Щербицький forever: Знакування політичного простору

Травень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
102 переглядів

1

Серед численних анекдотів доби «розвиненого соціялізму», що витворювали альтернативну чи, як сказав би Бахтін, «очуднену», по-карнавальному перекинуту догори дригом версію совєтської історії, не бракувало, зрозуміло, всіляких апокрифічних розповідей про історичних осіб – від леґендарного Васілія Івановича Чапаєва та ще леґендарнішого Штірліца до цілком конкретних Лєніна–Сталіна–Хрущова–Брєжнєва і, навіть, Ґорбачова. Один із таких анекдотів, що набув особливої популярности напередодні 100-річчя від дня народження «Ільїча», пародіював поширену в ті часи практику запрошувати всіляких «свідків та учасників буремних подій» до школярів – поділитися незабутніми враженнями про видатних осіб. Ветеран розповідає дітям про доброту дідуся Лєніна: «Був я тоді, – каже, – безпритульним хлопчиком-сиротою, бреду якось голодний-холодний підмосковними Ґорками, аж бачу, у парку на лавочці сидить дідусь і ножиком яблуко обчищає. Я підходжу й кажу: “Дідусю, дай шматок яблучка”. А той відказує: “Пішов на х..., ублюдок!..” А очі такі лагідні-лагідні...» («А міг би й ножиком полоснути», – додає мемуарист в іншому варіянті того самого анекдоту.)

Щось подібне спадає на гадку й у зв’язку з новочасними мемуарами номенклатурних працівників, бійців «трудового», «ідеологічного» та ґебешно-терористичного фронту, що з’являються друком за гроші скромних, здебільшого непойменованих «спонсорів» і подеколи навіть не потрапляють у вільний продаж, поширюючись головно серед «своїх» – як такий собі різновид посткомуністичного самвидаву. Збірка спогадів про Щербицького, що недавно побачила світ до 85-ліття останнього московського намісника України, є у певному сенсі апотеозом цієї комуністичної агіографії. Від десятків подібних книжок вона відрізняється не якимсь особливим цинізмом, брехливістю чи безсоромністю, а лише однією – втім, надзвичайно важливою – рисою. Це перша книжка такого роду, опублікована за державні, себто громадські гроші – на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (голова Іван Чиж) у рамках програми випуску соціяльно значущих (sic!) видань. Про те, хто складає й затверджує цю таємничу програму, які книжки за цією програмою вже видано і які заплановано, скільки грошей пішло на кожне видання, де й коли оголошувався тендер для видавців і кого врешті та на яких засадах було відібрано, – можна було б поговорити окремо, отримавши відповідну інформацію від непідкупного Івана Чижа та ще непідкупнішого Дмитра Табачника. Але оскільки непідкупність українських чиновників є поки що їхньою приватною справою, тимчасом як гіперкорумпованість давно вже є справою міжнародною, ми відкладемо складну розмову до кращих часів із надією, що українська влада колись таки та розпрозориться.

Натомість обговоримо тут проблему якщо й не простішу, то очевиднішу. Книжка спогадів про Щербицького побачила світ не просто за гроші пересічних громадян, платників податків (зокрема й тих, котрі мають вагомі підстави цього добродія зневажати або й ненавидіти). Вона стала частиною ширших державних заходів, спрямованих (знову ж таки за гроші згаданих громадян) на святкування 85-літнього ювілею комуністичного діяча, проведення на його честь пам’ятних вечорів та наукових конференцій, перейменовування вулиць та відкриття меморіяльних дощок, організацію музейних виставок та знімання документальних фільмів, – згідно з постановою Кабінету міністрів, яку підписав віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник.

Зайве, мабуть, пояснювати, що Щербицький аж ніяк не був «видатним діячем», а тим більше – особою, перед якою громадяни незалежної України мали би шанобливо схиляти голови. Щоб це зрозуміти, не треба навіть покликатися на долі й думки дисидентів чи жертв Чорнобиля, досить уважно поглянути на спогади його цілком «лояльних» соратників, як-от Леонід Кравчук:

Мені Щербицький завжди казав: «Пам’ятай, ми тут політику не творимо». Він ретельно стежив за...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі