«Шістдесятники» – «дев’ятдесятники»: тяглість, розриви, конфронтація?

Жовтень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
249 переглядів

Ці роздуми аж ніяк не мають на меті встановити пріоритетність чи вторинність «шістдесятництва» й «дев’ятдесятництва» шляхом порівняння їхніх художніх практик – поза сумнівом, цілком відмінних за ціннісним і ментальним наповненням. Це радше спроба дослідити ці світоглядні та культурологічні системи, номінативно прив’язані до чітких часових координат, у перспективі хронологічного (історичного) взаємовідношення, й переглянути усталені тенденційні твердження про генеалогічну лінію між ними, які останнім часом набувають форми подвійного заперечення: шістдесятництва – як зашкарублої, незреалізованої культури, горизонт сподівання якої не сягав далі національних обріїв, і дев’ятдесятництва – як вторинного, еклектичного, позбавленого самоідентифікаційного мислення й так само не зреалізованого «матеріалу».

1

Симптоматично, що неґативний відтінок поняттю «шістдесятництво» почали надавати після 1991 року, коли на зміну національному піднесенню, пік якого припав на 1988–1991 роки, поступово приходить депресія, зумовлена тотальним матеріально-економічним зубожінням. Шістдесятництво як жива й динамічна реальність, що заявила про себе після хрущовської відлиги творчістю Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та інших, маючи у своїй основі національний імператив, сформувало цілісний мономіф, який невдовзі, по суті, ніби «розмив» чіткі межі між культурою (літературою) та політикою.

Пасіонарна націленість шістдесятництва на утвердження національних пріоритетів, по суті, усунула в українській культурі розрив між «розстріляним відродженням» (вельми популярними стали саме національні аспекти творчості цього періоду) і тогочасною дійсністю. Недарма шістдесятники визнали своїм духовним батьком Бориса Антоненка-Давидовича, що став «комунікаційним каналом» між двома періодами.

Ровесниця шістдесятництва Нью-йоркська група також частково спиралася на здобутки попереднього періоду, але не так на доробок української літератури 20–30-х років (хоча певні стильові запозичення й були) чи МУРу, ідейно-естететична платформа якого, поза сумнівом, була ближча Нью-йоркській групі, скільки на євроантлантичний модернізм, аванґард. Серед найуживаніших «кодів» цих літераторів бачимо: Рембо, фовізм, дадаїзм, сюрреалізм, Лорку, Еліота, екзистенціалізм і абсурд, Каммінґса, лінґвістичну філософію тощо.

Можна сказати, що згодом шістдесятництво опинилося в ізоляції від світового контексту. Почасти через ідеалізацію українського етатизму та орієнтацію на національне самонаповнення – але це стосується радше епігонів та адептів шістдесятництва. На заваді створення інформаційних каналів стояла сама природа тоталітаризму. Втім, зв’язкам із літературами, що мали «правильну соціально-політичну лінію» (себто країн «соціалістичного табору»), вона не перешкоджала, тож існував – дуже важливий і плідний! – діалог із польською, чеською, вірменською, грузинською, російською, латвійською, білоруською, болгарською, кубинською та іншими літературами. Цілком логічною виглядала й ґрунтовна обізнаність із творчістю «лівих» митців із країн, де були численні послідовники марксизму: Назима Хікмета в Туреччині, Араґона у Франції тощо.

Проте в шістдесятництві формувалася цілком відмінна естетична традиція, яка була реакцією на брутальне придушення свободи особистості та національної свободи репресивною машиною СРСР. У даному випадку я не розглядав би шістдесятництво як цілісне явище з єдиною світоглядною основою. (Про це надзвичайно глибоко й проникливо писала Оксана Пахльовська у статті «Українські шістдесятники: філософія бунту»). Мені здається, що варто говорити про дві протилежні за ідейно-естетичним і світоглядним наповненням лінії шістдесятництва.

Першу я окреслив би як шістдесятництво масове, «низьке», народоцентричне. Воно протягом двох десятиліть перебувало в атмосфері культурної стаґнації, а відколи в СРСР розпочалися...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі