Шевченко у критиці Євгена Маланюка

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1694 переглядів

3. Як продовження обох попередніх рис, націоцентричної і телеологічної, погляди на Шевченка і Донцова, і Маланюка відображають радикальний і глибоко самосвідомий історичний перелом. Вочевидь, такий стан речей знаменує будь-яку фазу чи етап у рецепції Шевченка, тобто у раніших текстах Куліша, Драгоманова або Франка (Костомаров тут в упривілейованому становищі, бо він був першим, а тому менше переймався наголошуванням своєї першости): кожен, більшою чи меншою мірою, ставить себе окремо і представляє себе родоначальником нового підходу. Водночас, це відчуття винятковости й нового початку супроводжує фактично будь-який програмовий і полемічний підхід і є результатом прагматичної функції критики. В цьому випадку, однак, є якісне розходження: перерва або цезура у даному випадку є ідеологічною і в її повному охопленні (тобто, із Донцовим) стає тотальною, тобто тоталізаційною. Для них справжнє, тобто національне – йдеться тут, звісно, про тавтологію – розуміння починається лише від них; перед ними існувало (переважно, а то й винятково) тільки псевдошевченкознавство. Маланюк, щоправда, допускає певні нюанси. У пізнішій статті (рецензія 1956 року на біографію Шевченка Павла Зайцева) він перелічує письменників, які «відбронзовували»7 канонічного «Кобзаря Тараса» і відновлювали справжнього, живого Шевченка. Список є досить осяжним, хоч усе-таки обмежується до виразно антисовєтських критиків, тобто (в його порядку) Степана СмальСтоцького, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського, Дмитра Антоновича, Олександра Дорошкевича («Шевченко в житті»). Єдиний, хто не пов’язаний із цими академічними науковцями, це публіцист-ідеолог Донцов, і його присутність тут знову відбиває Маланюкову виняткову залежність і пієтет. Одначе 1937 року, напередодні війни, коли насувалися нові потрясіння, його судження категоричніші та, як завжди, емоційні:

Ані великою помилкою, ані химерним парадоксом не буде твердження, що Тараса Шевченка – живого і несмертельного – уздріли ми допіру по історичній провесні 1917 року. І з того часу вдивляємося все напруженіш і уважніш в його невпинно зростаючу постать.

Потрібно було аж тектонічне зрушення історії, потрібен був аж пломінь вогню, що в нім «її, окраденую, збудять», потрібні були аж «мартівські» іди України, щоб в димові і пожежах революції, з першими судорожними відрухами поволі притомніючого Лазаря, побачили ми, здавалося б, знайоме, але яке ж відмінне обличчя, і відчули тисячократно спотужнілий палючий і спалюючий дух.

(«До справжнього Шевченка»)

Тут можна звернути увагу на дві особливості. Перше, що цей текст виголошено на студентській «академії» у Варшаві і його високий патос відповідає жанрові публічних зборів. Із погляду рецепції загалом, це той жанр, який великою мірою зумовлює гіперболізм та емоційність різних виплесків емоцій навколо Шевченка. Варто також звернути увагу контекст є базовою, рушійною силою в більшості як націоналістичних, так і совєтських інтерпретацій Шевченка – і ця уявна трибуна також великою мірою характеризує ранні коментарі. Та за всієї емоційности й патетичности Маланюкові міркування мають своє зерно правди: як наголошував Еліот, кожний вік не лише бачить минуле і його канонічні тексти по-різному, але й змушений так робити; кожне покоління має право наполягати на своїй перспективі. Основна відмінність тут у тому, що для Маланюка це право сформульовано не в естетичних чи культурних термінах, а як політичне прозріння і розширення прав і можливостей – як просто-таки народження нації, що в цьому народженні також відкриває свого духовного батька. Ба більше, це знання, наголошує він перед своєю студентською авдиторією, не передається всім: це особлива, насправді унікальна спадщина нового покоління, яке творило історію (бувши свідками «березневих ід»), а нині – шляхом компенсації за свої випробування – є імпліцитно обране бути провідником нації. Ця настанова на формуванні вибраних, як це часто наголошував Донцов, не партії, а «ордену», тих, хто можуть і є покликані поставити себе поза (і понад) суспільством, стає базою патосу націоналістичного дискурсу, а разом із тим – його ексклюзивного «права на Шевченка».

У самій рецепції Шевченка центральним завданням, із яким стикається критик і його авдиторія, рецепції, що стисло втілює всі три ідеологічні конструкти – національне, телеологічне та історичне – є відчути і потім діяти відповідно до фундаментального зсуву чи переходу парадигми, який оприявнюється в цій рецепції, тобто, переходу від народницького до волюнтаристськонаціоналістичного Шевченка. У тому самому виступі перед студентами Маланюк представляє обидва полюси стисло і з притаманною йому жвавістю. Перший, «минулий» полюс, це народницький-і-драгоманівський погляд на Шевченка – на Шевченка, баченого у вигляді «ікони» та «реліквії»:

...тут говоримо не про винятки, а про загал суспільства, про те просвітянсько-драгоманівське тло, якого нездолані рештки бачимо й досі.

На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. На іконі тій, в згоді з народницькими канонами, лавреат академії мистецтв і академік ґравюри фігурував у відповідній канонічній уніформі, себто в шапці і кожусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття.

Як далекою є ця ікона тій живій постаті, що за ці трудні роки навчилися ми і привчаємося бачити в Шевченкові!

(«До справжнього Шевченка»)

(Полеміка довкола народницької ікони, Шевченка в «шапці і кожусі», триває, щоправда, й досі, у незалежній уже Україні, і віддзеркалює багатолітнє совєтське замороження вільного дискурсу.)

З другого боку, Шевченко «грядучий » – є не селянином, а козаком, «паном», народженим, аби бути провідником, аби випрямити спини своїм співвітчизникам, перетворити їх у націю:

Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, «кріпак» Шевченко був свідомий свого творчого, «обаполи времени» пов’язуючого чину.

Бо був він, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіми тими Гребінками, Ґалаґанами, Лизогубами, Маркевичами... Недарма – дехто з них називав його «отаманом».

Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростує тих, що «похилились», що зробилися «душевбогими», відродить самий інстинкт панування... <...>

До «рабів незрячих – гречкосіїв », до «німих підлих рабів», до «підніжків» і «овечих натур», до «капусти головатої» різних повітових «громадівців», до «мільйонів полян, дулібів і древлян», як стисло в «Юродивім» окреслює він українську національну дійсність, до «недолюдків», – він вогненний видає наказ: «Будьте люди»! «Схаменіться »! – яке глибоке й яке ж стисле це слово! – відчуйте той сором, що Я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво, каліцтво недолюдків, неповних, часткових істот. Аджеж ви «козацькі діти», «лицарські сини».

«Будьте люди» – в устах Шевченка то велике слово бути «людиною », бо то – «образ Божий», а він, як правдивий геній, носив у собі полум’яну віру в Бога.

«Будьте люди», значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди.

(«До справжнього Шевченка»)

В цьому пасажі можна побачити квінтесенцію Маланюка, який бомбардує (цілком у дусі Донцова) читача/ слухача цитатами (деякі з яких є позаконтекстовими), проєктуючи центральну ідеологічну настанову, вправно заплітаючи її основні топоси – «чину», «аристократії духу», провінціялізму («плебейства», як любив це називати Донцов) старого устрою і старої «Громади», а разом із тим уявлення про Шевченка як про отамана, а про його поезію – як про ту, яка формує «полум’яні накази», і все це врешті кульмінується основною цінністю – Нацією, а з нею – поверненням до славних цінностей предків. І все це формується риторикою, яка буцімто спирається тільки на самому поетичному тексті. Сама її пристрасність, як і самі цитати, приховують її вибірковість та упущення.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі