Шевченко у критиці Євгена Маланюка

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
807 переглядів

Українська рецепція Тараса Шевченка широченна за обсягом і майже так само різноманітна. Чільне місце Шевченка в українському культурному житті й формуванні української національної свідомости зумовило те, що його рецепція (якщо вилучимо популярні та культові її прояви) відбиває також основні фази та центральні питання модерної української інтелектуальної історії. Висвітлення цих позицій і фаз протягом двох минулих століть не було симетричним: рецепція XIX століття, починаючи від перших відгуків на «Кобзар» 1840 року, хоч і коротша, зате набагато вагоміша. Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та Івана Франка можна вважати не лише основними представниками й речниками дедалі потужнішого українського національного руху, але також і постатями, які, кожен у свій спосіб, були батьками-засновниками цього руху, визначивши його основні риси, цінності та форми самоусвідомлення. Важливо також, що кожен із них займався постаттю Шевченка не лише як інтелектуал і критик, і в тому ракурсі як ідеолог, але також і як науковець, часто беручися за впорядкування та публікації Шевченкових творів. У випадку Костомарова, Куліша та Франка Шевченко вплинув також і на їхню власну поетичну творчість1. У XX столітті бачимо і тяглість, де кожна модальність – критична, ідеологічна, наукова – розвивається у власній динаміці, і щораз більшу диференціяцію. «Героїчний» синтез попереднього періоду, коли письменники, як-от Куліш чи Франко, змушені були «грати на всі клапани» у сфері української літератури, а також української науки, поступово заміщується спеціялізованим знанням – хоча на початку століття програмовий пошук уніфікованого знання також очевидний. Найбільше вражає тут домінування ідеології у рецепції Шевченка, те, що у другій половині XIX століття – як це переконливо насвітлює Драгоманов – кожен новоз’явлений соціяльний чи політичний напрямок ґрунтував свою леґітимність на вірності Поетові, або ж, частіше, на реінтерпретації його на власний ідеологічний лад. У XX столітті це зокрема актуалізується поляризованими поглядами крайніх правих і лівих, які себе також по-різному віддзеркалюють.

Рецепцію Шевченка можна також сприймати як синхронну присутність, як те силове поле культури, що його Еліот окреслював поняттям ідеальної літературної історії; в суті речей, це – понадчасовий континуум, який породжує інтертекстуальність і внутрішні суперечності (Блумівський страх впливу, anxiety of influence) між прийдешніми поколіннями літературних батьків та синів. Отож рецепція Шевченка виглядає як щось sui generis, а водночас як органічна «внутрішня історія» або ж «метаісторія » в межах загальної історії української літератури та культури, а тому також і сховищем різних тропів, топосів і парадигм, які пов’язані як із Шевченком («Геній», «Пророк» тощо), так і з цілою систематикою його сприйняття (народ, сама Україна, сфера держави слова тощо). З погляду деконструктивізму та психології, така «внутрішня історія» може виглядати також і як прихована й підсвідома боротьба із Шевченком та його авторитетом. Вирішальним моментом тут виступає парадигма-апорія прозріння-і-сліпоти. Хоч вона, мабуть, найдраматичніше позначена на самому початку, тобто у рецепції Костомарова, вона не може не позначати кожен наступний етап і точку зору: як підказує сама метафора, бінарні опозиції поєднуються і яскраве світло витворює глибокі тіні. Отож затемненим стає не лише об’єкт нашої уваги, Шевченко, й особливо його поезія, але також сама історія його рецепції, різні спроби прочитання поета.

*  *  *

На початку XX століття відбулася коротка й непевна спроба модерністського прочитання Шевченка, особливо в писаннях Миколи Євшана (1889–1919), однак її вплив, якщо він і відбувся, був нетривалим. Опубліковані в надто короткому періоді ідеологічної свободи в українській критиці, переважно у 1910–1912 роках, ці тексти були значною мірою забуто, а згодом заборонено у cовєтській Україні. Тогочасну рецепцію та культурний дискурс опановують діяметрально протилежні, однак у різних аспектах подібні напрямки: ліві (що сягають кульмінації в офіційній совєтській критиці) та націоналістично праві (також догматичні, але позбавлені можливостей суцільно насаджувати свої позиції). В обох таборах переважна більшість речників були посередніми критиками, зазвичай просто пропаґандистами, однак і там, і там були позиції та автори, варті уваги. У націоналістичному таборі такими були Дмитро Донцов, головний ідеолог та публіцист, а також, із нюансованішим підходом, поет і критик Євген Маланюк. На ньому й зосередимо увагу.

Центральною, а іноді й програмово наголошуваною рисою української постсовєтської історії літератури є її спроби переосмислити канон української літератури XX століття. В сучасній літературознавчій практиці такі спроби є часто половинчастими і схильними відбивати раніші неабо анти-совєтські (переважно еміґрантські) ідеологічні прочитання. Часом вторинність тих спроб компенсується ще більшою категоричністю. Водночас вони демонструють зв’язок із совєтською практикою у багатьох сферах, особливо в зосередженості на «ідеологічно витриманих» письменниках та наголошуванні значення патріотизму і розбудови нації. (Це, своєю чергою, відображає ширшу проблему тяглости інституційних і педагогічних пріоритетів, контролю або не-контролю якости й інституційного наслідування совєтської системи.) Постсовєтська рецепція Маланюка, і не меншою мірою Донцова, тут особливо показова. За кількома винятками, сучасні українські дослідження про Маланюка перебувають здебільша у модусі національного патосу й апологетики2 і не демонструють глибшого розуміння теми, зокрема врахування раніших еміґраційних досліджень. (Про відмінність від совєтських оцінок Маланюка не можна, звісно, вести мову, адже вони обмежувалися або іґноруванням письменника, або лайливим його засудженням.) У більшості випадків переоцінка письменника, не кажучи вже про деконструкцію його самопрезентації, не є метою цих новітніх досліджень. І якщо це стосується загального прочитання Маланюка, то тим більше воно характеризує його рецепцію Шевченка – національного поета.

*  *  *

Що Шевченко посідає центральне місце у текстах Маланюка, не повинно дивувати. Поет, який проголосив своїми сутнісними чеснотами патріотизм і відданість нації й уважав себе не лише її представником, але й речником, покликаним вести, спрямовувати і викорінювати її вади та прогріхи, не міг не звертатися до Шевченка, національного поета, того, хто став уособленням цієї настанови, особливо ж у межах націоналістичної ідеології. Цей топос повторюється у текстах самого Маланюка і переважає також у присвячених йому критичних текстах. Окрім того, він ставить методологічне питання: оскільки громадянські чесноти притаманні не так самому Шевченкові, як його рецепції, то чи є таке розуміння наслідком ідеології самого сприйняття? Водночас це відсилає нас до найширшої проблеми у рецепції Шевченка – її різнобічної та мінливої природи. Бо Маланюкове розуміння Шевченка як трибуна не є помилковим, це не просто витвір його ідеології, наслідок концепційних зсувів його покоління. Пророчий голос – реальність Шевченкової поезії, і його чітко фіксує вже найраніша рецепція – Костомарова. Але, навіть і домінуючи, цей голос завжди пом’якшується і переплавлюється складнішою загальною динамікою Шевченкового голосу, закладеного у його поетичному тексті послання та самопрезентації; і ці нюанси ідеологічний порив Маланюка запрограмований іґнорувати, або й просто не бачити. Проте він бачить різні ключові моменти, деякі з них вельми гостро, і його протистояння з Шевченком є, великою мірою підсвідомо, протистоянням, агоном із самим собою. Антагоністи, дві іпостасі, що виходять тут на сцену, це Маланюк-поет і Маланюк-публіцисті-критик. Тобто бачимо тут перегук з основним дуалізмом Франка, а особливо із напругою у його рецепції Шевченка. Голоси, які виникають тут, відцентровують і проблематизують одне одного новими й неочікуваними ходами.

Ускладнює це все ще той факт, що більш нюансований образ Маланюка, особливо гама його поетичних позицій і самопроєкцій, модуляцій у його голосі та самосприйнятті, провиднюється лише тепер – із публікацією досі недоступних поетичних і критичних матеріялів. Через понад сорок років після його смерти все ще немає повного видання його творів (що, на жаль, характерно для переважної більшости українських письменників); і досі не зібрано й не опубліковано його епістолярну спадщину; літературознавчі його тексти доступні здебільшого у двотомнику вибраного «Книга спостережень» (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2), який він уклав ув останні роки життя. Проте есенціялістский та ідеологічно застиглий образ, що давно став традиційним, на сьогодні насправді є набагато відкритішим для переоцінки – хоч би завдяки деяким новим публікаціям, які, парадоксально, програмово спрямовані саме на відновлення ідеологічної ікони минулого.

*  *  *

Хоча Шевченко присутній також у поезії Маланюка, і комплексне дослідження передбачає увагу й до цього аспекту, осердя його рецепції Шевченка міститься в есеях та літературознавчих дослідженнях. (Може бути, що якраз Маланюкова проза є його сильнішим досягненням, принаймні, вона артикулює дещо сильніший голос, – та щоб це довести, треба окремого дослідження.) Обсяг цієї шевченкіяни вочевидь не є виликим (у торонтському двотомовику вона становить трохи понад десяту частину його доробку: 9 із 76 есеїв), – проте слід зауважити, що не всі його есеї зібрано в цьому виданні і що теми Шевченка торкаються й інші есеї, не присвячені їй спеціяльно. Однак, поглянувши на діяпазон його інтересів (модерна українська література, особливо XX століття, а також і центральні її постаті, такі, як Куліш і Франко; російська література і проблема російсько-українських зв’язків, а надто літературних узаємин, із особливою увагою до проблеми Гоголя; загальні політичні та культурні події, загальні огляди тощо), видно, що тема Шевченка чітко виділяється і стає зіставною з іншими головними представниками Шевченкової рецепції. Вона складається як із принагідних писань і оглядів, так і з фундаментальніших праць, власне, тих есеїв, які він сам розмістив на початку першого тому своєї «Книги спостережень» і які входять до розділу під назвою «Від Кобзаря до нації»: «Буряне поліття (1917–1927)» (1927), «Ранній Шевченко» (1933), «Три літа» (1935), «До справжнього Шевченка» (1937), «Шевченко живий» (1961) і «Репліка» (1927) – розміщена поза хронологічним принципом, імовірно, тому, що це відповідь Хвильовому. (Незважаючи на «випадковий» характер цього тексту, він напевно заслуговує на більшу увагу.)

Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову, ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника – хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні, увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали би тепер культурологічною перспективою; проте він не є літературознавцем ані за освітою, ані за темпераментом3. І переважно, з більшою чи меншою наполегливістю, Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису, «Літературно-наукового вісника» (від 1933 року – «Вісник»).

Історію взаємин Маланюка з Донцовим іще не вивчено, зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх життів, тобто у 1960-х, вони розійшлися у поглядах, передовсім це спричинила Маланюкова потреба переорієнтувати своє мислення щодо сучасної України. Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебуває цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі, видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – із вірою і патосом щирого адепта – простежує роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто4. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського політичного безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець XIX століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також, нібито, русоцентризму Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненням постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», який почав виходити 1922 року, коли багато хто дослівно ще переживав травму війни:

...Від того першого числа ЛНВ вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось якби прорив облоги, якби вихід у широкий світ, якби відтискання вільного духу – після довгого спаралізування.

Ключовим тут є слово «нас»: у найширшому сенсі воно стосується, треба припускати, цілого молодого покоління патріотів, усіх, хто пов’ язував себе зі справою української незалежности, але особливо – і це широко розроблено в статті – вояків, які боролися та страждали за незалежність і тепер, як Маланюк, опинилися переможеними й у вигнанні, у польських таборах для інтернованих. Так постає основне питання:

Як це сталося, що ми адже ж озброєні духом великої ідеї, опинились в таборах? Як це сталось, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі? Як могло статись, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину покинули, і Вона – залишилась без нас, її вірних синів?

(«Дмитро Донцов»)

Рефрен і патос цього запитання визначається не стільки інтенсивністю почуттів, скільки своїми топосами та логікою, своєю системою цінностей, яка чітко (й анахронічно) накладає на час одразу після боротьби за незалежність (1917–1921/22) донцовські настанови, волюнтаристські й вольові світопогляди, які на той час лише назрівали в західних ідеологіях і які пізніше, протягом 1920-х і особливо 1930-х років, артикулювали Донцов і його коло, серед інших і Маланюк, але у повоєнному (1958) сприйнятті вони бачаться як щось есенційне і позачасове.

Ця есенційна і тоталізаторська перспектива залишається осердям справи, навіть коли предмет розмови зміщується від історичного контексту до власне текстів, до самої матерії рецепції Шевченка. Варто наголосити, що Маланюк, молодий офіцерад’ютант Української армії, почав своє життя на еміґрації як один із інтернованих у польських таборах, і його участь у визвольних змаганнях, відступ перед більшовиками й остаточна поразка стали визначальним травматичним досвідом, що сформував його самосприйняття як поета і як патріота. З есеїв, які він включив до своєї «Книги спостережень», а ще більше – із тих есеїв, які з’явилися лише нещодавно, бачимо, що воно народилося з того формального досвіду поразки й розчарування і, звісно, почуття провини. Тим-то виникає глибинна потреба осмислити ті події та компенсувати поразку і провину, долаючи її тепер в іншій формі. Звідси, мабуть, народжується також і сутнісний зв’язок між письмом і патріотичним чином. Так само як для романтиків минулого століття слово стає плоттю, або, якщо використати Маланюкову, не дуже вдалу, метафору, поезія («стилос») стає стилетом, або ж, ідучи за ще одним таким образом (що ним озброюється редактор книжки Маланюка): «“Поезія і ніж” та строфи на шаблі»5. Хоча позиціонування літератури як соціяльної дії, фактично революційної дії, характерне для атмосфери всієї Европи, у випадку України це – потужний топос, що стає іконним для письменників XIX століття: самого Шевченка, Куліша, Франка, Лесі Українки. У першій хвилі еміґрації цей топос, напевно, найбільше пов’язаний із Маланюком, який, відображаючи його у назві своєї першої збірки поезій 1925 року «Стилет і стилос», намагається підкреслити зв’язок між поезією і чином і, в суті речей, подати поезію як чин. Хоча вислів «держава слова» вперше використав (як назву поетичної збірки) кількадесят років пізніше (1952) Михайло Орест, спроба перетворити поезію на дослівну політичну дію (з фатальними для поезії наслідками, бо це робить її римованою пропаґандою – це також дещо пізніше зробив Олег Ольжич у його збірці «Вежі», 1940), злиття реального, особливо політичного та мілітарного, з літературним планом чітко маркує поезію Маланюка, а також з’являється в різних (на жаль, тріюмфалістичних і напужених) формулах самоідентифікації («залізних імператор строф» тощо). І хоча таке злиття реального та літературного є стандартним топосом модерністської та постмодерністської поетики, саме собою воно не позначає однозначного зв’язку Маланюка з модернізмом: ця проблема потребує дальшого дослідження.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі