поняття «технологія», запозичене з виробничої сфери, містить три засадничі складники: сировина, знаряддя її оброблювання та продукт. Для нового опису мови і його втілення в новому словнику треба глибоко вивчити зміни у формі, значенні й уживанні вже наявних слів, наслідки пристосування до нашої мови нових запозичень або слів, примусово вилучених і нині повернених до активного вжитку. Комп’ютерні технології, відірвані від копіткого професійного аналізу мови, в руках людей, що не мають належної мовознавчої освіти й словникарського досвіду, перетворюються на «мистецтво заради мистецтва». Вони лише пришвидшують маніпулювання вже відомою інформацією про мову і не здатні створювати нові відомості про неї, не сприяють творенню словників, нових за змістом, а не за формою. Жодна комп’ютерна технологія сама по собі не відповість нам на питання, чи слово новинник краще за новинар, яким словом ліпше замінити скальковане з російського временщик слово тимчасовець і що нового з’явилося в запозиченні з латини модератор. Ці знання про мову в комп’ютерну технологію треба закласти як «сировину», відповідно підготувавши її для комп’ютерного опрацювання.

Отже, відповіді на подані вище й інші питання передбачають ретельний професійний аналіз значень слів, моделей називання речей, покладених в їх основу, наслідків контактів української мови з іншими мовами. А така праця під силу лексикографам найвищої кваліфікації, які знають не лише секрети свого ремесла, а й володіють мистецтвом творення словників, бо мають глибокі знання з мовознавства та широкого спектру інших наукових дисциплін, загальну високу культуру. Саме такі фахівці здатні створити нове знання про мову, яке математики, інформатики й програмісти зроблять приступним комп’ютерові та його технологіям. Тільки за умови взаємодії мовознавців і розробників комп’ютерних технологій, у якій кожен відповідає за свою ділянку творення словника, можна укласти насправді новий словник – новий заабеткований Всесвіт.

Лендау переконливо пише про загрозу фетишизації комп’ютера як замінника словникаря-дослідника, про шкідливість для поступу словникарства ідеї домінування комп’ютерної технології над знанням про мову. На його думку, «комп’ютерні технології відродили ідею, що в успіхові лексикографії машинерія виробництва словників є важливішим чинником, ніж люди. Ті, хто в цю ідею вірять, недооцінюють людські зусилля та майстерність, закладені у творення словників» [389]. Недавні вибори в Національній академії наук України це міркування Лендау беззастережно підтвердили. В Україні досі немає жодного академіка зі спеціяльности «Українська мова», проте з’явився академік з вигаданої спеціяльности «Лінґвістичні технології» (чому не «інформаційні» або «комп’ютерні»?) – директор Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ доктор технічних наук Володимир Широков. Хоч як прикро, але високим званням академіка Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної Академії наук України поквапливо вшанували не тих, хто своєю працею творить нове знання про українську мову, хоча б таких авторитетних в Україні і далеко поза нею мовознавців, як члени-кореспонденти НАН України Василь Німчук, Іван Вихованець або Ніна Клименко, а того, хто лише використовує їхню працю в своїх технологіях. Тут дуже пасуватимуть слова Лендау: «Кажуть, що ми живемо в інформаційну добу. Можливо, це й так, але винагороди тим, хто поширює інформацію, набагато перевищують винагороди тим, хто її створює» [387].

Лендау з тривогою міркує про те, що перетворення словників на привабливий товар, а словникарства – на бізнес, який завдяки комп’ютерним технологіям дає швидкі чималі прибутки, неминуче обертається втратами інформації, гіршанням якости словників. «Мірою того, – каже він, – як інформаційні технології потужнішають і стає дедалі легше доправляти дедалі більше інформації з дедалі більшою швидкістю дедалі більшій кількості людей, якість інформації має тенденцію спадати». Видавці витрачають гроші не на оновлення словників або творення нових, а на «нові технології та просування та поширювання їхніх продуктів» [387]. У зачарованому колі обертається в різних модифікаціях та сама інформація про мову, що й бачимо нині хоча б на прикладі тлумачних словників української мови.

І знову важливе для наших роздумів міркування Лендау. Він переконливо доводить, що творити сьогодні нові словники (нові за своїм змістом, а не за роком видання) без корпусів, як національних, так і спеціялізованих, пошукових, неможливо. Для побудови таких зібрань текстів теж треба передусім голови знавців мови й тих сфер суспільного життя, у яких обертаються слова, адже, як зазначає Лендау, «мовні дані треба ще зважити та оцінити» [300], зробити їх репрезентативними, вірогідними для словникарів. Він, аналізуючи вимоги до корпусів та підходи до їх укладання, обстоює незаперечну цінність таких масивів текстів як нової основи словникарської праці. Корпус, каже Лендау, є зручним підґрунтям і надійним інструментом перевірки мовних фактів, оцінювання вживаности слів, виявлення щонайменших відтінків їх значень, спектрів сполучуваности з іншими словами. Завдяки цьому корпус і дає нове життя мистецтву лексикографії, адже можливість побачити слово в усій повноті його реального вжитку творить для словникарів «міцне підґрунтя приймання рішень» [300], а самий словник робить відповідником і узагальненням реальної мовної діяльности суспільства.

Чи маємо ми для української мови такий потужний і надійний корпус? Іще 1999 року в рамах Державної програми розвитку національної словникової бази вже згадуваному Українському мовно-інформаційному фондові НАНУ виділили немалі кошти на створення національного корпусу української мови. Ситуація з його творенням нагадує детективний серіял, на превеликий жаль, із уже надто слабкою надією на його щасливий кінець. Роками чуємо бадьорі звіти директора УМІФу (вже академіка!) Широкова про те, що корпус є, і то чи не найпередовіший у світі, з такими комп’ютерними технологіями опрацювання мови, про які й американці можуть лише мріяти. І назву він має неабияку – Український національний лінґвістичний (!) корпус, отже, він претендує не лише на виконання суто довідкових функцій, а й наукових досліджень мови. Слухаємо й радіємо, передчуваючи перспективи такого продукту комп’ютерних технологій для українського словникарства. От тільки радість наша передчасна, бо у відкритому доступі (а саме це передбачає статус національного!) цього корпусу українські словникарі, а з ними й усі, хто працює з українською мовою, ніяк не дочекаються.

Прикметно в тракті наших роздумів, що до цього «потаємного» корпусу Українського мовно-інформаційного фонду, нагадаємо, інституції НАН України, доступу не мають навіть словникарі Інституту української мови НАН України. Відсутність корпусу вже істотно гальмує підготування нових українських словників, як загальномовних, так і термінологічних, бо для їх укладання треба мати надійні відомості про реальне функціонування української мови. Ситуація з корпусом УМІФу – тема окремої серйозної розмови, і щиро сподіваємося, що вона відбудеться, бо не хочемо думати, що керівництво НАН України влаштовує така патова ситуація з державними завданнями, покладеними на його відомство, що воно не зацікавлене в розвитку української мови як мови української держави.

Поки НАН України розбереться, існує чи не існує корпус УМІФу і чи за призначенням витрачено його щедре державне фінансування, ентузіясти з університетських і видавничих кіл створюють свої електронні текстові ресурси української мови без будь-якої державної підтримки. На сьогодні у відкритому й безкоштовному доступі вже є корпус українських художніх, публіцистичних і наукових текстів лабораторії комп’ютерної лінґвістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка з обсягом у понад 13 мільйонів слововживань і широким спектром комп’ютерних інструментів для їх аналізу (керівник проєкту Наталя Дарчук). Проте цей корпус аж ніяк не претендує на статус національного передусім за повнотою відомостей про функціонування української мови. Адже такі мови, як англійська, французька, російська та польська, мають уже національні корпуси не лише поважного обсягу (не менше за 200 мільйонів слововживань), а й різного типу, корпуси, глибоко пошаровані за часом, територією, функціональними різновидами мови, структурою й тематикою текстів. Наприклад, у Національному корпусі російської мови є тексти не тільки у письмовій, а й у звуковій формі, шкільний, діялектний, історичний корпуси, корпуси публіцистики, художньої літератури, поезії, розмовного мовлення. Нині разом з українськими дослідниками розробники цього корпусу розпочали створення паралельного корпусу текстів російською та українською мовами. Такі звістки сповнюють нас надією на те, що Україна в недалекому майбутньому всетаки матиме національний корпус своєї мови, доступний усім охочим, і що він стане надійною, на рівні світових вимог, основою для творення нових українських словників. Поява наскрізних творчих колективів зацікавлених фахівців, що часом працюють не лише в різних установах, а й живуть у різних країнах, теж є ознакою часу, тих, певна, позитивних змін, які нові суспільні реалії вносять в організацію словникарської справи в Україні. Монополія одного відомства шкодить творенню словників. Для користи словникарської справи, і це стає дедалі яснішим, слід активніше використовувати потенціял не лише НАНУ й університетів, а й можливості громадських, благодійних організацій, видавництв, спонсорську допомогу українських підприємців, як це роблять словникарі у США і країнах Західної Европи. Про це чимало цікавого пише Лендау.

Видавці його книжки в Україні, і за це їм низький уклін, безкоштовно поширюють її у колах мовознавців, словникарів, а варто було б дати її в руки і нашим можновладцям, зокрема тим, хто вершить сьогодні долю науки й освіти в нашій державі. Можливо, якщо не здобутки української лексикографії, то хоча б досвід передових держав світу, США і Великої Британії, змусив би їх нарешті почути голоси співвітчизників, занепокоєних станом справ в українському словникарстві. Можливо, їх змусила б замислитися над ним хоча б думка, якою Лендау завершує свою книжку: «Словники зазнають усіх складних суспільних тисків, таких самих, що їх відчувають люди та інституції двадцять першого сторіччя… Їх, так само як заспокійливу фонову музику в літаку та ліфті, що має притлумити страхи збудженої уяви, ми навчилися не помічати. Однак якщо нечутна музика нашої упереджености раптом замовкне, удар тиші змусить нас здригнутися, як розбуджену дитину, і світ справді стане дивним і загрозливим» [410]. Ці слова звертаю до всіх, хто розуміє, що словникарство як запорука розвитку мови держави становить невіддільний складник могуті й поступу самої держави. Звертаю їх до всіх, хто для цього працює і для кого, певна, книжка Сидні Лендау стане цінним помічником і порадником.

Сидні І. Лендау, Словники: мистецтво та ремесло лексикографії. З англійської переклала Ольга Кочерга. Київ: К.І.С., 2012.

  • 1.Зацікавлених читачів відсилаю до досліджень Василя Німчука «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (1980), Сергія Головащука «Перекладні словники та принципи їх укладання» (1976), Валентини Перебийніс, Маргарити Муравицької і Наталі Дарчук «Частотні словники та їх використання» (1985), колективної монографії «Слово і фразеологізм у словнику» (1980), а також до докладних оглядів здобутків українського словникарства XIX–XX століть у працях Петра Горецького «Нарис історії української лексикографії» (1961), Артема Москаленка «Історія української лексикографії» (1963), Леоніда Паламарчука «Українська радянська лексикографія» (1978), Ольги Кровицької «Українська лексикографія: теорія і практика» (2005). Бібліографічні відомості про різні словники читачі можуть знайти у спеціяльних покажчиках, наприклад, у праці Тетяни Кульчицької «Українська лексикографія XIII–XX ст.» (1999). Найважливіші відомості про словники різних типів з ілюстраціями подано в енциклопедії «Українська мова» (2000, 2004, 2007).
  • 2.Багато корисного в царині популяризації науки про мову, а отже, й пропаґування словників, зробили Борис Антоненко-Давидович («Як ми говоримо» (1970, 1991, 1994)), Євгенія Чак («З біографії слова» (1976, 1979), «Мандрівка в Країну слова» (1981), «Барви нашого слова» (1989)), Алла Коваль («Слово про слово» (1986)), Іван Вихованець («У світі граматики» (1987), «Таїна слова» (1990)), Ніна Клименко («Як народжується слово» (1991)), Олександр Пономарів («Культура слова: Мовностилістичні поради» (1999)). Проте популярної книжки про словники та словникарство, вкрай потрібної нині, у нас, на жаль, також немає.
  • 3.Див.: Д. Мазурик, Нове в українській лексиці, 2002; серію словників «Лексико-словотвірні інновації» колективу авторів на чолі з А. Нелюбою (2004, 2007, 2009, 2010, 2012); В. О. Балог, Н. Є. Лозова, Л. О. Тименко, О. М. Тищенко, Нові й актуалізовані слова та значення. Словникові матеріали (2002–2010).
  • 4.В. І. Критська, Т. І. Недозим, Л. В. Орлова, Т. К. Пуздирєва, Ю. В. Романюк, Граматичний словник української літературної мови. Словозміна, 2011.
  • 5.Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш, Лексикон львівський: поважно і на жарт, Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 2009, 2-ге вид. 2012.
  • 6.Див.: Н. В. Сніжко, «Ідеографічний тезаурус як модель лексико-семантичної системи (за наслідками автоматизованого аналізу українських іменників)», Мовознавство, 1995, № 6, с. 28–35, або: А. Я. Середницька, Ідеографічний поділ дієслівної лексики в сучасній українській мові (Автореферат дис. … канд. філол. наук, 2001).
  • 7.В. М. Білоноженко, А. А. Бурячок, В. О. Винник, Г. М. Гнатюк і Л. О. Родніна, «Обережно – плагіат», Літературна Україна, 1999, № 40, 18 листопада.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі