Шевченківський ювілей: майже як завжди, тільки скромніше

Червень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
692 переглядів

Тараса Шевченка вважають за одну з небагатьох об’єднавчих постатей у так званому національному пантеоні. Тому вшанування його пам’яті, зокрема й святкування ювілеїв поета, завжди було складником державної політики пам’яті в Україні — і в радянській, і в незалежній. От і нещодавно Україна святкувала 200-річний ювілей «Великого Кобзаря».

У практиці вшанування видатних осіб минулого можна зауважити і офіційні, і альтернативні моделі. Далі розглядатимемо обидві моделі на прикладі вшанування пам’яті Тараса Шевченка, зокрема в рамках святкування його 200-літнього ювілею. Тарас Шевченко — єдиний видатний діяч України чий день народження вшановують щорічними державними урочистостями, а його ювілеї широко святкують в Україні.

Офіційною моделлю вшанування видатного діяча називатимемо певну схему дій та інструментарій публічних заходів, традиційно усталених в діяльності органів влади і спрямованих на реалізацію завдань політики пам’яті, що їх установила ця влада. Згаданий інструментарій обіймає фінансові, правові, організаційні, інформаційні, а часом і творчі заходи. Натомість за альтернативні моделі вважатимемо такі моделі вшанування видатних постатей, в основі яких лежать не рішення влади, а ініціятиви та проєкти окремих осіб, груп, недержавних організацій. Ініціятори часто не володіють значними організаційними чи фінансовими ресурсами, зате мають цікаві ідеї, креативний потенціял, більшу самостійність у діях та комунікаційні навички і можуть виконувати істотну роль у продукуванні й популяризації певних уявлень про видатні постаті минулого. Заведено вважати, що альтернативні моделі протиставлено офіційним і що вони не мають підтримки влади. Однак в умовах сучасної України це не завжди так.

Моделі публічного вшанування пам’яті Тараса Шевченка почали формуватися в другій половині XIX століття і далі видозмінювалися залежно від історико-політичних обставин. Власне, спершу сформувалася неофіційна модель вшанування Шевченка в середовищі української інтеліґенції Наддніпрянщини, адже тоді не могло бути й мови про офіційне святкування його ювілеїв. Попри заборони російської влади (як-от заборону святкування столітнього ювілею поета у 1914 році), з’являлися альтернативні громадські ініціятиви щодо увічнення пам’яті Шевченка (наприклад, збирання коштів на встановлення пам’ятника в Києві 1911 року).

Натомість у підавстрійській Галичині вшанування пам’яті поета набуло різноманітних публічних форм: щороку навесні відбувалися численні «шевченківські академії» з промовами, декламаціями, співами й молебнями. Ця модель вшанування, що уславлювала Шевченка як національного пророка, речника інтересів народу, мала до певної міри альтернативний характер (оскільки офіційна влада не брала в ній участи), однак не конфліктувала з  офіційними настановами.

Радянська політика пам’яті використовувала у потрібному для себе річищі ресурси та символічний капітал української культури, вписуючи їх у загальну схему радянської версії історії «народів СРСР». Як пише Сергій Єкельчик у книжці «Імперія пам’яті»:

Фактично радянські ідеологи й інтелектуали скористалися пантеоном класиків, що його сформувала українська дореволюційна інтеліґенція. Пантеон увінчував Шевченко як «батько нації»

Особливо потужними елементами радянської офіційної моделі вшанування були святкування ювілеїв Шевченка. Надзвичайно масштабно («всенародно») святкували ювілеї у 1934, 1939, 1961 та 1964 роках. Було створено Всесоюзний ювілейний комітет і республіканські комітети, які...

Автори
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі