Слідом за поетичним словом

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
777 переглядів

 

Для кого звучить джаз?

Джаз – музика, яку грають, бо це потрібно музикантові, й так, як він цієї хвилини відчуває, тож потреба у слухачі не є конечною. Якщо ж поезія привласнює метафору джазу, позичає «стилістику» й «синтаксис» джазових ритмів, виникає парадокс: з одного боку – джаз у музиці, в якому витворюється сам музикант, який творить ритми зі свого внутрішнього відчуття, з другого боку – слово, що обов’язково передбачає «трикутник» сприйняття (автор – слово – читач). У книжці Мар’яни Савки «Бостон-джаз» той самий парадокс: це джазові ритми в поезії, слово, писане поетом для самого поета, для самовиявлення у слові, однак це й виразна поезія, створена для промовляння, озвучення в певній ритміці, з певними інтонаціями й супровідним ілюстративним фоторядом. Звідси – абсолютно різні поезії, одні з яких ніби й не передбачають «Третього», а є лиш вираженням ліричного суб’єкта, як у вірші «Ваніль»:

 

я ваніль

я солодка блукаю

усім твоїм тілом

проникаю в уста

з кожним подихом

кожним ковтком

я летка

я умію літати

я так би й летіла

як травнева бджола

оповита квітковим пилком

я ваніль

я тебе огортаю

найтоншим з мережив

я беру у полон

цілковито

до грама

всуціль

ти вдихни мене всю

без обмежень

і без застережень

я тобі розкажу

я ваніль

я ваніль

я ваніль

[Савка, 30]

інші – сюжетні замальовки, ескізи, що мають інтенцію розказати про щось або когось і в яких помітне авторське ставлення до предмету розповіді, як, скажімо, у вірші «курва кажуть про неї...». Не зважаючи на те, що цю «курву» нібито зневажають, усі навкруги насправді нею захоплені, в тому числі й сам поет, який завмирає у мовчазному захваті, стежачи за вогником її цигарки.

У «Бостон-джазі» важливе й мовчання. Мовчання важливе як акт, із якого, може, «народиться слово». Адже слова можуть бути неправильно витлумачені, незрозумілі, вони можуть, зрештою, «не знайти адресата». І, певно, через цю важливість мовчання органічною часткою Савчиного тексту є світлини. Недаремно й книжка має підзаголовок «візії та вірші», це є натяк на те, що фотографію слід сприймати як текст. Світлини в «Бостон-джазі» – утривалена мить для самого поета, його візії та його метафори, однак ці самі світлини – знак для читача, який може витворювати цілком відмінні від авторових образи.

«Бостон-джаз» – слово заради слова, текст заради тексту, це насолода для самого автора – творити цей текст і проговорювати його вголос. Авторка, здається, забуває про читача, вона часом навіть віддає перевагу мовчанню над голосом, ритму над римою. Тому важко говорити про стосунки поета зі словом і поета з читачем у поезіях Мар’яни Савки, як важко визначитися із тим, для кого передусім звучить джаз – для музиканта чи все-таки для слухачів у залі.

Зрештою, джаз ґрунтується на імпровізації й на порушенні традиційних музичних «канонів» – поняття про милозвучність і форму музичного твору. З цього погляду книжка Мар’яни Савки теж неоднорідна. Річ у тім, що «Бостон-джаз» написаний переважно верлібрами, лише зрідка трапляються римовані рядки, які однаково вплетені у верліброві поезії. Сьогодні, коли верлібр обирає чи не більшість поетів, назвати цю форму «порушенням канону» аж ніяк не виходить. Утім, для самої Савки як поетки, можливо, ця форма й була цим самим «порушенням». Мені йдеться про попередню книжку Мар’яни «Квіти цмину» (Львів, 2006), де більшість поезій – римовані, формально відточені, милозвучні, тільки зрідка трапляються напрочуд ритмічні верлібри. У цій книжці немає «гострих кутів», як у «Бостон-джазі», де певна міра «какофонії» передбачена вже самою назвою. Саме тому, як на мене, «Квіти цмину» значно сильніша книжка, ніж «Бостон-джаз», адже для Мар’яни Савки органічніші досконалі форми й музичність вірша, яку поетка намагається надолужити голосом у живому виконанні.

В бажанні порозумітися

Зовсім іншу версію взаємин між поетом, словом і читачем подає «Бензин» Дмитра Лазуткіна. Незважаючи на нібито аґресивну назву й оформлення обкладинки (чорна з попереджувальним знаком), книжка не становить «небезпеки» для читача ні герметичним змістом, ні заскладною для читання формою верлібру, ні такою ж «аґресивною» тематикою. Радше навпаки: поет робить усе задля того, щоб знайти шлях до читача, звідси – близький і впізнаваний, зрозумілий читацькій авдиторії Лазуткіна (а він напевно добре її знає) мотивно-тематичний комплекс. І помітна неоднорідність віршів – яскравий тому доказ, адже поет прагне порозумітися з якомога ширшим колом своїх читачів, намагаючись задовольнити очікування і тих, хто шукає в його поезіях героя-коханця, байдужого циніка, і тих, кому потрібен насамперед закоханий романтик, байронічний герой «бензинової доби».

Увесь «Бензин» –про непорозуміння між людьми, про те, як важливо розуміти одне одного. Недарма чи не в кожному вірші Лазуткіна згадуються якісь засоби зв’язку – телефон, інтернет, радіо, телевізор. Причому телефон або мовчить, або «перестав працювати», або «не відповідає її телефон», тоді як інтернет і телевізор – вимкнено. А ліричному персонажеві конче потрібне спілкування, точніше – віднайти контакт, порозумітися – чи то телефоном, чи будь-яким іншим засобом, або навіть мовчанням чи смайликами:

 

будь-які докази зайві і слова також зайві

відповідайте смайликами

надсилайте ці безнадійні смайлики.

[Лазуткін, 133]

 

Хоча автор і намагається переконати читача в тому, що «це ніяка не потреба сказати / це щільність слів і не більше» [90], насправді все навпаки. І те, що вірші Дмитра Лазуткіна, багато в чому риторичні, афористичні – очевидне підтвердження того, що «Бензин» – це саме потреба сказати, але водночас не менша (можливо, навіть більша) потреба бути почутим. Ліричний персонаж урешті-решт вірить, що порозуміння буде знайдено, що «мішень і куля колись зустрінуться» [123]. І, певно, тому поет лишається романтиком у цій книжці, де бензин є метафорою любові, кохання і навіть ширше – життя:

 

бензин – потаємне бажання

бензин – як єдиний сенс

бензин це твоє кохання бензин це твій

секс

<...>

життя триватиме чуєш триватиме так довго

допоки пульсують вени

допоки палає бензин

[130]

 

і де потреба порозуміння водночас є потребою любові («любов – це бензинова криза» [61]), бо «нам всім не вистачало любові» [93]. Тому в «Бензині» найповніше виявилося саме це бажання знайти шлях до співрозмовника, віднайти влучну й близьку читачеві метафору, відшукати потрібний саме цьому читачеві образ, порівняння. «Збайдужіле створіння / біля телефонного автомата / чекає дзвінка» [93] – у цих рядках висловлено найголовніше з «Бензину» – втрата ліричним суб’єктом зв’язку й відчайдушна спроба його відновити, порозумітися з насправді небайдужим співрозмовником.

Слово в «Бензині» не має того сакрального статусу, який можна спостерегти в поезіях Маріанни Кіяновської, воно є радше провідником, засобом для відновлення втраченого зв’язку між ліричним суб’єктом і його співрозмовником, між поетом і читачем. Поет неодноразово грається зі словом (переважно як зі сферою правопису, роздумуючи, як те чи інше слово слід правильно написати), однак урешті-решт робить висновок, що формально-граматичний бік слова неважливий для порозуміння між людьми.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі