Шевченко у критиці Євгена Маланюка

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1244 переглядів

*  *  *

Ідеологічну спрямованість Маланюкових есеїв про Шевченка можна представити кількома основними топосами або рубриками, які мають низку відгалужень і нюансів:

1. У центрі цієї критики є об’єднувальна, фундаментальна і апріорна віра, чітко орієнтована на концепцію (насправді це радше аксіома) Донцова, що, мовляв, Шевченко артикулює у своїй поезії як політичну, так і національну візію України. Така позиція вповні співзвучна із загальною рецепцією початку XX століття; в самій же поезії, особливо в Шевченкових так званих «політичних поемах» («Сон», «Кавказ», «Посланіє», «Розрита могила» та інших), є, річ ясна, формулювання, які водночас передбачають політично забарвлене прочитання і спираються на колективні почуття, які є протонаціональними, і водночас, посутньо, стають стимулом і засобом для формування національної свідомости. Проте сама собою Шевченкова візія України та його відчуття авдиторії, до якої він звертається, позначені символічними, мітичними і міленарними моментами, а також постійним децентруванням і, понад усе, присутністю сакрального. Все це окремо і сукупно принципово упосередковує ті політичні та національні виміри, які тут зароджуються. Маланюк, спираючись на Донцова, ці упосередковання чи пак нюанси іґнорує або попросту не сприймає. Його арґументація є принципово есенціялістська й апріорна: Шевченко eo ipso є національним пророком і національним генієм, тож завдання критика – не перевіряти цей постулат, а утверджувати його й використовувати для розбудови більшої справи. Реальність літературного твору та потреба його висвітлити, його апотеозувати є взаємопов’язаними: пропедевтика, завдання конструювати національність і свідомість, до якого критик – справжній критик! – має прагнути, вповні віддзеркалюються в характері, риторичних прийомах і полемічному тоні Маланюкових есеїв. Тому-то по суті немає шевченкознавства, як такого, або рецепції Шевченка, як такої: є тільки боротьба «за справжнього Шевченка» (ідея вже добре засвоєна із совєтського боку). В есеї «Ранній Шевченко» читаємо:

І тут годиться згадати ім’я невтомного Степана Смаль-Стоцького.

В його завзятій боротьбі за справжнього Шевченка, часом перебільшеній (напр., у справі метрики), в його зворушливій простолінійності та впертості, навіть у можливих помилках, дається напрям до великої правди: розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія.

І справді, у великім, де-не-де добірку сучасної шевченкології <...> так мало праць чи статтей, що кидали б справді нове і очищальне світло на й досі «таємничу» постать генія. Тим більше, що з таким своєрідним генієм, як Шевченко, сама лише раціоналістична аналіза в багатьох випадках буде безпорадна й, що найменше, неповна. Без творчої й при тім національної інтуїції тут, напевно, не обійтись.

До питання про те, як саме можна пізнавати генія – чи раціонально, чи якось трансабо й ірраціонально, – ще коротко повернемось. У ширшому сенсі, однак, поняття «належного» або «правильного» підходу до проблеми також передбачає, що деякі з наявних праць можуть придатися, але деякі, а насправді – більшість їх, будуть нічим іншим, як прикладами «псевдошевченкознавства»6. Це переконання, як і його полемічна база, є загальним і надихає різні інші положення.

2. Домінування ідеї нації і її основні прояви («національна перспектива », «національна справа», «національний геній», «національний підхід до національного генія» тощо) накладають чітку телеологію, навіть детермінізм на Шевченків поетичний світ, на його значення і його вагомість. Читаємо далі той самий есей:

Жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріялістичних» (отже й «соціялістичних») звужувань виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості – ніколи не було. Був – безупинний ріст. І свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури органічного, суцільного зростання особистости й її світогляду – вверх <...> цієї монолітної суцільности Шевченка й дотичного зростання його геніяльної особистости не бачить, тому – поза «Реве та стогне», або «Садок вишневий» – головна суть, щирець його творчости і його історично-національного значення зостануться невідомі.

(«Ранній Шевченко»)

Тут особливо промовистим є співіснування в одному пасажі двох суперечних тропів – «органічного» та «монолітичного», що їх тут буцімто застосовано до того самого явища. Окрім питання риторичної невизначености, цей момент показує, як своєрідно Маланюк приймає донцовівську перспективу і водночас відхиляється від неї. Ідея монолітичности («монолітної суцільности ») Шевченка напевно похідна від донцовівської догми, в кожному разі суголосна з нею, однак органічність є тим моментом, що його фундаментально статичний, номіналістський, поверхневий і переважно ілюстративний метод Донцова насправді не сприймає. І все ж таки арґумент щодо визначальної, органічної єдности в Шевченковій поезії є, звичайно, і валідним, і продуктивним – однак, він також вимагає окреслення, які саме моменти і структури утворюють цю єдність (тобто, інші, крім есенціялістського поняття «нації»). Проте вихід Маланюка на ці питання заслуговує подальшої уваги (про це далі).

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі