Шевченко у критиці Євгена Маланюка

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1247 переглядів

*  *  *

І хоча Маланюкова рецепція Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і ґуру. Переважно кожна із цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропаґандистський, як Донцов. Це особливо видно в його судженнях про різних осіб із Шевченкового оточення, а потім про різних його коментаторів. Скажімо, Куліша Донцов бачить переважно в неґативному світлі, як недостойного та заздрісного сучасника, проросійського антипода до Шевченкового патріотизму; натомість для Маланюка, який присвячує Кулішеві вдумливий есей і часто його згадує, він є провідною постаттю, яка формує національне відродження, втілює сам сенс національного обов’ язку, здійснює низку першочергових літературних осягнень. Те саме можна сказати про Франка, якого Донцов реґулярно висміював у міжвоєнний період і прийняв лише у пізніший період свого життя. І хоча Маланюк переважно наслідує Донцова у засудженні Драгоманова за його нібито брак відданости українській національній справі, за його нібито русоцентризм, холодний раціоналізм тощо, він ніколи не робить цього в дусі принизливої лайки та огульного очорнювання, що так характерно для Донцова.

Фундаментальна різниця, однак, полягає в тому, що Маланюк розглядає Шевченка з іманентно літературних позицій. Критик бачить поета і його тексти, його багатовимірну присутність у літературному процесі. Тобто Шевченко виникає не як стійкий топос, або як приклад, exemplum, але як феномен, вартий критичного прочитання – а насправді програмового перечитування. Це перечитування починається від самого тексту, що його Маланюк, на відміну від Донцова, так чи інакше таки бачить у контексті – хоч і з чіткою інтерпретаційною парадигмою на увазі (яка серйозно обмежує готовність простежувати непередбачувану лінію дослідження). Зсув до ідеологічної модальности і до ідеологічного метатексту, однак, відбувається майже завжди. Його арґументи не мають академічної строгости і не сперті на якихось теоретичних основах. Водночас, хоча він і визнає літературно-історичну диференціяцію або внутрішні зміни у Шевченковому поетичному корпусі, наприклад, у періоді «Трьох літ» (поезія 1843–1845 років) або у ранній поезії (корпус прозових текстів і загалом Шевченкові російськомовні твори, так само як і його живопис, по суті, іґноруються), він вочевидь не визнає їхньої автономности й окремішности. Це, своєю чергою, – саме як результат базового есенціялізму і телеології – робить Шевченка не лише монолітним і наперед визначеним (будь-які ідеї про його «зростання» і «розвиток» суворо обмежуються), але й радикально усіченим: кричущо відсутнім у такій візії Шевченка є психологічний вимір його поезії, а разом із тим і пов’язані питання іронії та децентрування, повороту до релігійного виміру, а також універсальних цінностей, взаємодія колективного та індивідуального, і головне – постійний пошук власного покликання і самовизначення. Для Маланюка, як і для Донцова, все це не є предметом обговорення: для них Шевченко є тим, чим він є – і процес самовизначення і самотворення попросту не передбачається; допускати це, навіть як предмет для дискусії, значить руйнувати всю есенціялістську і телеологічну побудову. Зрозуміло, що за такого підходу набагато більше пропускається, ніж розглядається.

Однак в одному аспекті Маланюк демонструє справді глибоке розуміння, і це стосується того, що є постійним і справді домінантним мотивом цих есеїв, тобто наша рецепція Шевченка з одного боку, а з іншого – те, в який спосіб сам поет формує цю рецепцію, діючи на нас як динамічна, навіть надприродна сила (його улюблений образ тут – вулкан, або тектонічний зсув), яка переорієнтовує колективні уявлення про ідентичність і справді формує нову ідентичність. Основним топосом тут, як уже було згадано, виступає єдність Шевченкової візії і самої його поезії, яку можна інтерпретувати як монолітну або органічну єдність. Якщо згадані перед тим погляди тяжіють до статичности (і до доктринального прочитання – як у Донцова), топос органічної єдности є внутрішньо динамічним і вельми продуктивним. Маланюк не раз користується однобічними та доктринальними інтерпретаціями, проте інтуїтивно відчуває цей органічний момент – і робить він це двояко. Насамперед, це проявляється у вигляді постійного питання: як ми сприймаємо Шевченка? якою є адекватна реакція на Шевченка? І проблематичніше питання: як ми можемо формувати або виховувати нашу реакцію?

Відповідь на останнє запитання проста: ми не можемо.

Маланюк розпочинає один зі своїх пізніх есеїв, «Шевченко живий» (якого написано 18 березня 1961 року, як підказує дата, з нагоди традиційних у цьому місяці шевченківських святкувань), твердженням (що є відгомоном уже згаданої статті «Ранній Шевченко»), з яким будь-хто, хто глибоко вивчав Шевченка, не може не погодитися:

Хочеться ще згадати про таємницю наших відносин з Тарасом Шевченком і таємницю самої постаті Шевченка. А що постать його – і в історії нашої літератури, і в історії нашої Батьківщини – є таємниця – згодиться більшість земляків, які мали нагоду над тією справою замислитися.

Твердження – приголомшливе. Можна, звісно, сперечатися про те, чи насправді більшість українців, які про це замислювались, погодяться із цим (гадаю, лише незначна меншість погодиться – більшість, мабуть нездатна насправді «замислитися»), але загалом таке твердження звучить переконливо.

На продовження він пише, що Шевченкознавство

так розквітле на переломі 20-х і 30-х рр. – нині, силою речей загальмоване, зробило, все ж, на шляху до розкриття тієї таємниці немало. Щонайменше, згромадило певний матеріял, що правда, в великій мірі знищений або не завжди доступний.

Але шевченкознавство є галуззю літературознавства, отже науки, отже категорії раціональної. А для виявлення Шевченка взагалі, а феномену його поезії зокрема, самої лише розумової аналізи напевно не вистачає.

Продовжуючи, він розмежовує слово як простий засіб вербальної комунікації і Слово, Логос як глибоку, Богом дану істину, наводить Франкове:

Слова – полова, Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея,

і бачить у цих рядках вогонь, який є самою сутністю Шевченка:

...цей вогонь, так чи інакше присутній в кожній справжній творчості, – і передовсім незаперечним, суттєвим, істотним і природним складником поезії Шевченка, можна сказати душею її. Той вогонь відчувається майже в кожнім його рядку, хоч температура його, розуміється, не завжди однакова. Але той вогонь з вулканічною силою проривається наверх в «Кавказі», «Посланії», «Марії», переспівах псалмів, ліриках заслання й по повороті. Проривається майже наочно, майже намацально, майже, що так скажу, фізикально.

І це є саме та протеїчна сила, яку не можна зрозуміти раціонально:

Того вогню розумово, «науково», аналітично – викрити, зважити, підрахувати – не можна. Переконати когось, що того вогню ще не відчув або вже не відчуває, – способу немає.

Реєстрування метафор чи ритмічних ходів, класифікування епітетів чи розгляд навіть синтаксису Шевченка – дає вже багато, але не дає (і не може дати) істотного.

Скажу коротко і просто – навчитися Шевченка не можна.

Його можна сприймати або не сприймати як явища творчости взагалі. І це не довільне твердження. Як можна навчити сприймати поезію напр. Ґете, чи музику Ваґнера, тим більше людину національно чужу? Згадаймо, які остаточно даремні наші зусилля передати Шевченка іншим народам, Шевченка, який є органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичности для не-українця.

(«Шевченко живий»)

Цей пасаж порушує низку питань і роздумів. Хоча на цьому пізньому етапі життя (1961 рік) Маланюк уже не перебуває в ідеологічних окопах і його поезія набула елегійного звучання, відбиток попередніх часів є і досі помітним у цьому есеї. Статтю Маланюк завершує повторним посиланням на події 1917 року й відродження, яке було викликане цією поезією, знову наголошує на досі актуальних спробах совєтського режиму придушити українську ідентичність, і нарешті, висловлює переконання, що це випробування може бути подолане лише поезією генія, що це єдина можливість порятунку:

Про це треба пам’ятати особливо тепер, коли Батьківщина є фізично безброєна і безборонна, і коли її сливе єдиною «військовою силою», єдиною справді «атомовою бомбою» є саме книга де м.ін. стоїть

Буде бито

царями сіяне жито!

А люди виростуть. Умруть

Ще незачатиї царята...

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі.

(«Шевченко живий»)

Попри те, що така арґументація будується на провіденціялістському та «національно»-герметичному підході й повертає до часів боротьби і випробувань (1917 року і визвольних змагань), і що все знову підлягає політичному та ідеологічному прочитанню, і навіть попри те, що він знову мусить спиратися на топос держави слова, розуміння літературипоезії як останнього пристановища для нації – основа цього твердження є незаперечною: зв’язок, що встановився між Шевченковою поезією і колективною рецепцією, є насправді надзвичайно глибоким, багатогранним і стійким до звичайних раціоналістичних прочитань. Якби ці міркування треба було проаналізувати і перекласти не-метафізичною ідіомою, воно б означало глибинний органічний зв’язок (що також стверджує автор), завдяки якому, і значно більшою мірою, ніж творчість будь-якого іншого українського письменника (тому й поняття генія найбільше вживане щодо нього), Шевченкова поезія стає співмірною із досвідом українського народу – не так зі справжнім, історичним досвідом (хоча, вочевидь, і з ним теж), як із символічним, трансцендентним кодом, який міститься перш за все у мові, але загалом у сукупності почуттів і цінностей, які визначають водночас культуру й ідентичність народу й наділені трансцендентною, універсальною силою. Словом, це те, що в усіх культурах втілюється сферою сакрального. І за відсутности готового пояснення для артикуляції цього загального модусу, метафори, на які спирається Маланюк, хоч і були сформульовані мовою мілітарної сили, що так легко йому давалося, були насправді точними – саме у посиланні на силу, нагромаджену в цій поезії.

Аналітичний інструментарій і мова, яку Маланюк мусив використовувати, не надто пасували для артикулювання цих сутностей. Але він усе-таки зробив більше, ніж можна було очікувати, беручи до уваги обмеженість ресурсів у його розпорядженні, а надто зважаючи на тиск, покликаний змусити його змістити арґументацію в бік ідеології і врешті зробити її суто інструментальною. Вельми проникливим є його осмислення рецепції Шевченкової поезії, бо топос або метафора її незбагненности (хай ця метафора і непряма, і постійно повертається до суто націоналістичного прочитання) все-таки відсилає до сфери сакрального; і так само надзвичайно інтуїтивним є його відчуття самого коду. В есеї «Три літа» (1935), либонь, найкращій із його шевченківських праць міжвоєнного періоду, Маланюк зронив ідею, яку пізніше я, маючи зовсім відмінний аналітичний апарат і підхід і не знаючи ще тоді про це його раннє висловлення, підхопив через пів століття у своєму дослідженні «Поет як мітотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка». Про Шевченків міт України Маланюк каже в цьому есеї майже мимохідь:

Задивлений у сліпучий міт своєї України – без чого не був би поетом – він одначе, ніколи не втрачав відчуття української дійсности. В умінні втримати рівновагу між мітом та дійсністю й крилася таємниця його творчости, таємниця його романтизму. От чому трагічного «зударення» міту з дійсністю в році 1843-му не сталося.

І далі:

Він міг би той історичний і геополітичний фатум України проклясти враз з її «малоросійською» дійсністю, міг би «відцуратися» тієї «Малоросії» зовсім, міг би виїхати за кордон, щоб там творити Україну-міт... Але погодитись з тою дійсністю, заспокоїти себе найбільш навіть «раціональною» ідеологією чи історіософією, хоча б вона найвлучніше ту дійсність виправдувала і обґрунтовувала, – він не міг. Не вмів.

(«Три літа»)

Очевидно, цю ідею міту не розгорнуто як концептуальну (а разом з тим і теоретичну) парадигму і не представлено як код чи спосіб перцепції та творчости; тут вона є синонімом «поетичної візії » і виступає у прямій опозиції до твердої, «реальної» політичної дійсности. Кореляція між нею та функціями історії, колективної пам’яті та пророцтва є непозначена, і різні центральні структури, особливо міленарні, не передбачуються. Однак вона базується на відчутті органічної єдности поезії й інтуїтивно відводить сакральному чільну роль, переважаючи ідеологічне. Як така, вона передбачає подальші опрацювання.

  • 1.Костомарову та Кулішеві Шевченкова поезія вочевидь навіяла не лише надмірну тривогу через можливий вплив, але й, сказати б, острах перед геніяльністю. Вже друковані й знані поети, вони обидва змовкли, щойно з’явився Шевченко. По Шевченковій смерті Куліш знову почав писати поезію (насправді з новим натхненням); Костомаров до поетичної творчости не повернувся.
  • 2.Найпомітнішим серед заідеологізованих пошановувачів є, напевно, Тарас Салига; пор. його вступне слово до книжки: Євген Маланюк, Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи, Львів: Світ, 2005. Давніша стаття Оксани Нахлік, присвячена власне Маланюковій рецепції Шевченка, «Шевченко в есеїстиці та поезії Євгена Маланюка» (Українська мова і література, 1999, №1) є загалом хвалебною, але не жорстко ідеологізованою, а до певної міри навіть критичною (в дуже загальних рисах) щодо пропаґандистських елементів у Маланюкових есеях про Шевченка. Дослідження Леоніда Куценка загалом збалансовані, академічно вивірені, особливо його монографія «Dominus Маланюк: тло і постать» (Київ, 2002), побудована на справжньому архівному дослідженні, хоч і вона чітко маркована апологетичною позицією щодо свого предмету.
  • 3.Втім, Салига вважає навпаки: «Маланюк на високопрофесійному рівні академічного знавця літератури і письменника-практика стежив за усім, що “за шеломянем” відбувається в рідній культурі радянського часу» (Повернення, с. 4).
  • 4.Пор. статтю «Дмитро Донцов» у кн.: Євген Маланюк, Книга спостережень, т. 2, Торонто, 1966, с. 367–376.
  • 5.Пор. передмову Салиги до згаданої книги «Повернення». 6 З есею «Ранній Шевченко»: «Серед особливо прикрих, канонізованих псевдошевченкознавчою традицією, забобонів, поруч славнозвісних “кожуха і шапки” треба поставити забобон про ранній безкритичний романтизм і пізніший соціяльний реалізм» (Книга спостережень, т. 1, с. 36).
  • 6.З есею «Ранній Шевченко»: «Серед особливо прикрих, канонізованих псевдо шевченкознавчою традицією, забобонів, поруч славнозвісних “кожуха і шапки” треба поставити забобон про ранній безкритичний романтизм і пізніший соціяльний реалізм» (Книга спостережень, т. 1, с. 36).
  • 7.Ідея «відбронзування», перетворення, особливо Національного Поета, з бронзового пам’ятника на справжню, живу, багатогранну людську особистість, іде від польського критика Тадеуша БойЖеленського. Маланюк, добре обізнаний із польською літературою, напевно читав його ревізіоністську статтю «Міцкевіч і ми».

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі