Шевченко і псевдоморфози гуманізму

Березень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
3760 переглядів

Оця прогулянка узбіччями науки та манівцями шевченкознавства не ґарантує задоволення (втім, це питання смаку), але й не буде без моралі. На жаль, відбуватиметься вона не в товаристві самого поета: він долучиться до неї (своїм віршем) тільки насамкінець. Зате вона запізнає нас із деякими його коментаторами й екзегетами, їхніми звичками та норовами, – і відкриє деякі дивовижні ландшафти його рецепції.

Від «гуманізму» до доносу

Відкритих листів сам не пишу і вже точно не рвуся на них відповідати, зокрема коли це стосується редакційних рішень або засад, яких дотримується «Критика»: для цього дискусій, полемік і авторів не бракує. Тому й на відкритого листа до мене професора Леоніда Ушкалова, надрукованого під назвою «Дещо про гуманізм Тараса Шевченка» 14 грудня 2006 року в «Літературній Україні», хоч і прочитав його майже одразу, спершу відповідати не хотів. Хоча привід нібито й був. Дещо роздратовано, але здебільша у пристойному тоні (який у писаннях про мене чи когось іншого з кола «Критики» – рідкісна річ для цього спілчанського органу) проф. Ушкалов протестує проти вміщеної у «Критиці» (2006, ч. 7–8, с. 21) рецензії на його статтю «Гуманізм Тараса Шевченка» з  недавнього «Збірника Харківського історико-філологічного товариства» (2005, т. 11, с. 59–84), написану на замовлення редакції «Шевченківської енциклопедії». Рецензія-анотація пера Софії Грачової та Степана Захаркіна щодо цілого тому стримано-описова, подекуди з оцінковими зауваженнями; тон кількох речень (власне, одного абзацу) про статтю проф. Ушкалова критичніший, бо тут рецензент (Степан Захаркін) ставить питання, чи є підстави говорити про пізнавальний сенс самої теми й підходу до неї, образно окреслюючи всю парадигму («гуманізм Шевченка») й літературознавчі традиції, з яких вона походить, як «пошук чорної кішки у темній кімнаті». Це й викликало ремствування проф. Ушкалова, який дратується надмірною стьобністю зауваг рецензента і вбачає в появі цього допису замовлення від головного редактора й неповагу до вітчизняних шевченкознавчих традицій та їх чільних, авторитетних представників. Наступним залпом цієї кампанії став іще один відкритий лист, нібито від (тобто «за дорученням») цілого відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, за підписом його голови, др. Валерії Смілянської, – під заголовком «Некваліфіковано і некоректно» його вміщено в останньому грудневому числі «Літературної України». Тут зокрема сказано:

Обставини, в яких стаття була замовлена шановному професору, викладені абсолютно точно. Ми вдячні Леоніду Володимировичу і за те, що він погодився взяти на себе роботу над такою непростою проблемою й терпляче дослухався до наших побажань. Стаття пройшла обговорення на засіданні відділу шевченкознавства, її затверджено до друку Вченою радою Інституту літератури в складі першого тому «Шевченківської енциклопедії». Відділ шевченкознавства вважає розвідку Л. Ушкалова «Гуманізм Шевченка» серйозним науковим дослідженням, яке ставить розгляд означеної проблеми на новий концептуальний рівень.

Солідаризуючись із професором Ушкаловим, відділ (буцімто цілий – хоча принаймні одна особа з відділу й редакції Енциклопедії запевнила мене, що її не питали і свого підпису під цим колективним листом вона не ставила) засуджує «Критикового» рецензента (хоча мова формально про двох оглядачів, насправді йдеться про автора пасусу про «Шевченків гуманізм»), його кривотлумачення, неприпустиму іронію, некомпетентність тощо:

Спосіб, в який відгукнулись оглядачі «Критики» на статтю, не може розцінюватися інакше, як неприпустимий за змістом і формою, такий, що засвідчує некваліфікованість і крайню некоректність авторів замітки. Впевнені, що подібна реакція на публікації не має нічого спільного із загальноприйнятною практикою наукових дискусій і шкодить науковому поступу.

Корпоративна солідарність – річ зрозуміла. Незрозумілою є інша річ – передпотопово-совковий тон цього колективного відкритого листа, його праведний патос, його хорове звучання, а найприкріше – відсутність елементарного усвідомлення, що незгода і скепсис – це не порок, або не конче порок; іноді це якраз провіщення здорового наукового глузду. Чому шановні наші колеґи реаґують так болісно, невже бояться того скепсису? І чому вирішили подати свої дописи не у «Критику» (адже рецензія була тут, і полеміки довкола наших публікацій ми зазвичай друкуємо), а в газету, яка вже довший час залюбки подає патріотичні статті-доноси на авторів і співробітників «Критики»: Тамару Гундорову, Ярослава Грицака, Юрія Андруховича, не останньою чергою й мене також. Невже нашим колеґам здається, що саме стиль і патос «Літературної України» забезпечує належний рівень наукової дискусії? Хотілось би вірити, що це не свідомий розрахунок на, так би мовити, традицію цієї газети, але певности немає. У кожному разі, це можуть бути очікування певного ефекту: для людей, сприйнятливих до дешевої патріотичної риторики, заперечення Шевченкового гуманізму межує не з браком патріотизму навіть, а зі святотатством. Але спекулювання на цьому – кажучи словами повищого листа – «не має нічого спільного із загальноприйнятною практикою наукових дискусій і шкодить науковому поступу».

Попередньо відповідаючи на запитання, що їх ставить проф. Ушкалов, скажу тільки, що замовлення на цю рецензію не було; цього зазвичай не практикуємо – трапляються виїмки, але це не один із них. Стьоб я здебільшого не поділяю, але й завзято боротися з ним не збираюся. Кожний автор відповідає за свій стиль; а деякі речі варті іронії (і це, мабуть, одна з таких). Заяви про те, що це «некваліфіковано і некоректно», трохи нагадують мені приступ істерії. Твердження шановного професора, що одинока мотивація нашого рецензента – «звичайнісінька дрібна капость», теж ніяк не переконують і не заслуговують на серйозну відповідь: із якою мотивацією хто-небудь що-небудь пише, взагалі важко розгадати; важливо, що і як пише. Із загальною думкою рецензента про статтю проф. Ушкалова я погоджуюся: вона суголосна із міркуваннями, які я раніше висловлював (і до яких іще повернуся тут) – хоча його арґумент тільки конспективний, радше натяк на арґумент. Залишаються істотніші питання, як-от із цим гуманізмом: як його розуміти, як застосовувати – і чи взагалі застосовувати – це поняття до Шевченка і як осмислювати нещодавню й сучасну еквілібристику навколо цієї парадигми.

Гуманізм і його метаморфози

В науковому контексті поняття гуманізму, зокрема його витоків і первісного історичного втілення, доволі чітке – хоча дальших його розгалужень і концепційних різновидів чимало. Гуманізмом, отже, передовсім називають культурне явище італійського (а згодом і «північно-европейського») ренесансу від XIV і далі через XV і XVI століття, оприявнене у практиці чільних діячів цього періоду: Петрарки, Джовані Піко деля Мірандолі, Леонардо да Вінчі, Ніколо Мак’явелі, потім Еразма Ротердамського і багатьох інших. Це явище пов’язане із засвоєнням класичних знань (передусім текстів, рукописів), грецької та візантійської спадщини, розвитку риторики, поезії та філології, історіографії та філософії. Чимало уваги традиційно присвячують протистоянню між гуманістичним і середньовічним, зокрема схоластичним, світосприйняттям, хоча зважена ретроспекція підказує, що попри всі принципові розбіжності була й тяглість, і гуманісти, наприклад, передусім розширювали науковий пізньосередньовічний фокус і не зупинялися лише на Аристотелі й неоплатоніках, але власне й впроваджували Платона, епікурейців, стоїків та інших античних філософів». Ренесансні гуманісти, як це лапідарно формулює Бертран Расел в імпозантній «Історії західної філософії», вивчали Аристотеля і Платона

вже серйозно, з першоджерел, відкинувши глоси неоплатонічних та арабських коментаторів. Але найважливіше те, що Ренесанс привчив ставитися до інтелектуальної діяльности як цікавої та приємної роботи, що ведеться в самому суспільстві, а не як до схованих за монастирськими мурами розважань із метою зберегти наперед визначену ортодоксію.

Але водночас, відзначає далі Расел, гуманістична наука не перетворилася якось раптово на щось суцільно «проґресивне» чи раціоналістичне:

Більшість гуманістів дотримувалась усіх забобонів, поширених в античні часи. Чари і відьмування, може, й нечестиві, проте ніхто не вважав їх неможливими. Іннокентій VIII 1484 року видав буллу проти чарівництва, що призвело до страшливих переслідувань відьом у Німеччині та в інших країнах. Астрологію найдужче вихваляли вільнодумці, вона тішилася такою популярністю, якої не мала з античних часів. Першим наслідком емансипації від Церкви стала не більша раціональність людського мислення, а відкритість розуму для всіляких старожитніх дурниць.

У тому ж дусі Пітер Герде в узагальнювальному огляді «Гуманізм в Італії» («Dictionary of the History of Ideas», 1973, т. II, с. 515–524) наголошує, що «гуманізм не був ані християнським, ані антихристиянським»; він зробив унесок і в католицьку, й у протестантські церковні реформи; в політичному мисленні його представники сповідували або підтримували і республіканські, і монархічні устрої; вони підготували ґрунт для переломів у науці, але однозначно не поділяли й не розвивали наукового методу; і «назагал, не було специфічних філософських доктрин, які окреслювали би гуманістичний рух – зате були різні філософські ідеї, що їх висловлювали поодинокі гуманісти». Найважливіше те, що то був широкий комплекс саме інтелектуальних, і наукових, передусім філологічно-філософських настанов і цінностей. Усякі моральні й навіть політичні моменти були тут другорядними. Расел, наприклад, наголошує цю прикметну рису вкрай гостро:

Окрім Савонароли, навряд чи якийсь італієць ренесансної доби ризикнув чим-небудь для громадського добра. Лихо папської розбещености було очевидним, та не робилося нічого, аби йому зарадити. Потребу об’єднання Італії бачили всі, та володарі були не здатні об’єднуватись. Усякчас чигала небезпека чужоземного панування, проте кожен італійський державець, ворогуючи з сусідою, був ладен звернутися по допомогу до будь-якої чужоземної сили, навіть до турків. Я не знаю такого злочину, крім хіба нищення давніх рукописів, якого б не коїли раз по раз люди ренесансної доби.

Все це допоможе сконтекстуалізувати вельми традиційне, але есенціялістське й сентиментальне – і, ясна річ, характерне для всіляких популярних викладів – мовлення про гуманістичний «людиноцентризм» (або «антропоцентризм»). Як-от, наприклад, початок гасла «Гуманізм» з УРЕ:

ГУМАНІЗМ (від лат. humanus – людський) – 1) ідейний напрям культури епохи Відродження, який виявився в скерованому проти релігії і церкви теоретичному та художньо-естетичному утвердженні моральних прав людини на земне щастя, чуттєві радощі, на вільний вияв своїх природних почуттів, прагнень і бажань. На відміну від культури середньовіччя, в якій звеличувалося все «божественне» (культ святих, проповідь релігійного аскетизму і т. ін.) нова культура, відроджуючи і розвиваючи проґресивні традиції античности, звеличувала все людське, все краще в людині (звідси і термін humanus – людський).

Може, в цьому є дещиця правди, але подана вона так грубо і схематично, що більше тут заплутаности й фальшу, ніж правди. Основне, що всі ці списані із заяложених шаблонів силогізми й передусім сам патос підказують, що розраховані вони на людину, яка не читала і, мабуть, ніколи не читатиме ні текстів гуманістів, ані наукових праць на цю тему. Власне кажучи, йдеться тут, окрім своєрідної науки light, популярної науки, про ідеологічну замовленість – уточнену й розкриту подальшим гаслом: «Гуманізм соціялістичний». До цього зараз повернемося.

Надзвичайно важливим для встановлення загального сенсу поняття «гуманізму» є його усвідомлення, його реальне побутування в людській свідомості. Як зазначає у своїй синтезі Герде, вже у першій половині XIV століття studia humanitatis, що охоплювали граматику, риторику, поезію, історію та моральну філософію, були усвідомленим комплексом дисциплін в італійському шкільництві, зокрема університетах; там же професорів і студентів тих напрямків називали umanisti (і – NB! – спершу в розмовній мові, і тільки згодом, десь наприкінці XV століття, стали вживати й латинське humanista); проте абстрактне поняття «гуманізм» запровадили німецькі науковці аж на початку XIX століття. Існує ще інше, нібито ширше, поза- або трансісторичне розуміння «гуманізму» як буцімто специфічного світопогляду на людину та її призначення. Як і повища інтерпретація ренесансного гуманізму, воно здебільшого побутує у популярних або науково-популярних осмисленнях; подають його, наприклад, і Encyclopaedia Britannica, і Большая Советская Энциклопедия, де про це сказано так:

ГУМАНИЗМ (от лат. humanus – человеческий, человечный), исторически изменяющаяся система воззрений, признающая ценность человека как личности, его право на свободу, счастье, развитие и проявление своих способностей, считающая благо человека критерием оценки социальных институтов, а принципы равенства, справедливости, человечности желаемой нормой отношений между людьми.

З таким розумінням справи можна, звісно, без великого напруження заявити, що «Ідеї Г. мають тривалу передісторію», яка починається в сивій давнині, в «усній народній творчості» (як же нам без неї?) і в літературі, в різних віруваннях тощо і веде через те ж відродження до різних інших мислителів, у тому числі й вітчизняних «революціонерів-демократів», що їх БСЭ авторитетно визначає: Ґерцен, Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, Шевченко та інші. (У нашій рідній УРЕ цей момент, оте друге, трансісторичне визначення гуманізму подається примітивніше, більш редуктивно, більш відверто ідеологічно і трохи менш єхидно-«науково», ніж у БСЭ, але сходить воно на те саме: «2) Г. – морально-етична риса суспільно-політичних теорій, спрямованих проти певних історичних форм соціяльного поневолення людини. Зародився Г. в стародавні часи, дальшого розвитку набув у творчості бурж. про світителів 17–18 ст., утопічних соціялістів і революц. демократів».)

Усе це, зрозуміло, приводить нас до фундаментального, нового етапу цього нібито універсального, «морально-етичного» гуманізму. На підставі таких засновків (і, мабуть, тих самих джерел-шаблонів) можна також постулювати, як це робить проф. Ушкалов у вступі до своєї статті про «Гуманізм Тараса Шевченка», що, оскільки йдеться про моменти «абсолютної гідности, свободи, активности та вільного себевиявлення людини» в «різних культурно-історичних епохах», можна також говорити «про “середньовічний гуманізм”, “бароковий гуманізм”, “просвітницький гуманізм”, “романтичний гуманізм”, “християнський гуманізм”, “соціяльний гуманізм” тощо». Здавалось би, ніяких «гуманізмів» сюди більше і не втулиш. Але залишається ще оце кокетливо-сором’язливе «тощо»...

Заки перейти до його деконструкції, варто бодай побіжно глянути на розквіт поняття гуманізму в XIX і XX століттях – а тут без інтернету і його гіпертекстів не обійтися. І це зовсім без іронії: бо коли явище настільки розширене і розпливчасте, то спроба його «охопити» (без лапок тут також не обійтися – бо все, що стосується інтернету, здебільша поверхове й приблизне) полягатиме на отому surfing, не так плаванні, як ковзанні по слизькій, але ж якій розлогій, нібито й безмежній поверхні. У такий спосіб можна промчати повз неабиякий крам і хай краєчком ока поглянути на вкрай дивовижні експонати. Ось, скажімо, інтернетівська Вікіпедія, що афішує себе як «вільна енциклопедія, яку кожен може редаґувати» (це, мабуть, підібрали від нашої Шевченківської енциклопедії, до участи в якій колишній головний редактор «Слова і часу», тепер академік Віталій Дончик, закликав усіх читачів). Там є розлога стаття (насправді це гіпертекст статтей) про різні гуманізми: секулярні й релігійні, про ради, організації та товариства гуманістів і різні їхні програми та маніфести, і також про гуманізм в освіті, і різні філософії, як-от деїзм, екстропіянізм (уперше, мушу признатися, про таку річ тут довідався), інфінітизм (так само вперше для мене), об’єктивізм, прагматизм, раціоналізм – і всі вони так чи так стосуються гуманізму; є там згадка про гуманістичну психологію і ще багато про що. З усього цього постає  доволі широке семантичне поле, цілі архіпелаги понять, які об’єднуються навколо певних топосів, наприклад, секуляризму або лібералізму, – але, як зазначено в коментарі до змісту статті, немає тут зуніфікованих дефініцій і різні положення себе взаємно заперечують.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі