Слова і речі

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
359 переглядів

Останнім часом смерть стає вибірковою. Зачерпує долі щедро, навіть за мирних обставин. Замість єдиноунікальної кончини отримуємо цілі жмутки втрат, нерідко об’єднаних якоюсь типологічною ознакою. Скажімо, минулого року один за одним із життя пішли найпомітніші кінематографісти Заходу 1950-х – початку 1960-х років Інґмар Берґман і Мікеланджело Антоніоні. Сьогодні – з такою ж методичністю, так само кучно (чи доречним тут є термін із теорії елементарної балістики?) Роберт Раушенберґ, Алєн Роб-Ґріє, Карлгайнц Штокгавзен... Зникають навіть не особистості – цілі епохи, що їх вони повноважно представляли, а може, й автори цих епох. І коїться це з якоюсь наглою послідовністю, мовби нагорі хтось наперед склав «списки славетних», як для якоїсь небесної ЖЗЛ – і прогалин тут, йой, менше, аніж у земній ЖЗЛ, не кажучи про вітчизняні енциклопедії. На цій метафорі й зупинімося, аби не провалитися в містичну маячню якогонебудь «Паралельного світу», що пасує радше форматові телебачення, а не шляхетним аркушам розлогого часопису. Та й у містику не надто віриться...

Раніше так не було: вмирав митець – а смерти іншого, йому близького, треба було чекати піввіку, і смерть кожного осмислювали «по повній програмі ». Згадаймо, яким потрясінням для сучасників «срібної доби» стала загибель у невських водах молодого художника Сєрґея Судєйкіна. Навіть ураховуючи унікально-романтичні обставини цієї трагічної події та короткий вік загиблого, резонанс на цю смерть був нечуваний. Але вже більш прогнозованою смертю, відстраждавши у психушці, вже давно здолавши «пів шляху земного», вмирає Михайло Врубель, а кола водою розходяться, а культурне довкілля вирує, напружено осмислюючи спадок покійника, і мистецькі журнали вщерть заповнені чимось більшим за значущістю, аніж некрологи. Ось що прикро: не сам факт фізичного зникнення творчого індивіда, а теперішня відсутність інтелектуального реаґування на це. Такі події – тиха радість хіба що для енциклопедистів (Господи, не треба вже панькатися з біографією ще одного класика...) та постійних дописувачів щотижневих газет, шпальти яких ефектно прикрасити черговим лікнепом на тему «трудів і днів» спочилого в Бозі... Серйозніші видання теж обмежуються історико-культурними екскурсами, уникаючи узагальнень. Гадаєте, перебільшення? Аж ніяк. Чому ж тоді так довго довелося чекати окремих статтей про Олега Голосія, чия смерть для мистецького середовища не минула непоміченою, а от інші дізналися про неї тільки нещодавно, бо великі статті про його творчість зарясніли в українських журналах не менше як «п’ять років опісля...»?

І це – у випадку зовні ефектного мотиву «вмерти молодим». А коли йдеться про сивочолих корифеїв, котрі давно пережили свою добу і власну славу, то тут сподіватися на аналітичні розвідки ще менше підстав. Їх замінюють розлогими агіографіями, які слабують на поверховість бодай тому, що їм не передували зосереджені роздуми, а вже коли Раушенберґа й не бачено, а Роб-Ґріє перекладено, як сказав був (про інших авторів) Авєрінцев, «гомеопатично» (1999 року в Москві вийшов двотомник), то й поготів. Інша річ, що чули тут про них «усі культурні люди», особливо за радянської доби, ще менш за нашу налаштованої до осіб такого штибу. Виявилося, однак, що неґація – краща підмога, аніж байдужість, яку всуціль спостерігаємо сьогодні. Адже якраз у Києві 1972 року Дмитро Затонський видає – зрозуміло, ідеологічно упереджену, а як могло бути інакше? – монографію про «антироман », на два роки раніше, ніж вийшла аналогічна в Москві, єремеєвська. Поп-артові в цьому сенсі поталанило значно менше, зате подією для нашої столиці стала виставка Енді Воргола, що 1998 року відбулася в ґалереї ЦСМ-Сороса. Не останню роль зіграла тут «віртуальна українськість » Воргола, власне Варголи, про яку чомусь уперто мовчать позаукраїнські джерела, наголошуючи на словацькому походженні... його батьків. Так, і цю тему закрили.

Та якщо вже в попередньому...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі