Сім смертних гріхів, або Сім причин, чому Европа неправильно розуміє російсько-українську кризу

Липень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
3393 переглядів

Нещодавній Ризький саміт був типовим продуктом методу, породженого внутрішньою політикою ЕС, де часто єдиний спосіб вести справи — це нічого не робити, шукати компроміси і вносити незначні поправки у сподіванні змінити політику наступного разу.

Саміт також продемонстрував характерну для ЕС тенденцію ставлення до політики як до текстових удосконалень: більше зусиль було витрачено на перемовини щодо тексту підсумкової декларації, ніж на вироблення правильнішої всеохопної політики. Якщо враховувати масштаб нинішньої кризи, жоден із цих підходів не є адекватним. Наша група фахівців дивиться на ЕС із погляду східних партнерів, де я можу визначити щонайменше сім основоположних причин того, чому Европа так неправильно зрозуміла російсько-українську кризу.

1. Бюрократія: Европа правил

Почну неориґінально. Як красномовно написав мій колеґа Володимир Єрмоленко, цей конфлікт протиставляє «Европу правил» «Европі цінностей»:

Одна Европа — це Европа правил і норм, більш-менш позбавлених емоцій. Вона закінчується десь на кордоні між Німеччиною та Польщею. Це своєрідний европротестантизм, який утратив віру в европейську цивілізацію, але зберіг її мораль. Для нього европейська ідея перетворилася на моральний закон і набір процедур. Коли немає віри, абсолютом стають правила. Інша Европа — стихійна, емоційна, Европа віри. Це молода Европа, здебільшого колишній соцтабір, для якого Европа залишається візією, ідеалом та утопією.

Це важлива відмінність, яку можна розвинути з обох боків. Особисто я бачу чотири проблеми, пов’язані з «Европою правил». По-перше, стара Европа не може мислити за межами правил. В Европейському Союзі більше немає жодного ґрандіозного проєкту чи морального пориву. ЕС ховається за тернистим лісом acquis communautaire (зводу нормативноправових актів), який розробило попереднє покоління.

По-друге, заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. Вони антивеберіянські. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так.

Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, якщо не змінити передовсім місцеві держави й політичну культуру. ЕС має почати зі спроб зміцнити верховенство права, а не хаос бюрократії.

Якщо буде досягнуто переломного моменту в зміцненні верховенства права, правила можуть зупинити корупцію і хабарництво; якщо ж ні, правила, навпаки, можуть посилити їх. Дуже часто технократичний ухил Східного партнерства втілювався де факто у форму «автократичної модернізації». Партнерство з державами, які існують, через торгівлю і функціональні економічні реформи має на меті зміцнити ці держави, однак ризикує водночас зміцнити місцеві автократії.

По-третє, якщо правила ЕС розраховано на експорт, їх важко продати на конкурентному ринку, а також у таких державах, як Україна, де точиться війна і триває надзвичайно емоційна екзистенційна боротьба.

По-четверте, іноді правила виявляються нетривкими. ЕС припускає, що держави на кшталт України більш зацікавлені в декларуванні, ніж в імплементації, однак усе одно веде процес експортування правил. Цинічний підхід «для галочки » передбачає, що має значення лише схиляння колін перед правилами. Я не раз чув це у приватних розмовах на початку 2013 року: підпишімо Угоду про асоціяцію з Україною, але не очікуймо, що Янукович справді втілюватиме її.

Тож цілком очевидно, що не так зі Східним партнерством. Пропозиція правил і апарат перевірки відповідности цим правилам створили гігантські стосунки у форматі патрон-клієнт, донор-НДО. Східне партнерство звернено переважно на економіки та суспільства, і воно лише вдає, що здійснює системні трансформації. Воно, вочевидь, нездатне трансформувати державу, а саме в ній криється проблема. Східне партнерство виявилося неспроможним вплинути на вирішення ключових питань, зокрема перешкодити зміцненню авторитаризму за часів Януковича, не допустити того, щоб управління державою захопили два олігархи з укоріненими сферами впливу в Молдові, і запобігти політичним переслідуванням у Грузії.

2. Европа цінностей і Европа змінної географії

Хоча европейська політика сусідства поширюється і на Схід, і на Південь і формально не розділяється, Східне партнерство неявно визнає таку різницю. Вважається, що Схід, на відміну від Півдня, є частково, але не повністю европейським. Північні, західні й південні кордони Европи є більш-менш чіткими, немає певности лише щодо східного кордону. Приймаючи політику, яка ґрунтується на цінностях Копенгаґенських критеріїв, Схід має стати европейськішим. Тож проблема полягає в нестійких зобов’язаннях.

Цей розмитий і негерметичний східний кордон можна було б уважати за перевагу для шести країн Східного партнерства, однак припущення, на яких він ґрунтується, є тричі неправильними. Історично кордони Европи ніколи не були чітко окресленими в жодному напрямку. Впродовж історії всі европейські держави змінювали свою належність до Европи. До того ж Европа — це не лише вибір цінностей, але й історія та географія.

Версія «европейських цінностей» Евросоюзу є подвійно новою. Західна Европа ступила на шлях демократії лише 1945 року (а Іспанія, Португалія і Греція ще пізніше); вона сприйняла мультикультуралізм (поступово й далеко не повністю) лише після 1968 року.

Усі европейські держави — і на Сході, і на Заході — означують себе історично набагато раніше ніж 1945 року. Усім їм однаково притаманна історія мінливих, інструментальних і часто-густо опортуністських взаємин із Европою. Історично складалося так, що держави Східної Европи то були частиною Европи, то ні. Так само, як і решта европейських країн. Думка, що лише східний кордон Европи є невизначеним, суперечить історії. На півдні грекоримський світ винайшов ідею Середземномор’я. Той світ був протилежністю сьогоднішній Евро-Европі: замість протистояння ощадливої півночі і марнотратного півдня, відбувалося протистояння цивілізованого півдня та варварської півночі. Римляни нечасто переходили Рону чи Дунай, однак Чорне море було невилучною частиною їхнього світу. Тож у римському розумінні Румунія і Грузія були більш европейськими, ніж Німеччина й Польща. Скандинавії взагалі не було на карті. Часто Північ — це край цивілізації, як чудово відомо прихильникам «Гри престолів».

Держави Західної Европи, які мають вихід до Атлантичного океану, часто звертали погляди за межі Европи. На півночі й заході — переважно море, але у домодерному минулому море було радше мостом, а не бар’єром. Не лише Велика Британія має трансатлантичні інтереси й ідентичності, але й Іспанія, а в минулому — ще й Франція. Усе ще існують сильні підводні течії трансокеанського панкельтизму, а острівна географія Скандинавії сягає аж Мену.

Тож майже кожна европейська полюсна держава має три альтернативних ідентичности, а більші держави мають іще й четверту, постімперську ідентичність. Існують нативістські міти, які виокремлюють ті чи ті народи. Існують міти про спорідненість для створення альянсів: ідея Скандинавії, протистояння півночі і півдня, ідея «нової Европи», або протестантської Европи. Є також ідентичності, які пов’язують будь-який народ із Европою, але це можна зробити багатьма способами: народ як лідер або найкращий представник Европи, народ як межа або захисник Европи.

Вибір між ними залежить від обставин — і на заході, і на сході. Після майже повальної вестернізації за часів правління Саакашвілі від 2012 року в Грузію повернулися і нативістські, і русофільські погляди. Утім, цього не сталося в Балтійських державах. Одна з причин їхньої відносної успішности в інтеґрації до ЕС і НАТО полягає в тому, що історичними носіями ідеї русофільства були балтійські німці, яких там уже давно немає.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Олександр Чубуков.
Олександр Чубуков 6 серпня 2015 року, 09:19

Цікаво!
Але якби хтось написав подібний аналіз з середини цієї кризи?
Будь який автор з України, або навіть з Росії - яке бачення цієї кризи??? 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі