Що по Ґедройцеві?

Листопад 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
670 переглядів

Зовсім недавно помер Євген Наконечний, директор одного з більших відділів бібліотеки Стефаника. Бувши людиною великого серця та гострого розуму, він намагався одне й друге, скільки було його сил, застосувати на полі українсько-єврейського примирення. Але тут хочу згадати його ім’я з іншої причини. Декілька місяців після помаранчевої революції він сказав мені приблизно таке: «Я все життя недолюблював поляків. І як мені приємно тепер зрозуміти, що я помилявся».

Я розумію ціну цих слів. Із його оповідей та з оповідей інших людей його покоління, чиї дитинство і юність припали на міжвоєнні та воєнні роки, можу судити, що в них не було аж надто багато причин любити поляків. Мотом їхніх спогадів є часто повторювана фраза, що поляки були гірші від совєтів, бо совєти прагнули забрати тільки тіло, а поляки – ще й душу.

Не з’ясовуватиму тут, чи правдиві ці слова, чи ні. Мені йдеться про щось інше. Про ілюстрацію того, через яку важливу частину свого досвіду довелося переступити цим людям, щоби подолати ґравітаційне поле задавненого польсько-українського антагонізму.

Я певний, що дедалі більше українців могли би тепер поділяти слова мого покійного приятеля. Думаю, по другий бік, серед поляків, відбулося таке саме переоцінювання України. Українсько-польське примирення останніх десятиліть – одне з найвагоміших явищ у Східній і Центральній Европі після занепаду комунізму. Історичну його значущість можна порівняти з вагою повоєнного французько-німецького примирення. Як поява осі Париж–Бонн стала засновком для творення нової Західної Европи, так вісь Варшава–Київ має шанси витворити нову геополітичну реальність – основу стабільности в цій частині світу.

Це не сталося автоматично. Історія не знає автоматичної дії. Її роблять живі люди. І коли говоримо про архітектів нової Европи, зокрема нової Східної Европи, найперше зринає ім’я пана редактора Єжи Ґедройця. Він і його «Культура» якісь 50 років тому сказали: для добра Польщі й усієї Европи поляки мають раз і назавжди змиритися з думкою, що Вільнюс є литовським, а Львів – українським містом.

На жаль, ми рідко вміємо віддати належну шану великим людям. Мені дуже соромно, що у Львові досі немає вулиці Єжи Ґедройця. З іще більшим соромом переконуюся, як мало в Україні знають це ім’я. Мабуть, достатньо одного прикладу: коли польський посол в Україні порушив питання про перейменування в Києві вулиці Дзєржинського чи вулиці Василевської на вулицю Ґедройця, українські медії, в тому числі й 5 канал, розповіли, що незабаром у Києві має з’явитися вулиця львівського історика Єжи Ґондровіча.

Але є ще один спосіб невластивого вшанування, і він доймає найбільше. Ґедройця забронзовуть, майже цілковито нехтуючи дух його послання. Боюся, з ним може статися те, що сталося з багатьма класиками: про них багато говорять, але їх мало читають, а ще менше розуміють.

Доба Ґедройця вже завершилася. Його писання постали в певних історичних контекстах, які ніколи не повторяться. За той час польсько-українські стосунки, на щастя, владналися. Але ні полякам, ні українцям не вдасться уникнути нових викликів і нових загроз. Світ, який після польського 1989-го й українського 1991 року здавався безпечнішим, після 2001-го таким уже не є. Питання, на яке ми повинні відповісти, якщо хочемо бути чесні самі з собою, звучить так: «Що по Ґедройцеві?».

Тимчасом наші дискусії «Що по Ґедройцеві?» нагадують мені слова однієї відомої львівської пісеньки: «Tramwaj za tramwajem, za tramwajem tramwaj, a za tym tramwajem jeszcze jeden tramwaj». «По Ґедройцю – Ґедройць»... Ми не можемо вийти з кола інтелектуального комфорту – бо головне, чого прагнув Ґедройць, уже здійснилося, і нам залишається лише вихваляти його далекоглядність. Так ми уникаємо самооцінки власної відповідальности. Бо насправді єдиним, що тепер варте серйозного обговорення, є питання, які розв’язки ми можемо запропонувати в нових історичних умовах, ідучи не за буквою, а за духом Ґедройця?

Якщо говорити коротко,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі